17. Своєрідність філософії українського духу.

Зародки української філософії зумовлені духом віри, любові та надії, а вінцем цього духу є свобода. К.Р. – перша східно-словянська держава, яка розвитком своєї культури продемонструвала приклад закономірного переходу від міфологічного до релігійного і від релігійного до філософського рівня світогляду. Філософія доби К.Р. мала християнський характер. На початку 12 століття з'явилася „Повесть временних літ” Нестора – літописця, де ми можемо знайти терміни філософ та філософствувати. Філософське звучання має „Слово про закон і благодать”, „Слово о полку Ігоревим” має філософське тлумачення єдності, патріотизму, і сили духу, а також образний характер твору. Із становленням феодального ладу проповілувались зверхність віри над знаннями, вищою метою пізнання проголошувався Бог, а єдиним методом пізнання – божественне одкровення. Людина тлумачилась як істота, опоганена „первородним гріхом”, тіло якої є вічним джерелом гріха, а душа визнавалася безсмертною.

До ранніх філософських гуманістів належить Юрій Дрогобич, Станіслав Оріховський, Павло Русин. Ю. Дрогобич у своїх поглядах на людину, світ, історію звеличував силу знання та людського розуму. С.Оріховський вважав, що кожна людина має самодостатню цінність і від неї самої залежить чи стане вона гідною високого призначення чи перетвориться на тварину. Він один із перших у європейській думці став заперечувати божественне походження влади та держави, виступав проти підкорення світської влади релігійній, стверджував, що королівська влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми. Важливу роль у розвитку філософської культури тогочасної України відіграла Острозька академія. Філософія як окрема дисципліна в Острозькій академії ще не значилась, але читався курс логіки, яка називалась тоді діалектикою. Іван Вишенський вважав, що завдяки самопізнанню людина стає спроможною подолати свою земну форму і увійти у внутрішній духовний контакт із вищим буттям. У Києво-Могилянській академії вперше в Україні філософію викладали окремо від теології. Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, а також як дослідницю життя і доброчесності. Оригінально у філософії Києво-Могилянської академії представлено вчення про матерію і форми. Згідно з яким в основі всього існуючого в світі лежить певний субстрат, що завдяки привнесенню форми перетворюється у ту чи іншу річ.

Гуманістична сутність світогляду Т.Г.Шевченка.

Філософія Шевченка глибоко індивідуальна, особиста, ґрунтувалась на національній ідеї українського народу, його ментальності. Виростає з конкретно-узагальненого ставлення до любові, надії і віри.

Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробудження людської гідності, смутку-жалю знівеченого життя, сили протесту і бунтарства.

Вінець Шевченкової творчості – це спів свободі, уславлення свободи, цієї першої й неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щастя. До найволелюбніших книг усіх часів належить "Кобзар", він наскрізь просякнутий прагненням свободи, передчуттям її неминучості.

Шевченківська творчість пронизана вірою в незнищенність людини, що людина ніколи не змириться з безправством, рабство ніколи не визнає за норму існування.

Філософський характер творчості Т.Шевченка відображає її народність. Завдяки чому виявляє себе оригінальність шевченківського бачення світу, інтенсивність його світосприймання.

Шевченкова філософія багата емоційною наснагою образів, широтою і діяльністю асоціативного мислення. В ній крізь людський біль, крізь індивідуальне раз у раз проступає вселюдське.

Філософські погляди Г.Сковороди.

Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук, закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це є пізнання людини. Поділяючи світ надвоє – на істинне та тілесне він пропонує подвійне співвідношення духовного та тілесного. Там, де кінчаються межі розуму починається віра. Сковорода підкреслював неможливість існування людини у звичайному світі поза любов’ю і вірою. Запорука здоров’я душі – її радість, кураж. Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Людське щастя також втілюється і в праці, але всі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю. Життя людини має бути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама.

Поділ світу на два начала: вічне та тлінне. Переважного значення філософ надає Вічному, нетлінному началу. Наше зовнішнє тіло саме по собі не працює, воно перебуває у рабстві нашої думки. Плоть іде слідом за усіма рухами мислі. Мисль, думка – це головна точка, тому її часто Сковорода називає серцем.

Людину Сковорода поділяв на дві частини: внутрішню та зовнішню. Іноді людина допускає помилки, стверджуючи, що вона може пізнати внутрішній, невидимий світ, не зрушивши в собі внутрішньої людини, а використавши тільки ті засоби, якими вона користувалася у зовнішньому світі.

Процес самопізнання має три ступені:

1). Пізнання себе як само сущого, як самовласного буття.

2). Пізнання себе, як суспільної істоти.

3). Пізнання себе як буття, що створене і протікає за образом та подобою Божою. Цей етап пізнання найбільш відповідальний, тому, що він надає людині розуміння загального у співвідношенні з усім людським буттям.

Філософія серця П.Юркевича.

Основні засади «філософії серця» Юркевич виклав у праці «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого», де розгортається цілісна філософсько-антропологічна концепція про серце як визначальну основу фізичного та духовного життя людини

Серце в філософії Юркевича – це скарбник і носій усіх тілесних сил людини; центр душевного й духовного життя людини; центр усіх пізнавальних дій душі; центр морального життя людини, скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон.

Ми маємо знати тільки те, що гідне нашої моральної й богоподібної істоти.

Юркевич робить два принципово важливі для розуміння суті його «філософії серця» висновки: 1) серце може виражати, знаходити й досить своєрідно розуміти такі душевні стани, котрі за своєю ніжністю, духовністю та життєдайністю недоступні абстрактному знанню розуму; 2) поняття й абстрактне знання розуму, оскільки воно стає нашим душевним станом, а не залишається абстрактним образом зовнішніх предметів, відкривається або дає себе відчувати й помічати не в голові, а в серці.