Розгляд історії розвитку негативно-критичних версій завершення формування старозавітного канону.

Основоположником негативно-критичниих теорій історії священного канону вважається голландський філософ єврейського походження Барух Спіноза (1632-1677). Щоб зрозуміти неможливість для Спінози незаангажовано сприймати істини віри взагалі, і священні книги зокрема, треба вказати на деякі трагічні обставини його життя. Спіноза був відданий батьком в амстердамське єврейське училище, яке готувало равинів. Однак він не виправдав тих надій, які покладало на нього училище і не став світилом юдаїзму. Навпаки, не сприймаючи юдаїзму і не визнаючи синагогу з її обрядовістю, Спіноза все більше ставав чужим для общини. Пік конфлікту припав на 1656 рік, коли Спіноза за свої відверто різкі висловлювання був вигнаний від общини і навіки проклятий.

Формула відлучення, за якою равини засудили Спінозу:

“за волею ангелів і вироком святих ми відлучаємо, виганяємо і віддаємо засудженню і прокляттю Варуха д’Еспінозу зі згоди святого Бога і всієї цієї святої общини… Нехай буде він проклятий і в день, і в ночі. Нехай буде проклятий, коли лягає і коли встає від сну. Нехай буде проклятий при виході і при вході! Нехай не простить йому Господь Бог, нехай запалає Його гнів і Його помста над людиною цією, і нехай тяжіють над ним всі прокляття написані в Книзі Закону. Нехай зітре Господь Бог ім’я його під небом і нехай віддасть його злу, відділивши від усіх колін ізраїльських, з усіма небесними прокляттями, написаними в Книзі Закону. Усі ж ви, що твердо тримаєтесь Господа вашого Бога, усі ви нині будьте здорові. Попереджуємо вас, що ніхто не повинен говорити з ним ні усно, ні письмово. Не надавати йому ніяких послуг, ані проживати з ним під одним дахом, ані стояти біля нього ближче ніж за чотири ліктя. Нічого не читати ним складеного або написаного”.²² (відлучення було зняте лише у 1927 р.)

Складно визначити однозначно, що було причиною, а що наслідком – конфлікт з громадою чи його радикальні погляди. Так чи інакше, його праця, в якій зосереджений історико-критичний доробок Спінози стосовно священних книг: “Богословсько-політичний трактат” (1670) з’явився через 14 років після розриву з юдейською громадою. У цій праці Спіноза перший висловлює припущення, що в стародавній канон увійшли книги, написані в Маккавейських період. Таким чином, завершення формування канону Спіноза відносить до цього періоду – до ІІ ст. до Р.Х.

Спіноза не обґрунтував свої твердження більш менш серйозними історико-критичними аргументами. Тому його найближчий послідовник в галузі біблійної критики, англійський філософ Томас Гоббс (1588-1679) вважав за можливе висловитись інакше: “ясно, що все священне писання в сучасній його формі було принесене з вавилонського полону і могло бути видане пізніше Птоломея Філадельфа (285-246)”.

Лише Клерик вважав за доцільне підтримати твердження Спінози. В старозавітніх книгах, вказував він, згадуються події які відбулись після Ездри. Тому, слід вважати, що завершення старозавітнього канону є справою більш пізніших за часом життя благочестивих мужів. Це час запровадження читання закону і пророків в синагогах в маккавейський період.

Однак, треба зазначити, що виникнення і розповсюдження синагог відбулось не в маккавейський період, а на багато раніше в період вавилонського полону. Талмудичне передання свідчить, що вже за часів пророка Єзекиїля була синагога в котрій він учив. З цим переданням узгоджується свідчення самої книги прор. Єзекиїля про зібрання старійшин навколо нього, їх духовні бесіди і т.п., що нагадує синагогальне зібрання. З промов прор. Єзекиїля на подібних зібраннях (напр. 20 розд.) можна зробити висновок, що його слухачам попередньо читались священні книги: закон і пророки. Ще більшу кількість свідчень про синагоги і читання в них священних книг можна знайти в історії післяполонного юдейства, сучасної Ездрі і Неемії (Неем. 8-10розд.).

Набагато раніше Маккавейської епохи існувало визнання старозавітніх книг богонатхненними і священними: Іс. 34:16; Дан. 9:1-6; Ездри 1:1-2; і ін. в маккавейський період ця віра і переконання були лише зміцнені, що породило навіть мучеництво за “священні і божественні” книги (Макк. 1:56-57, 63; 2:21-22, 64-65). Якщо канонізація в розумінні негативної критики, як авторизація і визнання старозавітніх книг священними і богонатхненними, відбулась лише за часів Маккавеїв, то всіх цих вказаних фактів не могло й бути.

Протестантський вчений Іоган Ейхгорн (1752-1827) в першому виданні свого Ступу до Священного Писання висловився з питань про канон цілком узгоджено зі свідченнями самого Писання: “вирогідно, незадовго після вавилонського полону і заснування єврейського поселення в Палестині відбулося зібрання останньої священної єврейської писемності”. Однак вже в другому виданні цієї праці Ейхгорн відніс це зібрання до більш пізньої епохи – маккавейської, посилаючись на те, що в цей час стали з’являтись різні “не священні книги”. Але т.зв. “не священні книги” з’являлись вже за часів Мойсея (3-4 Цар. і 1-2 Пар.: напр. часто цитовані “книги літописів царів юдейських і ізраїльських”), а не лише в маккавейський період. Треба вказати також на те, що Ейхгорн богонатхненні книги визнавав лише “національною єврейською бібліотекою”.

Таким було положення данного питання серед представників негативної критики протягом цілого століття з 1750-1850рр.

В 50-60 рр. ХІХ ст. Блекк більш ґрунтовано і з новими доказами виклав критичну гіпотезу. За його твердженням, П’ятикнижжя було завершене і канонізоване лише за часів Ездри і Неемії, а інші книги – в маккавейський період, так як в книгах Ездри і Неемії згадується лише про читання одного “Закону” на загальнонародних зібраннях (Неем. 8-10розд.). У попередніх розділах ми детально розібрались і довели, що при Ездрі і Неемії читалось не лише П’ятикнижжя, а всі старозавітні книги – історичні, пророчі і повчальні (див. відділ Ездр. і Неем.).

Висловлювалось таке твердження, що факт прийняття самарянами одного лише П’ятикнижжя свідчить про те, що Ездрою було канонізоване лише воно одне (напр.: вчений Ригма, 1889р.). проти цього можна заперечити, що самарянам була відома також книга Ісуса Навина. Крім того, достеменно невідомий час походження Самарянського П’ятикнижжя, і тим більше цілком невідомі мотиви несприйняття самарянами інших книг, які усіма критиками визначаються давнішими за походженням, наприклад: прор. Амоса, Осії, Ісаї. Не зайвим тут буде звернути увагу на те, що у прор. Даниїла, (9:2-3) вже згадується книга Єремії, як богонатхненний канонічний твір. А звідси буде справедливий висновок, що за часів пророка Даниїла були “канонізовані” пророки. Автор кн. Параліпоменон свідчить, що давнім юдейським царям було відоме П’ятикнижжя Мойсея, з яким вони постійно порівнювали свої дії (1 Хр. 15:16; 28:29; 2 Хр. 6:19; 29-30 розд.). Як бути з цими свідченнями? А дуже просто, – відповідає Ригм. Священні письменники говорять неправду – “ніяких священних книг за часів Даниїла і давніх царів не було”.

В Талмуді (Baba Batra. 15,a) сказано, що “друзі Єзекії видали Екклезіаст”. На це Фюрст відповідає, що “тут помилка”, у першопочатковому тексті стояло: “Ананія, син Єзекії”, який жив за 30р. до Р.Х. Але така гіпотеза крім того, що не підтверджується текстами Талмуду, ще й явно протерічить хронології, тому, що далі в Талмуді згадується Велика Синагога, яка існувала набагато раніше згаданого Фюрстом Ананії (Fürst. Kanon). Цих прикладів достатньо для оцінки удавано “безпристрасних” суджень і доказів вчених-раціоналістів з приводу питання про канон.

З діяльністю єврейського вченого Гретца і видання ним Пісні Пісень і Екклезіаст (1871р.) з’являються нові гіпотези про завершення канону. Гретц, авторитетний знавець юдаїзму і єврейської літератури, відкидав участь Великої Синагоги в завершенні канону. Він відшукав у Талмуді згадку про “іамнійське зібрання”, начебто надзвичайно урочисте. Йому приписав останню “канонізацію” старозавітних книг (межа 1-2 ст. по Р.Х.). Цю версію частково поділяли Буль (1891р.), Ригм (1879р.) і деякі інші.

На скільки ґрунтовне міркування Гретца? Перш за все наведемо саме свідчення з талмуду про “іамнійське зібрання”: “Верхня частина пергаменту священного звитка (незаписана) і нижня незаписана оскверняють руки на початку і наприкінці книги. Раббі Іуда сказав: наприкінці оскверняє лише тоді, коли до неї прилаштована колонка. Всі агіографи оскверняють руки, Пісня Пісень і Екклезіаст також. Раббі Іуда сказав: Пісня Пісень дійсно оскверняє руки, але Екклезіаст є предметом спорів. Раббі Іосе сказав: Екклезіаст зовсім не оскверняє рук , а Пісня Пісень є предметом спорів. Раббі Симон сказав: Екклезіаст є предметом спорів, а Пісня Пісень оскверняє руки. Раббі Симон-бен-Азаї: я прийняв із уст 72 старців, що Пісня Пісень і Екклезіаст є святеє святих, і все створіння не варте того дня, в який дана ця книга… і на цьому завершили” (Iadim. cap. 3, §4-5).

Тосефта до цього додає: “в той день були визнані такими що не оскверняють рук книги бен-Сира і інші, написані в один час і пізніше бен-Сира”. Ось і все талмудичне свідчення. Як видно, прямої вказівки на визначення богонатхненності старозавітніх книг тут немає. Суперечка стосувалася лише питання про осквернення рук.

Проф. КДА, екзегет, гебраїст Олесницький (1842-1907) вказував на те, що тут міститься лише звичайні фарисейсько-садукейські суперечки про обрядову чистоту. В своїй глибокій ненависті до садукеїв-первосвященників, священиків і хранителів священних книг, фарисеї відважувались визнавати нечистими навіть священні сувої, якими в храмі користувались садукеї.²³

Насправді незгода раввинів у ставленні до книг Пісні Пісень і Екклезіаст була зумовлена неблагоговійним ставленням до цих книг деяких євреїв, які виспівували Пісню Пісень на бенкетах, або захоплювались удаваним скептицизмом Екклезіаста. Раввини у Талмуді про канонізацію старозавітніх книг висловлюються іншими термінами і мовою: “книги написані Святим Духом” або “творіння Божественної мудрості”, “святі писання” – kitbai kodesh. Тоді як неканонічні книги називаються “творами людського духу і мудрості”. Термін “осквернення рук” в таких випадках ніколи не використовувався. Доречно тут також згадати вже вище наведені свідчення Йосифа Флавія, який жив раніше іамнійського зібрання. Він говорить про 22 священні книги, до яких вже нічого не можна було ані додати, ані відняти, ані перетлумачити (Проти Аніона 1,8). Такий вираз міг мати місце лише за наявності вже визначеного канону книг.

Окремі думки, які ставили під сумнів ту чи іншу книгу, висловлювались також набагато пізніше іамнійського зібрання. Наприклад, про Притчи Соломона (Sabbat. 30.2; Iadaim. II), про книгу Есфір (Medialla. 7a). У ІІ ст. Симон-бен-Манасія, сучасник редактора Мішни, вважав книгу Екклезіаст такою, що суперечить Закону (Sabbat. 30,2). Суперечки були також навколо книги пророка Єзекиїля (Sabbat. 13,2; Chagiga. 13,1; Menachot. 45,1). Однак, як вказує професор Олесницький, ці суперечки мали таке ж відношення до загально синагогального вчення про канонічність як відгуки Лютера про послання Якова до загально - церковного передання”.²⁴

Отже усі викладені історичні факти знаходяться у протиріччі з гіпотезами Гретца і Фюрста. Це підтверджує також значний і авторитетний в середовищі єврейських вчених, великий раввин Вогюе, зазначаючи, що згідно з Талмудом канон завершила саме Велика Синагога (Histoire de la Bible…Par. 1881р.).

Висловлювались також версії, згідно з якими поділ канону на три частини містить в собі явні ознаки поступового зібрання. Так, наприклад, закон був зібраний і канонізований Ездрою і Неемією, пророки до часу життя Сираха, писання – на іамнійському зібранні. Подібне припущення викладалось в різних варіантах. Його необґрунтованість є очевидною. В трискладовості канону відсутня хронологічна система, за виключенням лише П’ятикнижжя. У другому відділі знаходяться писання післяпотопного періоду, а в третіх є писання Соломона, написані задовго до полону, а також і псалми. Особливо Давидові і Асарові (Неем. 12:43-44).

З усіх наведених гіпотез негативної критики особливо є очевидною недостатня обґрунтованість цих тверджень. Тому вони цікаві передусім як свідчення необґрунтованості критичних праць про канон. Як справедливо зауважує проф. Юнгеров, критика, руйнуючи старе, нічого нового побудувати не спромоглась.²⁵ У критиків часто зустрічаються такі вирази, що Ездра або ще хтось “канонізував”, тобто визнав богонатхненними ті чи інші старозавітні книги. таким чином, виходить, що Ездра “канонізував” книги на які євреї до “канонізації” дивились як на природні звичайні твори. Насправді ж, усе свідчить про те, що справа Ездри полягала лише в їх зібранні і завершенні канону. Тому, вчинивши згідно з правилом “Audiatur et altera pars”, перейдемо до подальшого викладу історії канону після завершення його формування.

Рекомендована література:

1. Олесницкий А., проф. Песнь Песней и её новейшие критики. – К., 1881-1882.

2. Олесницкий А., проф. Ветхозаветный храм в Иерусалиме. – СПб., 1889.

3. Мень А., прот. Исагогика. Курс по изучению Священного Писания. Ветхий Завет. – М., 2000.