63. «Роман про Лиса» . Його витоки (антична та фольклорна традиції)

ДЖЕРЕЛА  Розповіді про Лисиці сходять одночасно до усної народної традиції та з літературних джерел.   1. Народні традиції - багато епізодів "Романа" зустрічаються у фольклорі індо-європейських народів (лисиця виманює сир у ворони, краде рибу, прикинувшись мертвої; вовк позбавляється хвоста, удя рибу, і т.д.)  2. Клерикальна література латинською мовою: Romulus - середньовічні збірники байок; Ecbasis captivi - тваринний епос (X-XI ст), в якому домашні тварини рятують теляти, викраденого вовком; Gallus et Vulpes (XI ст.) - Розповідь про те, як півень намагався врятуватися від лисиця. Disciplina clericalis (початок XII століття; автор - П'єр Альфонс) - сюжет цього твору лежить в основі четвертої та дев'ятої гілок "Романа". Ysengrinus (XII століття; автор - фламандський чернець Нівард) - головні герої носять імена Рейнард і Ізенгрін (як у "Романі"); основні епізоди "Романа" також багато в чому перегукуються з сюжетом цього твору. 3. Світська література - багато епізодів "Романа про Лісі" є пародією наступних творів: артуровскіх романів, античних романів ("Роман про Фівах" та ін), ле Марії Французької, французьких епосів різних циклів. АВТОРИ  "Роман про Лісі" не є творінням одного автора. Над ним трудилися багато поетів, але нам відомі тільки троє:   1. П'єр із Сен-Клу (Pierre de Saint-Cloud) - автор найдавніших гілок (II, V)   2. Священик з Croix-en-Brie - автор дев'ятої гілки   3. Рішар де Лізон (Richard de Lison) - автор дванадцятої гілки ГІЛКИ  Усього лисицю Ренар і його пригодам присвячено понад 100 000 рядків. Гілки "Романа про Лісі" можна розділити на дві головні групи: 1. Перша об'єднує найдавніші гілки, написані між 1174 і 1205 роками. Ці гілки носять, головним чином, розважальний характер. У пізніших гілках, створених в XIII ст. Відчувається гостра сатирична спрямованість. Усього - 34 тисяч рядків.  2. У XIV ст. Jakemars Gielee пише продовження "Романа" - Renart le Nouvel, а якийсь клерк з Тура - Renart le Contrefait (50 000 рядків). У кінці XIV ст. поет Есташ Дешан створює останню поему про Лісі (3000 рядків).

В основі «романа про лиса»,який складався рядом авторів на протязі досить тривалого часу(12-13 ст.),лежать народні казки про тварин,які з давніх пір існували серед європ. Народів. Одночасно автори романа використовували також різні книжкові джерела, висхідні до греко-римської байкової традиції. На це вказує хоча б наявність в романі екзотичної фігури царя звірів льва,відсутньої в європейських народних казках про тварин.

Підйом міської культури в 12-13 ст. створив сприятливі умови для подальшого розвитку тваринного епосу. Навколо фігури кмітливого лиса групуються численні епізоди,у яких в інакомовній формі зображується життя тодішньої СВ Європи

64. Алегоричний епос. Поява дидактико- алегоричної поеми «Романа про Троянду». Проблема авторства в ній.

Алегоричні поеми. Поширеним жанром міської літератури є алегоричні поеми. Жанр цей виник у Франції. Найбільш значним твором французької алегоричної поезії є «Роман про Троянду», що складається з двох частин. Першу частину написав близько 1230 р. Гільйом де Лорріс. Це любовна алегорія, витримана в куртуазних тонах. Двадцятирічному поетові сниться, що він потрапляє у сад, де панує Насолода, і палко закохується в красуню Троянду. Зірвати Троянду, тобто домогтися взаємності, юному поетові допомагають Привіт, Великодушність, Співчуття. Але проти них виступають Відмова, Сором, Лихослів'я, Заздрість, Страх, Святенництво та ін. Прибічники юнака зазнають поразки, і він прокидається у розпачі.

Більш значною за змістом є друга частина, написана через 40 років ученим городянином Жаном де Меном. Він продовжив любовну сюжетну лінію першої частини, але в іншому тоні - як дидактик і сатирик. Жан де Мен висміює куртуазну концепцію кохання, критично ставиться до поведінки жінок, вважає їх легковажними (що взагалі характерно для бюргерської літератури). Але головним у цій частині є те, що автор ставить ряд питань соціального, філософського й морально-етичного плану. За допомогою образів Розуму і Природи він виражає своє ставлення до людей, природи, суспільства. Розум і Природа викривають різні середньовічні забобони. Автор намагається дати пояснення таким природним явищам, як грім, блискавка, буря. Висловлювання Розуму і Природи становлять зміст об'ємних відступів, які свідчать про виключну на той час освіту автора та його вільнодумство. Не випадково Жана де Мена називають «Вольтером середньовіччя». Погляди вченого городянина розходяться з офіційною феодально-церковною ідеологією. Автор заперечує божественне походження королівської [123] влади, вважаючи, що її встановили багаті, щоб зберегти своє майно, яке повинно належати всім. Він переконаний, що жадоба збагачення позбавила людей рівності. Жан де Мен вважає, що природа створила всіх людей однаковими і що шляхетність залежить від самої людини, її поведінки, від доброго серця, без якого нічого не варте родовите дворянство. Освічені та вчені люди благородніші від знатних, вищі за королів, бо освіченість допомагає їм правильно судити про Добро і Зло. У висловлюваннях Лицемірства Жан де Мен висміює попів та монахів, не щадить і самого папу римського.

Важливою особливістю поеми є використання в ній висновків і думок античних авторів. Зокрема, Жан де Мен йде за натурфілософією Арістотеля і моральною філософією Платона. Незважаючи на схоластичність форм мислення, думки Жана де Мена вражають новизною і прогресивністю. Від імені третього стану, який вже пробудився до громадського життя, поет засуджує соціальну нерівність, викриває лицемірство церковників, висміює мракобісся і забобони. Аж до XVI ст. «Роман про Троянду» був однією з найулюбленіших книг французів. Про велику популярність її свідчать численні списки та наслідування як у Франції, так і за її межами.

65.Ф- ї алегорії в дидактико-алегоричній поемі «Роман про Троянду».

Друга частина,яка була написана Жаном де Меном висловлює визвольні шукання підіймаючогося третього стану,він рішуче обрушується на феодально-церковні порядки,а також пропагандує нові філософськиі і соціальні ідеї.Жан де Мен ополчається проти духовенства і не щадить навіть самого папу.Він вкладає в уста Природи промови проти феодальних прерогатив,основаних на знатності походження.

Передбачаючи погляди гуманістів епохи Відродження,автор розвиває думку,що справжнє благородство полягає не в знатних пращурах,а в особистих гідностяхлюдини.Не менш радикальні погляди де Мена і по ряду інших питань.Він вважає,що справжнім джерелом буття є Природа,яка в своїй майстерні створює все різномаїття живих істот,яка в людину вкладає прагнення продовження роду,і таким чином,не сумісна з принципами аскетизму.Нема нічого вищого за природу,тому задача мистецтва складається з того щоб слідувати за нею.Природа створює всіх рівними,але люди,одержимі жадібністю і владолюбством,перекручують її мудрі закони.Жадібність відкрила шлях пригніченню,обману та коварству.Владу та багатство імущі привласнили собі,які по законам природи мали належити всім

Суть алегорії, як риторичної фігури іносказання, полягає в мовному або живописному використанні конкретних образів з метою більш яскравого, вражаючого вираження і більш дохідливого пояснення будь-якої абстрактної ідеї або абстрактного, умоглядного принципу. Алегорія дозволяє виявити і вивести на передній план яку-небудь неочевидна ідею або якийсь прихований сенс через їх непряме опис. Так, майстри тлумачень епічних, релігійних, філософських і художніх текстів здатні створювати цілі гірлянди алегорій, не тільки прикрашають їх текстів, але і проливають додаткове світло на присутні в них глибинні смисли.Гідність алегоричних тлумачень полягає в тому, що вони дозволяють вбачати в біблійних ідеях і образах додаткові змістовні межі і неявні смислові відтінки. Завдяки їм буквальне значення може не тільки розширюватися і поглиблюватися, а й трансформуватися

Функція алегорії - показати складне через просте.

Драматичне і театральне мистецтво величезного розквіту досягло в античному світі, але драма і театр доби середньовіччя створилися не на його основі. Християнська церква раннього середньовіччя, прагнучи підкорити життя людей релігійним [128] догмам, знищувала культурну спадщину, пройняту античним язичництвом: театральні будівлі були зруйновані, рукописи знищені або сховані в монастирських тайниках, імена великих драматургів і акторів забуті чи прокляті. Драма середньовіччя народжувалася з інших джерел і в інших формах. Незважаючи на протидію християнської церкви, у європейських народів продовжували існувати старовинні язичницькі обряди, пісні, ігри, танки, пов'язані з процесами праці або з явищами природи, яку прості люди любили й обожнювали. Так, дуже поширеними в Європі були травневі ігри, під час яких вибирали «королеву» або «короля» весни, співали веснянки, танцювали, запалювали вогнища; в багатьох країнах традиційним також було, наприклад, зображення боротьби між Літом Іі Зимою, яку звичайно представляли хлопці, сільські парубки, одягнені у відповідні костюми. Все це містило в собі початки театрального дійства.