58.Місто як особливий простір. Жанрова характеристика (фабльо, тваринний епос, алегоричний епос).

З 12 ст. у Західній Європі внаслідок зростання продуктивних сил і відокремлення ремесла від сільського господарства відбувається швидкий розвиток міст. Війни, феодальні чвари, сутички між сеньйорами і містами гальмували їхній розвиток. Населення міст, яке вийшло головним чином з кріпосного селянства, часто виступало проти феодального сеньйорства, тяжіло до централізованої влади, державної єдності,і тому підтримувало короля в його боротьбі з анархічними прагненнями гордовитої знаті.

Пізніше середньовічне місто стає не тільки могутньою економічною силою, а й адміністративно-політичним і культурним центром. Престижу міст сприяє піднесення містобудування та архітектури.

З розвитком міст виникають світські школи, а на їхньому грунті – перші європейські університети. Завдяки поглибленню інтересів до античності, маловідомих раніше творів Арістотеля та праць арабських учених відбувається значне піднесення філософської та наукової думки.

Міське середовище було дуже строкатим, в місті панував патриціат, який складався з багатих купців і ремісників, до них приєднувались заможні землевласники, лицарі середньої руки, котрі в 12 – 13 ст. охоче оселялись в містах. Але основну масу становили ремісники, торговці, слуги, представники вільних професій.

Найулюбленішим жанром міської літератури є невелике оповідання комічного або сатиричного змісту, спочатку віршоване, потім прозове. У Франції його називали фабліо, у Німеччині – шванк. Це жанр народного походження серед творців фабльо є представники різних станів ( в тому числі високопоставлені особи лицарського знання), але здебільшого це жонглери і клірики. Фабльо – жанр провокаційного походження. Мова фабльо приправлена грубуватим гумором і гострим жартом. Автори фабльо висміюють заздрість, забобони, неуцтво і особливо скупість.

Одночасно з фабліо і шванками в міській літературі виникають твори великого епічного жанру - поеми, які, на відміну від героїчного та рицарського епосу, мають сатиричний та алегоричний характер Тваринний епос склався на основі байок і казок, що здавна існували у народів світу. Найвизначнішим твором цього жанру є обширна французька поема «Роман про Лиса», або «Роман про Ренара», формування якої почалося з другої половини XII ст. і закінчилося в середині XIII ст. Якщо перші частини роману є скоріше веселою пародією на людське суспільство взагалі, то приблизно з середини твору поступово посилюються викривально-сатиричні тенденції, спрямовані проти феодально-клерикальних кіл. Поема відображає інтереси молодого третього стану, який вже через літературу викриває феодальне свавілля і соціальну нерівність Тваринний епос викликає інтерес і в наступні віки. Гете на основі «Рейнеке-Лиса» написав свій однойменний твір. Сюжети німецького тваринного епосу використав Іван Франко у своєму сатиричному творі «Лис Микита».

Поширеним жанром міської літератури є алегоричні поеми. Жанр цей виник у Франції. Найбільш значним твором французької алегоричної поезії є «Роман про Троянду», що складається з двох частин. Першу частину написав близько 1230 р. Гільйом де Лорріс. Це любовна алегорія, витримана в куртуазних тонах. Двадцятирічному поетові сниться, що він потрапляє у сад, де панує Насолода, і палко закохується в красуню Троянду. Зірвати Троянду, тобто домогтися взаємності, юному поетові допомагають Привіт, Великодушність, Співчуття. Але проти них виступають Відмова, Сором, Лихослів'я, Заздрість, Страх, Святенництво та ін. Прибічники юнака зазнають поразки, і він прокидається у розпачі.

Більш значною за змістом є друга частина, написана через 40 років ученим городянином Жаном де Меном. Він продовжив любовну сюжетну лінію першої частини, але в іншому тоні - як дидактик і сатирик. Жан де Мен висміює куртуазну концепцію кохання, критично ставиться до поведінки жінок, вважає їх легковажними (що взагалі характерно для бюргерської літератури).

Фабльо, шванки. Своєрідність композиції, хронотопу, системи персонажів як стійкі ознаки жанру.

Найулюбленішим жанром міської літератури є невелике віршоване оповідання комічного або сатиричного змісту. У Франції воно називалося фабліо (лат. fabula - байка), у Німеччині - шванк (нім. Schwank - жарт). Це жанр народного походження.Простіший тип зводився до анекдоту чи чистого гумору, що зявився на комічній ситуації, грі слів, тощо.Другу групу утворили фабльо з більш розвиненими сюжетами, в яких сміх мав певну спрямованість. У них висміювались дурість чи надмірна довірливість, прославлялися кмітливість, вправність рук і розуму.

Серед творців фабліо є представники різних станів (в тому числі високопоставлені особи рицарського звання), але здебільшого це жонглери та декласовані клірики. Мова фабліо приправлена грубуватим гумором і гострим жартом. Тематика фабліо різноманітна. Є фабліо розважального змісту, які повинні викликати сміх безглуздо-комічною ситуацією. Але в основному це твори повчального змісту, мета яких не тільки розважати, а й виховувати.

Основу для фабльо звичайно складало буденне життя класів, з яких утворювались великі націії. Писалися жартівливі твори восьмискладовими віршами, що римувалися попарно – звичайний розмір старофранцузького віршованого твору гумористичної спрямованості.

Тривала популярність фабліо наявністю в них і так званих вічних тем: їхні автори висміюють заздрість, забобони, неуцтво і, особливо, скупість (жонглери залежали від «милостей» покровителів, тому ця риса була для них особливо нестерпною). Автори фабліо явно висміюють релігійну мораль, показують, що духовенство проповідує її заповід, але само в них не вірить і порушує їх. Таким чином, фабліо мають антиклерикальну спрямованість.

Аналогічним жанром у Німеччині були шванки. Визнаний майстер цього жанру - бродячий поет Штрікер (XIII ст.). У його спадщині особливу цінність становить цикл шванків, об'єднаних у збірку «Піп Аміс», в якій змальовано широку картину тогочасних звичаїв.

Сюжети фабліо та шванків протягом століть приваблювали багатьох авторів: Боккаччо, Мольєра, Бальзака, Шарля де Костера, Ромена Роллана, Анатоля Франса та ін. У сучасній Франції знову зріс інтерес до цих народних оповідань, що зумовило появу цілого ряду нових досліджень.

Одне з провідних місць у фабльо посідала жінка – міщанка чи селянка, дружина віллана, що відрізнялася від жінок лицарської доби. Їй були властиві такі вади: легковажність, підступність, тяга до забороненого плоду, надмірна хитрість в обдурюванні свого чоловіка. Героями фабльо часто виступали представники духовенства і лицарства, які не зберегли відповідної ідеалізації. Зіткнення селян з лицарями і ченцями – 1 з улюблених сюжетів коротких оповідань. Але більше за інших дісталося міщанам із середнього класу суспільства. Як правило, це був якийсь селянин, забіяка і пияк, добродушний міщанин, купець чи лихвар, що тільки й думав про збагачення. До героїв фабльо належав і селян, віллан, який відрізнявся природним розумом. Тому часто і вчений абат, і навіть король поступалися і вклонялися йому. Популярним стало фабльо про селянина-лікаря, яким у подальшому скористався в своїй комедії Жан-Батіст Мольєр.