1) Епоха кастово-станового суспільства, в яких:

 держава за своєю суттю є виразником інтересів вузьких класових угруповань (рабовласницька та феодальна держави);

 право цього періоду — це право-привілей пануючих класів, яке юридично закріплювало існуючу соціальну нерівність.

2) Епоха громадянського суспільства, формування якого починається з перших буржуазних революцій. На цьому історичному етапі:

• держава починає виражати загальносоціальні інтереси;

• право закріплює соціальну рівність людей, які вперше в багатовіковій історії людства незалежно від їх соціального стану і походження стали юридично рівноправними учасниками суспільного життя — громадянами.

Так, основним критерієм розподілу на ці дві великі історичні епохи виступає соціально-економічний стан суспільства. В той же час слід зазначити, що їх хронологічні межі не є однаковими для всіх зарубіжних країн. Це обумовлено, на нашу думку, вже цивілізаційними рисами (соціально-політичними та духовними) того чи іншого суспільства. Визнання існування двох великих цивілізацій — західної та східної із своїми специфічними шляхами розвитку, передбачає необхідність здійснити періодизацію держави і права зарубіжних країн у рамках цих двох цивілізацій.

У роботі «Походження сім'ї, приватної власності та держави», Ф.Енгельс вперше зробив спробу дати наукову періодизацію історії взаємодії суспільства та природи, обравши за критерій спосіб організації людської природоперетворюючої діяльності. попередження, висловлене Ф.Енгельсом, про те, що не треба надто захоплюватися перемогами над природою. За кожну таку перемогу вона «мститься». Кожна з цих перемог має спочатку ті наслідки, на які розраховують люди, а потім зовсім інші, неочікувані і не передбачені наслідки, що часто перекреслюють значення перших.

основні етапи розвитку людського суспільства:

• дикість - період переважного присвоєння готових продуктів природи; штучно створені людиною продукти слугують, головним чином, допоміжними знаряддями такого присвоєння.

• варварство - період введення скотарства та землеробства, період оволодіння методами збільшення виробництва продуктів природи за допомогою людської діяльності.

• цивілізація - період оволодіння подальшою обробкою продуктів природи, період промисловості у власному смислі цього слова і мистецтва.

Ф.Енгельс пов'язує основні етапи становлення людського суспільства з етапами взаємовідносин з природою, а критерій - пануючий спосіб освоєння оточуючого середовища. Останнім етапом у розвитку взаємовідносин між суспільством та природою в марксизмі вважався комунізм як «завершений натуралізм».

66. Проблема спрямованості, сенсу історії та її цінностей.

Вчені мали три підходи до історичного процесу:

1) історія не має смислу

2) Історія має смисл, але люди повинні самі його віднайти

3) Смисл історії люди творять самі

Платон, Аристотель – історія – це замкнутий цикл

Гегель, Маркс – історія – це циклічне коло

Шпенглер – історія – це ряд різних культурних цивілізацій

Движущие cилы и cубъекты иcторичеcкого процесса. Интересы как побудительная сила к действию. Этот вопрос обсуждался задолго до марксизма. Уже Аристотель справедливо указывал, что человека побуждает к действию интерес. Эта проблема играла огромную роль в размышленях философов XVII-XIX вв. Любой человек живет не сам по себе, он связан с другими людьми, поэтому он как частица класса, общественной группы он связан сдругими людьми одинаковыми условиями существования, сходным образом жизни и общностью интересов. В этом и поисходит сведение интересов индивида к интересам общества. Гегель: "Интересы" двигают жизнью народов". Интерес существует объективно, независиво от того, осознан он или нет. Без учета всех интересов общества оно не смогло бы понять путей своего развития. Проблема субъекта исторического процесса. Субъект-личность, действующая сознательно и ответственная за свои действия. Группа тоже может быть субъектом, если у нее имеются общие интересы, цели действия, то есть если она представляет собой некоторую целостность. Т.е. в данном случае группу можно рассматривать как социальный субъект, в качестве которого могут выступать та или иная соц. группа, народ, человечество. Основные соц. субъектами исторического процесса явл. общественные классы. Борьба классов- была движущей силой общественного развития на определенной его стадии. Роль соц. субъекта могут играть также и такие исторические общности, как народности и нации, когда они обретают самосознание и сплачиваются во имя определенной цели, но нации всегда возглавляются классами, которые и в этом случае остаются основными движущими силами и субъектами исторического процесса. В современном мире проблема субъекта исторического творчества преобретает новые смысловые грани. В наше время правомерно ставить вопрос о превращении всего человечества, всего мирового сообщества в субъекта исторического процесса.

Проблема сенсу історії та її цінностей.

Одне із ключових понять філософії історії, що характеризує ту мету, що стоїть перед людством й яку воно прагне реалізувати в ході своєї поступової еволюції. Ціль - як історії, так і будь-якої людської діяльності - являє собою одну з різновидів цінностей. Сенс історії означає, таким чином, спрямованість її на якісь цінності.

Виділяють чотири основні позиції в рішенні питання про с.і..:

1) історія наділена об'єктивним змістом, оскільки вона є засобом для досягнення певних цінностей (таких, як, скажемо, воля, всебічний розвиток людини, його благополуччя й т.п.), реалізація яких хоча і є підсумком історичного розвитку, але не залежить від планів окремих людей й їхніх груп, від їхнього розуміння історії й від їхньої свідомої діяльності;

2) в історії об'єктивно є зміст, тому що вона є цінною сама по собі, в кожен момент її існування, причому ця внутрішня цінність зовсім на залежить від людей й їхніх груп, які можуть як розуміти зміст і цінність історії, так і не розуміти їх;

3) історія має суб'єктивний сенс як засіб досягнення тих ідеалів, які виробляє саме людство і які воно прагне поступово втілити в життя в ході своєї діяльності;

4) в історії є суб'єктивний зміст, оскільки вона позитивно цінна сама по собі, і ця її цінність надається їй не ззовні, а самими людьми, що живуть в історії, що роблять її й одержують задоволення від самого процесу життя.

Про перші дві позиції можна сказати, що історія наділена змістом, незалежним ні від людини, ні від людства в цілому. Хід історії визначений, її цінність як засіб або самої по собі існує незалежно від якихось планів або дій людей. Відповідно до двох останніх позицій, сама людина надає історії зміст, роблячи її засобом досягнення якихось своїх ідеалів або вважаючи цінністю сам по собі процес історичного існування. Перші дві позиції характерні для прихильників колективістичних (закритих) суспільств, що думають, що історія реалізує певне призначення. Позиції, що вбачають в історії суб'єктивний, що задає самими людьми зміст, розділяються звичайно прихильниками індивідуалістичних (відкритих) суспільств, що виходять із ідеї людства, що самоконституюється.

Друга із зазначених позицій у питанні про с.і. бачить мету історії не в майбутньому, а в самій триваючій історії, і разом з тим думає, що внутрішня цінність надається історії не людиною, а властива їй незалежно від нього. Ця позиція є рідкої, оскільки вона погано застосовна до реальної історії, переповненої гнобленням, війнами й насильством. Можна відзначити, що для Маркса об'єктивну внутрішню цінність має не тільки життя в постісторії, при комунізмі, але й життя в реальній історії, однак тільки за умови, що це життя свідомо присвячене боротьбі за високі комуністичні ідеали, тобто іде по лінії дії законів історії й погодиться з її кінцевою метою.

Відповідно до третього з можливих відповідей на питання про с.і., історія має інструментальну мету і є засобом досягнення тих ідеалів, які виробляє сама людина. Ці ідеали можуть бути колективістичними (побудову якогось зробленого суспільства, здатного безхмарно існувати тисячоріччя), або індивідуалістичними (послідовне й поступове вдосконалення наявного суспільства), або проміжними між відкритим колективізмом й ясно вираженим індивідуалізмом.

Відповідно до четвертої позиції в питанні про с.і., історія є позитивно цінною сама по собі, як поточний хід подій, що приносить задоволення тим, кому випала удача жити й бути зануреним у нього. Цей зміст можна назвати автаркічним (від греч. autarkeіa - самозадоволення) і передати словами: "Історія заради історії".