80.Естетичні опозиції та концепти доби Відродження.

Формуєтья нова модель світогляду-антропоцентрична. Концепція неповторної індивідуальності(є цікавою не кожна людина, а лише знакові визначні непересічні потаті, без різниці погана постать чи хороша, головне те, що вона виділяється). Формуються 4 ететичні опозиції:

1) Ообистість-Всесвіт – між О та В немає дисгармонії, людина – чатка світобудови. Всесвіт-нескінченний. В естетичному та емоційному плані людина сприймається як найдосконаліше створіння, відчуває себе центром тсвітобудови .

2) Особистість – Природа. Почали розділяти 2 типи природи: природа яка творить і природа яку творять.Але більше Відродження цікавить природа яка творить. Природа займає місце Бога.І тому на людину поширювалися усі закони природи. Особлива увага першому закону природи – продовжувати рід. Людина зобов’язана кохати. Ніщо породжене природою не повинно викликати сором.Звідси-розквіт тілесності. Природа є досить щедра-кожну людину наділила талантом і саме від людини залежить як вона ним скористається. Якщо людина не зможе розкрити свій талант, то вона пересічна, банальна особистість. А природа яку творять тобто варварська викликала до себе інтерес лише як доповнення.Наприклад у мистецтві це пейзаж.

3)Особистість – суспільство. Спочатку були гармонійними між собою, але невдовзі зявилася нота кризи, антагонізм. Держава не є єдністю розумних досвідчених митців.Побачивши несправедливість,неправду, хабарництво, у творчості митців зявляються переживання щодо цього, так як саме визначні непересічні особистості схильні до болісного реагування на такі тонкощі.

4)Особистість – Доля. У Ренесансі людина вільна від долі.Вона не залежить ні від Бога ні від суспільства. Образ долі не носить трагічного характеру.

82. Проблема людини та навколишньої дійсності у добу Відродження. Уявлення про великий ланцюг буття

№ 82(проблеми людини та навкол дійсності в добу Відр) Проблеми відмінності „космологічного” та „мистецького” періодів філософії Відродження „Космологічний” період Відродження пов'язаний зі зміною уявлень людей про утворення та принципи влаштування Всесвіту. Людей не влаштовувало спрощене поділення середньовічних схоластів всього буття на „цей” та „той” світ, на „небо” і „землю”, на „рай” і „пекло”. Першими, хто вирішив відійти від цієї концепції та запропонувати свою модель світу, стали наукові діячі Відродження Н.Копернік, Джордано Бруно, Галілео Галілей. Їхні погляди стали викликомсередньовічної машині пригнічення людей, яка сторіччями примусово тримала людей в певному світоглядному уявленні. Основою їх поглядів стало прагнення поставити людину у центр Всесвіту, що зробило б її рівної до Бога. Розвиваючи цю тезу, вони критично віднеслися до уявлення людей про „інші” світи та розробили власні теорії улаштування світів. Микола Копернік (1473-1543) створив геліоцентричну систему, що заперечувала систему християнських поглядів на світ, зміцнювала думку і переконаність про обмежені властивості людського розуму в пізнанні істини. Однак теорія Коперніка все ж таки розділяла пануючу в той час думку про конечність світу творіння і передбачала наявність центру Всесвіту. Помилкові твердження Коперніка виправив італійський мислитель Джордано Бруно (1548-1600). Геліоцентрична система стала основою його космологічних теорій. Він заперечує існування центру Всесвіту, обґрунтовує положення про незмінність світів і безкінечність Всесвіту, його динамічність і вічність Щодо людини Д. Бруно виходить з положення про те, що людина - це невід'ємна частина природи - мікрокосм. Людина відображає макрокосм за допомогою органів почуття, розуму, інтелекту. Галілео Галілей (1546-1642) експериментальним шляхом (спостереження через телескоп) довів істинність геліоцентричної теорії Коперніка. Його відкриття зоряного складу Чумацького Шляху було непрямим доказом існування незліченної кількості світів у Всесвіті. Найвидатнішими діячами мистецького періоду філософії Відродження були Леонардо да Вінчі (1452-1519), Мікеланджело Буанаротті (1475-1564) - представники зображувального мистецтва, мислителі. Вони розвинули одну з основних гуманістичних ідей, що пропонували поети та письменники епохи Ренесансу - ідею красоти людського обличчя, тіла та рухів душі. Леонардо да Вінчі був представником передової естетичної думки своєї епохи. На його думку, мистецтво, як і наука, служить пізнанню реального світу. Підкреслюючи „мудрість природи”, індивідуальність, красу душі й тіла людини Леонардо виступає як великий учений - анатом, психолог і чудовий живописець. Мікеланджело Буанаротті, скульптор, живописець, архітектор, - у своїх творах втілював людяні, глибоко пафосні ідеали Відродження. Монументальність образів, їх пластичність і драматизм, схиляння перед людською красою виявляється у всіх його працях на протязі життя.„Космологічна” та мистецька ідеї Відродження не виключають одна одну, а навпаки - доповнюють та збагачують самих себе. Якщо науковці приділяли більш уваги положенню людини у Всесвіті, аналізу його структури, то митці акцент робили на красоті людини, його подібності до Бога. Об'єднує ці погляди і теза про те, що людина становиться рівної Богові. Мікрокосм (людина, її душа) і Макрокосм (Всесвіт, Бог) - в теоріях гуманістів різних напрямків набувають взаємозалежного характеру.

великий ланцюг буття)люди бачили себе часткою більшого порядку. Іноді це був космічний порядок, «великий ланцюг буття», в якому людські створіння перебували на своему надежному місці водночас із ангелами, небесними тілами й нашими братами меншими. Цей ієрархічний порядок у всесвіті відбивався в ієрархіях людського суспільства. Людині часто визначалося певне місце, з ЇЇ власною роллю та статусом, і було майже немислимо від цього відхилитися. Завдяки відмові від цих порядків настала сучасна свобода. Коли ці порядки нас обмежували, вони, водночас, надавали смислу навколишньому світові та нашій соціальній діяльності. Речі та явища, котрі нас оточували, були не лише потенційною сировиною або інструментами для наших проектів, - вони також мали значения, надане їм їхнім місцем у ланцюгу буття. Орел був не просто одним із птахів, а царем усіх володінь тваринного світу. Так само звичаї й норми суспільства мали більше, ніж суто інструментальне значения. Відмова від таких порядків отримала назву «розчаклування» світу. Із нею ці речі втратили дещо зі своєї магії.