Неписемні засоби збереження у пам’яті народу священних подій з його історії.

Богоодкровенне Священне Писання, згідно з юдейським і християнським переданням, почало з’являтися за часів Мойсея (ХІІІ ст. до Р.Х.), який і був першим богонатхненним священним письменником.

Однак перед тим, як перейти до питання авторства священних книг, потрібно вияснити: яким чином, і чи могло взагалі історичне передання про найдавніші події з історії людства і світу від початку його створення, зберегтись до часів першого священного письменника в цілісному і непошкодженому вигляді? Це питання є особливо важливим, так як від його вирішення залежить ступень історичної достовірності Мойсеєвих писань, особливо книги Буття (яка обіймає період в 3800 років і написана Мойсеєм, за юдейським переданням, коли він ще знаходився в мідіанському краї, саме з метою пробудження в пам’яті Ізраїля спогадів про великі обітниці, дані Богом їх праотцям).

Потрібно вияснити, яким чином в пам’яті народу зберігались священні події з його історії. В першу чергу ті, які лягли в основу богонатхненних писань Мойсея. Які засоби для збереження в народній пам’яті древніх подій існували як до винайдення і опанування мистецтва письма, так і в подальшому паралельно з цим мистецтвом?

Першим природнім і беззаперечно загальновизнаним засобом збереження історичних подій в пам’яті кожного народу є усне народне передання, яке переходило через віки з покоління в покоління. На користь достовірності і непошкодженості такого передання свідчить те, що пам’ять давніх народів, необтяжена масою різноманітних наукових знань, неослаблена результатами “науково-технічного прогресу ”, була надзвичайно міцною і чутливою, надовго зберігала сприйняте. Тим більше, народна пам’ять з особливою ретельністю зберігала передання про особи та події, які мали священний зміст і мали відношення до релігійних вірувань народу.

Особливо переконують в достовірності усного священного передання біблійні свідчення про довголіття самих носіїв цього передання – патріархів як допотопного, так і післяпотопного світу. Кожен з них майже ціле тисячоліття міг бути живим охоронцем і вірним тлумачем відкритих їм божественних обітниць. Перша людина, Адам був одночасно і свідком великої обітниці про Спасителя, і прожив 930 років; його син Сиф – 912 років; син Сифа Енош – 905 років; представники наступних поколінь:

Кенан – 910 років

Магалал’їл – 895 років

Яред – 962 роки

Енох – 365 років

(земне життя якого скінчилось чудесним вознесінням на небо)

Мафусаїл (Метушалах) – 969 років

Ламех – 777 років ; син Ламеха – Ной – 950 років.

Про таке надзвичайне довголіття патріархів одностайно свідчить передання багатьох давніх народів. Близькі нащадки перших людей вели просте і природнє життя, необтяжене “сучасними здобутками цивілізації”.

Згідно біблійної хронології священне передання зберігалось і дійшло до Мойсея через порівняно невелике число поколінь. Так в допотопний період історії людства це передання могло передаватись лише через два, три покоління.

Адам міг дожити до батька Ноя – Ламеха, а тим більше до його прадіда – Еноха, а Енох міг передати священне передання своєму правнуку Ною (Бут. V.)

Отже бачимо що ніяких перешкод для збереження в пам’яті допотопного людства самих древніх подій з історії світу не було.

У післяпотопний період також було небагато поколінь – носіїв передання:

Син Ноя – Сим був у старості сучасником Евера; Евер – Нахора, а Нахор – Тераха (Фарри) і Авраама (Бут. ХІ.).

Не викликає також ніяких сумнівів збереження передання серед патріархів Авраама і Ісаака та Якова.

У Єгипті євреї, відчужені переслідувані та пригноблені після повалення династії Гіксів, оточені чужими народами тільки й жили цим переданням та надію на перенесення кісток Йосифа в обітовану землю, а тому й свято зберігали його, як це було у найближчих нащадків Авраама. Суспільне облаштування з поділом за синами Якова на коліна і релігійні вірування євреїв в Єгипті повністю ґрунтувались на переданні древніх патріархів. Лише цим можна пояснити прийняття Ізраїлем монотеїзму в самій суворій і безкомпромісній його формі. (Вих. ІІІ. 13-17.).

Ці історичні факти та висновки з них, не залишають сумнівів в достовірності древнього передання та його цілісному збереженні аж до Мойсея.

Крім того, власні імена осіб, які брали участь в особливо важливих подіях, як і назви місць, у яких ті події відбувались, також мають глибоке історико-символічне значення.

Адам – червона земля, глина

Єва – життя, “бо вона була мати усього живого” (Бут. ІІІ.20)

Каїн – набутий, виявляє месіанську, хоч і помилкову надію щодо цієї особи (Бут. IV. 1.)

Таку ж надію виражає ім’я Ноя – потішення (Бут. V.29.).

Сучасні вчені - історики, філологи визнають, що навіть на низьких щаблях розвитку, у всіх народів власні імена завжди мали історико-символічне значення і містили інформацію про обставини народження, а також про події які в цей час відбувались.Тому імена ці старанно зберігались в народній пам’яті і часто були предметом гордості і слави своїх нащадків.

Таке ж історичне значення на наступні часи мали назви різних географічних місць, міст і поселень(топоніми). Так місту Лешем (Лаїш), дали нове ім’я – Дан, за ім’ям родоначальника коліна (Іс. Нав. ХІХ. 47; Суд. XVIII. 29.). Євреї часто давали нові імена завойованим містам замість попередніх ханаанських.

Історичне значення з патріархальних часів мали назви:

Вірсавія (Беер-Шева) – криниця присяги або криниця семи овечок (Бут. ХХІ. 22-34);

Ієгова-іре – Господь нагледить (Бут. ХХІІ. 14);

Вефіль (Бет-Ел) – дім Божий (Бут. XXVIII. 19);

Пенуїл – лице Боже (Бут. ХХХІІ. 31);

Авел-Міцраїм – жалоба Єгипту (Бут. L. 11) і багато ін.

Пам’ять про видатні події зберігались у наступних поколіннях у вигляді коротких характерних висловів та приказок. Ці приказки зберігали певні яскраві моменти відомої події або визначні якості певної історичної особи.

У книгах Буття і Чисел згадуються дві таки приказки: одна про особу, інша про місцевість:

“Як Німрод дужий мисливець перед Господнім лицем” (Бут. Х, 9.) – йдеться про міць древнього звіролова та мисливця Німрода.

Інша приказка стосується всієї ханаанської землі: “…це край, який поїдає своїх мешканців” (Числ. ХІІІ, 32). Ця приказка збереглась за Палестиною на всі наступні часи і часто згадувалась в період Вавилонського полону з додатком:

“Ти їси людину і позбавляєш народ свій дітей” (Єзек. XXXVI, 13).

Досить розповсюдженими були також народні притчи з певним історичним змістом. Так Мойсей наприкінці свого життя за непослух Господньому слову висловлює слідуюче прокляття: “І станеш ти страхіттям, поговором та посміховищем серед усіх народів, куди відведе тебе Господь” (Втор. XXVIII, 37).

Пророк Ісая пророкує, що в глумливих притчах будуть насміхатись над падінням Вавилону та його царем( Іс. XIV, 3-32).

Подібний характер народних притч та приповісток бачимо й у інших пророків: Мих. ІІ, 4; Єзек. XVI, 44.

Мойсей, Соломон і пророки згадують навіть про особливих укладачів притч, так званих приповісників або приточників, як про організовані товариства, які виробили свою особливу мову, стиль та форму викладу цих притч (Числ. ХХІ, 27; Іс. XXVIII; Єзек. XVI, 44).

Окрім вербальних засобів збереження передання існували: матеріальні носії інформації про древні події. Часто в появі таких пам’яток виникала потреба саме тоді, коли пересікались протилежні інтереси різних осіб, а тим більше племен чи народів (при визначенні меж володінь, при взаємних домовленостях та клятвах, та інших подібних випадках з приватного чи суспільного життя).

Вже з часів Авраама в П’ятикнижжі відомі т.зв. “клятвенні криниці” (Бут. ХХІ), які підтверджували взаємні домовленості про земельні володіння та мирні угоди. Так місце мирної угоди між Авраамом та Авімелехом отримало назву Вірсавія або Беер-Шева – криниця присяги або криниця семи (овечок). Згадується у Біблії “камінь свідоцтва” Гал-Ед (Ґалаад), покладений на місце мирного договору між Яковом та Лаваном (Бут. ХХХІ, 44-54).

Монументальні пам’ятки споруджували також в місцях особливо важливих подій в житті відомої особи чи цілого народу на пам’ять для майбутніх поколінь. Яків поклав каміння на місці видіння чудесних сходин (Бут. XXVIII, 18-22); Ісус Навин поклав 12 каменів на місці переходу Ізраїля через Йордан:

“А дванадцять тих каменів, що взяли з Йордану, Ісус поставив у Ґалґалі. І сказав він до Ізраїлевих синів, говорячи: “Коли взавтра запитають вас ваші сини своїх батьків, говорячи: Що це за каміння? То познайомте ваших синів говорячи: По сухому перейшов був Ізраїль цей Йордан… щоб усі народи землі пізнали руку Господню…” (Іс. Нав. IV, 20-24).

Із сучасних Мойсею подібного роду пам’яток видно, що на них також робились і записи. Так Мойсей заповідав після переходу євреїв через Йордан проголосити з гір Евал та Гаризим слова благословення та прокляття (Втор. XXVII), збудувати тут пам’ятний жертовник і написати на ньому проголошені слова з Мойсеєвого закону, що було виконано (Іс.Нав. VIII, 30-35).

Для подій книги Буття та для збереження їх у загальній народній пам’яті велике значення мали і такі пам’ятки, як Мамрійський дуб, печера Махпела, гробниця Рахілі, місцевість Содому і Гоморри та багато інших.

Близ Мамрійської діброви було, як відомо, явлення Аврааму трьох ангелів у вигляді подорожуючих (Бут. XVIII). Ще й до сьогодні на цьому місці росте величезний древній дуб (що належить православній російській місії в Палестині), величний свідок глибокої давнини. В народі він відомий під назвою дуба Авраама і знаходиться близь Хеврону на відстані англійської милі.

Махпела (подвійна печера) (Бут.ХХІІІ) – поле і печера поблизу Хеврону, куплена Авраамом для поховання Сарри, в котрій був похований також і сам Авраам та дехто із його дітей. Над печерою, що й сьогодні вважається фамільним склепом патріархів, споруджений пам’ятник, що називається Харан Хевронський і є однією з видатних історичних пам’яток Хеврону.

Гробниця Рахілі. Рахіль померла в дорозі під час родів:

“І вмерла Рахіль, і була похована на дорозі до Ефрати, це є Віфлеєм. І поставив Яків пам’ятника на гробі її, - це надгробний пам’ятник Рахілі аж до сьогодні” (Бут. XXXV, 19,20).

Гробниця Рахілі завжди була особливо шанована впродовж усіх століть, про що свідчить також І Книга Царств (Х, 2). З великим благоговінням до неї ставляться і юдеї, і мусульмани. Місцеві араби збираються біля гробниці для урочистих молитов в часи посухи. Вважається, що гробниця в сучасному вигляді за своєю будовою цілковито відповідає гробниці біблійних часів.

Усі вище згадані пам’ятки є свідками описаних в Біблії подій і служать підтвердженням їх історичної правдивості. Однак потрібно завжди мати на увазі , що для віруючої людини книги Священного Писання є перш за все зафіксованим на письмі словом Божим, яке є предметом віри. Тому будь-які критичні дослідження священного тексту набувають другорядного значення. А так як Біблія є книгою церковною, яка викладає історію спасіння людства, то останнє слово в її розумінні завжди залишатиметься за Церквою.