77. Організаційні проблеми вимірювання продуктивності.

Організаційні проблеми вимірювання продуктивності. Практика свідчить, що здійснення будь-яких організаційних заходів у системі виробничо-комерційної діяльності зустрічає опір певної частини персоналу. Тому можна стверджувати, що й запровадження системи вимірювання продуктивності в будь-якій ланці економіки не буде прийняте із задоволенням усіма працівниками.

Негативне ставлення певної частини працівників до можливого запровадження системи вимірювання продуктивності, як правило, зумовлюється в першу чергу стурбованістю про те, що:

• зросте фізичне й розумове навантаження, пов’язане з більш високими вимогами до аналітичної роботи без відповідного підвищення заробітної плати;

• підвищиться рівень управління, організації праці, що призведе до обмеження самостійності виконавців робіт;

• менеджери зможуть використовувати показники продуктивності для своєї вигоди;

• показники продуктивності, оскільки вони достовірно визначають індивідуальну віддачу, спричинять негативний вплив на величину заробітної плати або навіть сприятимуть звільненню з роботи.

Отже, щоб успішно запровадити в практику систему вимірювання продуктивності необхідно підготувати персонал як у психологічному, так і в мотиваційному плані.

Але для цього потрібно шляхом аналізу встановити кількість працівників, які ставляться позитивно й негативно до можливого запровадження системи вимірювання продуктивності.

Модель такого аналізу може бути проілюстрована схемою (рис. 7.1) [4].

Щоб успішно запровадити систему вимірювання продуктивності в практику необхідно розробити стратегію, спрямовану на зменшення до мінімуму кількості працівників, що негативно ставляться до такого організаційного заходу. Одним із ефективних напрямів такої стратегії, як показує практика, є широке залучення як робітників, так і менеджерів до процесу вимірювання продуктивності з використанням їхнього творчого потенціалу. У подальшому, коли система вимірювання продуктивності надійно функціонуватиме, доцільно робітників залучати до планування та управління виробництвом. Особливо необхідно залучати до системи управління ту частину працівників, які з самого початку підтримували необхідність запровадження системи вимірювання продуктивності, надавати їм інформацію, яка раніше для них була закритою. У цілому колектив працівників шляхом роз’ясню­вальної роботи необхід­но переконати у тому, що конкурентоспроможність організації, їх благополуччя значною мірою визначається саме наявністю системи вимірювання продуктивності. Таку роз’яснювальну роботу насамперед повинні здійснювати керівники та менеджери фірм.

Розподіл сил, яких безпосередньо не стосується запровадження системи вимірювання продуктивності
Аргументація сил, що виступають за запровадження системи вимірювання продуктивності		Аргументація сил, що виступають проти запровадження системи вимірювання продуктивності
Підвищення продуктивності, необхідне для виживання підприємства				Вимірювання продуктивності потребує додаткових витрат
Покращується управлінський контроль				Робітники не зовсім розуміють необхідність вимірювання продуктивності
З’являється можливість ранньої діагностики можливих проблем				Виникнуть труднощі в установленні точних вимірників
З’являється можливість інформувати керівництво про виробничі досягнення	
Оптимізується система планування	
Буде більш точно визначатись професійний і кваліфікаційний рівень персоналу	
На основі результатів вимірювання продуктивності з’явиться можливість визначати підрозділи з високим, середнім і низьким рівнем віддачі.	
Розподіл сил, продуктивність яких передбачається вимірювати
Аргументація сил, що виступають за запровадження системи вимірювання продуктивності		Аргументація сил, що виступають проти запровадження системи вимірювання продуктивності
Вище керівництво бажає цього				Збільшуються обсяги звітності
				Буде застосовуватись посилений контроль з боку керівництва
				Вимірювання продуктивності розкриє недоліки в роботі
				Керівник не розуміє нашої роботи
				Застосування системи вимірювання продуктивності не принесе нам користі
				Це буде приводом для урізання наших доходів
				Результати моєї роботи виміряти неможливо

Рис. 7.1. Модель аналізу розподілу сил, що виступають за і проти вимірювання продуктивності

Необхідно також на мікрорівні по можливості застосовувати наскрізну систему вимірювання, яка б охоплювала підприємство та всі його структурні виробничі підрозділи — процеси, виробничі дільниці, бригади, робочі місця. Міжнародний досвід показує, що система управління будь-якою ланкою економіки, яка не передбачає вимірювання продуктивності, є низькоефективною.

78. Загальний підхід до вимірювання продуктивності.

    Загальний підхід до вимірювання продуктивності. Цей підхід передбачає визначення загальнометодичних принципів вимірювання продуктивності на основі існуючої класифікації результатів і витрат, що притаманні певним ланкам економіки. Передусім необхідно зазначити, що з метою елімінації наслідків інфляції та дефляції продуктивність необхідно вимірювати на основі порівнянних цін. Порівняння показників продуктивності здійснюється також у міжнародному плані. З цією метою оцінюють всі дані з валових національних витрат в одній країні за допомогою індексу цін іншої країни. При цьому використовується індекс з кожної категорії витрат (валові національні витрати) в одній країні за допомогою індекса цін іншої країни і здійснюється повне кількісне порівняння:

,

де Р_х, Р_у — ціна відповідно в країнах х та у; — кількість витрат відповідно в країнах х та у; — — співвідношення цін; — числовий показник загальної кількості продукції країни х в порівняно з країною у.

Кількісний індекс з окремих видів виробів:

,

де — ; igxy — середнє виважене арифметичне індексів вартісного обсягу кожного виробу базової країни.

Вимірювання продуктивності в усіх ланках економіки здійснюється на основі абсолютних і відносних показників. Абсолютні показники продуктивності визначають величину одержаного результату, що припадає на одиницю сукупних ресурсів або витрат. Відносні показники продуктивності визначаються шляхом співвідношення її абсолютних показників.

На всіх рівнях економіки залежно від поставлених цілей вимірюють як сукупну, так і часткову продуктивність:

;

^.

Зазначимо, що під загальним обсягом виробництва необхідно розуміти весь обсяг виробленої та реалізованої продукції, тобто всю продукцію, яка вийшла із виробничої системи й реалізована на ринку.

Сукупна продуктивність може бути визначена за такою формулою:

^,

де Pt — сукупна продуктивність; Оt — загальний обсяг виробництва; L — трудові витрати; С — капітальні витрати; R — витрати на сировину та закуплені у сторонніх постачальників напівфабрикати; Q — витрати на послуги.

Часткова продуктивність залежно від поставлених цілей може бути визначена на основі одного або кількох (але не всіх) із наведених вище видів витрат.

79. Вимірювання сукупної і часткової продуктивності на макрорівні.

    продуктивність вимірюється на основі таких макропоказників, як валовий національний продукт (ВНП), валовий внутрішній продукти (ВВП) та національний дохід (НД).

ВНП — це потік вироблених у ринкових цінах кінцевих товарів і послуг підприємствами даної національної належності протягом року. ВНП дорівнює сумі таких показників, як споживання, інвестиції, державна закупівля, чистий експорт і позначається такою формулою:

Q = C + I + G + TB,

де Q — ВНП; С — споживання; І — накопичення або інвестиції; G — державні закупки; ТВ — сальдо торговельного балансу (експорт — імпорт).

За натурально-речовим обсягом ВНП складається із споживчих товарів і послуг, а також засобів праці, інвентаря, зброї та інших виробів, які закуповуються державою для своїх потреб. ВНП обраховується також і за потоком доходів (або витрат), які були отримані протягом року шляхом їх додавання.

Да таких доходів слід віднести:

1. заробітну плату та інші доходи найманих працівників (внес­ки підприємців на соціальне страхування, у тому числі фонди пенсійного забезпечення, медичного обслуговування, допомога з безробіття);

2. амортизаційні відрахування;

3. величину відсотка, тобто виплату грошового доходу приват­ним бізнесом постачальникам грошового капіталу;

4. рентні доходи, тобто доходи осіб, які забезпечують економіку земельними ресурсами, і доходи, які отримують домовласники;

5. побічні податки на бізнес, які включають у себе податок з продажів, на майно, ліцензійний та митний збір;

6. доходи від власності, до складу яких входять прибуток некорпоративних підприємств і прибуток корпорацій. Останній включає податок на прибуток, тобто дохід держави, дивіденди, тобто дохід власників акцій, і нерозподілений прибуток, тобто «чисті заощадження корпорації».

Ці два методи обрахування обсягу ВНП за потоком товарів і потоком доходів виключають повторний облік, і тому їх результативні величини повинні бути однаковими.

Необхідно розрізняти номінальний та реальний ВНП. Номінальний ВНП обраховується в поточних цінах. Реальний ВНП визначається з урахуванням індекса (дефлятора) цін. Дефлятор цін взагалі визначається відношенням рівня цін певного набору товарів і послуг даного року до рівня цін ідентичного або подібного набору товарів і послуг, які були виготовлені в базисному році.

У системі національних розрахунків (СНР) використовується і такий макроекономічний показник, як чистий національний продукт (ЧНП), який являє собою ВНП за винятком амортизаційних відрахувань.

На національному рівні практично в усіх країнах визначається і обсяг ВВП. Цей макропоказник від ВНП відрізняється тим, що в його обсяги включаються всі кінцеві товари й послуги, які були вироблені на території даної країни, незалежно від їх національної належності. Це означає, що до складу ВВП не входить продукт, вироблений національними підприємствами, що знаходяться на території інших країн.

Національний дохід (НД) — це дохід постачальників ресурсів виробництва — землі, капіталу, робочої сили та ін. Його величина визначається як різниця між чистим національним продуктом і сумою непрямих податків на бізнес.

Національний дохід можна визначити також як суму доходів у вигляді заробітної плати, прибутку, відсотків, ренти, отриманих протягом року.

Таким чином, рівень національної продуктивності можна визначити відношенням будь-якого макроекономічного показника (ВНП, ВВП, НД) до задіяних економічних ресурсів або сукупних витрат.

Для вимірювання часткової національної продуктивності залежно від поставлених цілей замість економічних ресурсів чи сукупних витрат можуть бути використані такі показники:

• чисельність населення країни;

• чисельність зайнятого населення;

• чисельність економічно активного населення;

• чисельність працездатного населення;

• кількість відпрацьованих людино-годин;

• кількість відпрацьованих людино-днів.

Оскільки до складу ВНП (ВВП) входять різні складові (витрати на особисте споживання, валові інвестиції, державна закупівля товарів і послуг, чистий експорт), які мають неоднакове економіч­не призначення й потребують певних витрат для свого виробництва, то на макрорівні доцільно в багатьох випадках вимірювати поелементну продуктивність:

• продуктивність споживчих товарів і послуг (соціальна продуктивність);

• потенційна продуктивність інвестиційних товарів;

• продуктивність державних закупок товарів і послуг;

• продуктивність експорту;

• продуктивність імпорту.

Соціальна продуктивність визначається відношенням обсягу виготовлених та реалізованих споживчих товарів і послуг до витрат, спрямованих на їх виготовлення та реалізацію. Об’єктивна необхідність виокремлення соціальної продуктивності як самостійної категорії диктується тією обставиною, що тільки за умови зростання соціальної продуктивності можливе підвищення життєвого рівня населення. Адже якщо, наприклад, у разі зростання обсягів споживчих товарів і послуг витрати на їх виробництво та реалізацію зростатимуть більш високими темпами, то це означатиме падіння соціальної продуктивності, а реальні доходи населення в цьому разі зменшаться, тобто зменшиться його реальна соціальна забезпеченість. Отже, головне призначення соціальної продуктивності полягає якраз у тому, що вона повинна сприяти забезпеченню кожному громадянину країни рівень життя не ниж-че прожиткового мінімуму.

Складовою ВВП є інвестиційні товари, призначення яких — забезпечувати безперервне підвищення всіх поелементних видів продуктивності. Це може відбуватись тільки тоді, коли якісні параметри інвестиційних товарів зростають більш швидкими темпами від­носно витрат, необхідних на їх виготовлення. А це означає не що ін­ше, як зростання потенційної продуктивності інвестиційних товарів.

Отже, потенційна продуктивність якогось інвестиційного товару буде вимірюватись відношенням величини його якісних параметрів до витрат, необхідних на його виготовлення та реалізацію.

Продуктивність державних закупок товарів і послуг вимірюється відношенням їх обсягу до витрат, необхідних на їх виготовлення та реалізацію. Соціально-економічна практика потребує також визначення продуктивності як експорту, так і імпорту. Продуктивність експорту — це відношення його обсягу до витрат, пов’язаних із виробництвом та реалізацією експортних товарів і послуг.

Продуктивність імпорту — це відношення його обсягу до витрат, необхідних на його придбання.

Поелементне визначення продуктивності на макрорівні має велике значення для економічного зростання, оскільки тільки на основі її показників можна оптимізувати структуру ВВП, коли досягається його найвища віддача.