Визначення 'віри' у епістемології

У другому розуміння віри, вірити чомусь лише означає думати, що це вірно. Як-то, вірити P — означає не більше ніж думати, з будь-якої причини, що P — факт. Причина — для того, щоб знати щось, хтось повинен думати, що це істина — хтось повинен вірити (у другому розумінні), що це факт.

Хтось каже: «Я знаю, що P, але я не вважаю, що P правда». Особа, що так висловилася, у глибинному сенсі, сама собі суперечила. Якщо хтось знає P, то, серед решти, він гадає, що P дійсно правда. Якщо хтось вважає, що P — істина, то він/вона вірить, що P. (Див.: Парадокс Мура.) Знання відмінне від віри і думки. Якщо хтось заявляє, що вірить чомусь, він заявляє, що думає, що це правда.

53. Можливості та межі пізнавального процесу

Принципову можливість пізнання визнають не лише матеріалісти, а й більшість ідеалістів.

Проте у вирішенні конкретних гносеологічних проблем матеріалізм і ідеалізм докорінно

відрізняються. Ця різниця проявляється як у розумінні природи пізнання, так і в самому

обгрунтуванні можливості досягнення об'єктивно істинного знання. Процес пізнання,

будучи процесом активного творчого відтворення дійсності у свідомості людини в

результаті її діяльного предметно-практичного відношення до світу можливий лише при

взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через

категорії "суб'єкт" та "об'єкт". Протилежностями, через взаємодію яких реалізується

процес пізнання, є не свідомість і не знання саме по собі та зовнішній світ (матерія,

природа), а суб'єкт як носій свідомості і знання та об'єкт як те, на що спрямована

пізнавальна діяльність суб'єкта. Результатом процесу пізнання є пізнавальний

(гносеологічний) образ, суб'єктивний образ дійсності і до того ж не копія, а ідеальний образ, який є діалектичною єдністю суб'єктивного та об'єктивного. Пізнавальний образ не може вийти за межі суб'єктивності в тому плані, що, по-перше, він завжди належить суб'єкту; по-друге, він завжди є лише ідеальним образом об'єкта, а не самим об'єктом з усіма його властивостями і матеріальними проявами; по-третє, об'єкт у пізнавальному образі відображається з різною мірою адекватності, глибини проникнення в сутність, всебічності.

54. Проблема істини в теорії пізнання.

+55. Абсолютність і відносність як властивості істини.

Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання. Всі філо­софські напрями і школи намагалися сформулювати своє розуміння істи­ни. Класичне визначення істини дав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались всі філософи, як мате­ріалісти, так і ідеалісти, як діалектики, так і метафізики. Це визначення істини визнавали такі різні за своїми філософськими поглядами мисли­телі, як Ф.Аквінський і П.Гольбах, Г.Гегель і Л.Фейєрбах, а також К.Маркс та його послідовники. Різняться їхні погляди і в питанні про характер відображуваної реальності та про механізм відповідності.

Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як об'єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через яви­ще; по-друге, пізнання та його результат — істина нерозривно пов'язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою, достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина — це адекватне відображення об'єкта суб'єктом, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання.

Сучасна матеріалістична теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозв'язок понять: "об'єктив­на істина", "абсолютна істина", "відносна істина", "конкретність істи­ни", "заблудження". Об'єктивна істина визначається як такий зміст людських знань про дійсність, який не залежить ні від суб'єкта, ні від людини, ні від людства. Слід звернути увагу на те, що в цьому визна­ченні наголошується на незалежності від суб'єкта саме змісту істини.

Положення про об'єктивність істини не означає, що вона є елементом об'єктивного світу. Будучи результатом суб'єктивної діяльності людини, істина в той же час у своєму змісті відтворює дійсність і тим самим не залежить від суб'єкта.

Пізнання світу ніколи не може бути абсолютно завершеним, воно постійно удосконалюється, збагачуючись усе новим і новим змістом. В цьому плані будь-яке знання, зафіксоване на тому чи іншому конкрет­но-історичному етапі, є неповним, неточним, певною мірою однобічним, тобто на кожному конкретно-історичному рівні розвитку пізнання ми маємо справу лише з відносною істиною. Відносна істина — це таке знан­ня, яке в принципі правильно, але не повно відображає дійсність, не дає її всебічного вичерпного образу. Відносна істина включає і такі момен­ти, які в процесі подальшого розвитку пізнання і практики будуть зміню­ватись, поглиблюватись, уточнюватись, замінюючись новими. Історич­ний процес розвитку пізнання саме в тому і полягає, що неповне, одно­бічне знання замінюється більш точним, всебічнішим. Проте відносність наших знань, їх незавершеність не означає, що в них відсутній об'єктив­ний зміст. У тій мірі, у якій картина світу визначається не волею і бажан­ням суб'єкта, а реальним становищем речей, вона є об'єктивною істиною. Абсолютна істина — це такий зміст знань, який тотожний своєму предмету і який не буде спростований подальшим розвитком пізнання та практики. Абсолютність істини пов'язана з її об'єктивністю. Оскільки істина об'єктивна за змістом, вона одночасно є і абсолютною, але тільки в певних межах. Саме тому об'єктивна істина неминуче не лише абсо­лютна, але одночасно і відносна, тобто вона є абсолютною лише в пев­них межах, по відношенню до них. Самі ж ці межі визначаються рівнем історичного розвитку пізнавальної та практичної діяльності суб'єкта. Слід зазначити, що немає і бути не може окремо абсолютної істини і окремо відносної. Існує одна істина — об'єктивна за змістом, яка є діалектич­ною єдністю абсолютного та відносного, тобто є істиною абсолютною, але відносно певних меж.

Кожна об'єктивна істина є абсолютною лише в певних межах, віднос­но до конкретних умов, перехід яких перетворює істину в її протилежність — оману. Істина і омана подібно до всіх логічних категорій, які вважа­ються полярними протилежностями, мають абсолютне значення тільки в рамках надзвичайно обмеженої сфери. Як тільки ми станемо застосо­вувати протилежність істини і омани поза межами зазначеної сфери, ця протилежність стає відносною і, значить, непридатною для точного на­укового способу висловлювання.

Одним із основних принципів гносеології є принцип конкретності істини, який передбачає максимально повне і точне виявлення тих меж, у яких знання характеризується об'єктивною істинністю. Незнання цих меж або ігнорування їх перетворює наші знання з істини в оману.

Омана — це такий зміст людського знання, в якому дійсність відтво­рюється неадекватно. Це ненавмисне спотворення дійсності в уявленнях суб'єкта. Вона має певні закономірні підстави для свого існування, будучи необхідним моментом і результатом пізнання та практики, істо­рично зумовлена.

У реальному процесі пізнання омана, як і істина, є його закономірним результатом. Пізнання здійснюється через єдність та боротьбу полярних протилежностей — істини та омани. Постійне їхнє співіснування та взаємодія мають джерелом практику, оскільки саме вона є основою пізнання _в цілому, а, значить і його результатів.

Це положення на перший погляд суперечить іншому фундаменталь­ному положенню сучасної матеріалістичної гносеології про практику як критерій істини. Здавалося б, істина і тільки вона має бути продуктом вивіреного практикою процесу пізнання. Омана ж, навіть коли вона з'яв­ляється в разі нерозвинутості самого пізнання, має відразу ж виявлятися практикою і виключатися з подальшого функціонування в системі знан­ня. Проте в дійсності все відбувається по-іншому.

Коли мова йде про те, що те чи інше знання підтверджується прак­тикою, мають, як правило, на увазі, що діяльність здійснювана згідно з даними знаннями, дала очікуваний результат або що дане знання без суперечностей пояснює всі наявні факти даної теорії. Проте вся складність полягає в тому, що омана в цьому плані може бути не менш "доказо­вою", ніж істина. Істина, справді, несуперечливо пояснює наукові фак­ти і, реалізуючись у дії, дає корисний ефект. Але це не означає, що справедливим буде і протилежне твердження: з корисного ефекту неод­мінно витікає істинність того чи іншого положення. Омана досить часто теж може давати і дає корисний ефект, особливо, коли це не стосується суспільнозначущих цілей і потреб у їх загальноісторичному значенні.

Абсолютні й відносні характеристики істини. Об'єктивність є вихідною фундаментальною характеристикою істини, з якою тісно пов'язана інша фундаментальна характеристика істини – абсолютність, тобто її принципово стійкий, сталий характер. Істинне знання є істинним завжди, воно практично вічне. Проте вказані риси абсолютності істини є справедливими лише в діалектичній єдності з іншою фундаментальною характеристикою істини – її відносністю. Порушення цієї діалектичної єдності, спроба відокремити абсолютність від відносності (й навпаки) так само, як і в разі відокремлення об'єктивності від суб'єктивно-практичного ґрунту істини, ведуть до зникнення істини, перетворення її на свою протилежність – заблудження.

В античному й феодальному суспільстві люди були твердо переконані в тому, що земна поверхня є площиною. Сьогодні ми кажемо, що це – заблудження.

А чи було це уявлення взагалі помилковим? Попри всю, здавалося б, неймовірність такого припущення, воно виявляється не таким уже й неймовірним.

Люди давніх часів народжувались, жили і вмирали, як правило, на одній і тій же, переважно невеликій, території.

Якщо розміри такої ділянки зіставити з розмірами всієї поверхні земної кулі, то перша щодо другої виявиться нескінченно малою величиною. З геометрії ж нам відомо, що кривизна сфери на нескінченно малій ділянці її поверхні прямує до нуля, тобто форма поверхні такої ділянки практично є площиною. Тому стародавні твердження про плоску форму поверхні землі аж ніяк не були заблудженням. Навпаки, це була істина – об'єктивна і абсолютна.

І все ж люди того часу помилялися не в тому, що вважали ту невелику територію, на якій вони проживали, пласкою за формою (тут вони мали рацію), а в тому, що поширювали правильне, істинне в певних рамках (у рамках нескінченно малої ділянки земної поверхні) положення за рамки його чинності.

Отже, абсолютність істини є абсолютність відносно певних рамок, є відносною абсолютністю. Таким чином, кожна істина, розглядувана в рамках своєї чинності, є абсолютною, але водночас вона ж щодо самого факту існування таких рамок є відносною. Абсолютна й відносна істина – це не дві різні істини, а одна й та ж істина, розглядувана під різними кутами зору. Зрозуміло, що порушення рамок відносності істини негайно веде до її перетворення у свою протилежність – заблудження.

Таким чином, кожне заблудження можна розглядати як істину, поширену за межі її чинності.

Істина ніколи не постає «істиною-результатом», вона – і в цьому її чи не найголовніша характеристика – завжди є істиною-процесом.