3. 4. Росія: синтетичний і аналітичний переклад.

В XX столітті бурхливо розвивається практика перекладу в Росії. Проте, слід відразу визнати що, не дивлячись на обширну перекладацьку практику (чого варте одне лише видання Бібліотеки всесвітньої літератури!), говорити про сформовану теоретичну концепцію перекладу, все ж таки, ймовірно, не можна.

Радянська школа перекладу (визнаючи її неоднорідність, ми вважаємо за можливе говорити про школу) склалася і зміцнилася в своїй єдності і цілісності в боротьбі з буквалізмом в 20-30-і роки XX ст. За вільним (на противагу буквальному, формальному) перекладом стояла сильна традиція, що склалася ще в минулому столітті. Радянське перекладознавство відкинуло і вільний, і буквальний переклад, а практику вітчизняного перекладу, що склалася, було вирішено назвати реалістичною. Термін, запропонований І.А. Кашкіним, носив суто оцінне значення (ідеологічне) і нічого не говорив по суті.

Характеризуючи практику реалістичного перекладу, сучасний дослідник культури В.П Руднєв пропонує назвати її "синтетичною" (Руднев В.П. Винни Пух и философия обыденного языка. – М.: Аграф. – c. 50–51). В. Руднєв вважає, що "задача синтетичного перекладу. полягає в тому, щоб примусити читача забути не тільки про те, що перед нами текст перекладений з іноземної мови, але і про те, що це текст написаний будь-якою мовою. Синтетичний переклад панував в радянській перекладацькій школі" (там же, с. 51) [ Процитований вище вислів Руднєва вельми уразливий і не здається таким вже й однозначним].

На противагу синтетичному перекладу В. Руднєв виділяє переклад аналітичний (З 2). "Основна задача аналітичного перекладу – не дати читачу забути ні на секунду, що перед його очима текст, перекладений з іноземної мови, що зовсім по-іншому, ніж його рідна мова, структурує реальність; нагадувати йому про це кожним словом, з тим щоб він не занурювався бездумно в те, що "відбувається", тому що насправді ніщо не відбувається, а детально стежив за тими мовними засобами, які розігрує перед нами автор, а в даному випадку також і перекладач." (Там же, с. 51).

Аналітичний принцип перекладу набагато вище, він багато в чому близький основним установкам аналітичної філософії. Аналітичний переклад В. Руднєв порівнює з театром Брехта, а синтетичний – з театром Станіславського. Прикладом аналітичного перекладу служить переклад "Вінни-Пуха" А. Мілна, виконаний самим В. Руднєвим.

4. Літературознавчі теорії перекладу.

Якщо вважати художній переклад в першу чергу мовним явищем, то і видатні художні твори можуть бути віднесені до області мовознавства.

Проте художній переклад зовсім не відшукання тільки мовних відповідностей. Більш того, практика підтверджує, що кращі переклади виконуються не стільки за допомогою лексичних і синтаксичних відповідностей, скільки творчими шуканнями художніх відповідностей, по відношенню до яких мовні відповідності грають підлеглу роль.

Теорія А.А. Смирнова (30-і роки ХХ ст.). В цій теорії висловлюється основна думка про допоміжну, навчально-методичну роль мовних відповідностей. Автор оригінального твору є майстром однієї мови, а перекладач – майстром двох мов. За умови, що він хороший знавець мови оригіналу і в той же час бездоганно володіє рідною мовою, для нього проблеми мовних відповідностей в свідомій формі не існує, за винятком окремих випадків, які можуть зустрітися і в оригінальній творчості.

Знайдений художній засіб може бути мовною відповідністю оригіналу, а може у багатьох випадках і не бути, можливо, унаслідок великої різниці між мовами. З першого погляду, це парадокс, але саме відмінність мов створює необхідність у підборі не мовних відповідностей, а художніх засобів. Одну й ту саму художню задачу різні мови вирішують за допомогою різних мовних засобів.

Перекладач і літературознавець Іван Андрійович Кашкін:

"Мовні закономірності розповсюджуються на літературний переклад у тому ж ступені, як і на будь-який літературний твір, а хіба оригінальну книгу ми вивчаємо тільки з лінгвістичної точки зору?

Абстрактне вивчення мовних прийомів і стилістичних фігур (коли в одному ряду оцінюються приклади з Корнеля і Гюго, Меріме і Діккенса, Анатоля Франса і Драйзера) – це відгомін старої теорії словесності, а не нова теорія художнього перекладу" (Вопросы художественного перевода, 1955, с.162).

Гіві Гагечіладзе (грузинський теоретик художнього перекладу).

В концепції Гагечіладзе творча роль перекладача прирівнюється до ролі творця оригінального твору. Він вважає, що отримання адекватного художнього перекладу можливо лише літературознавчим шляхом. Художній переклад – це творчість і вона залежить від світогляду перекладача і виконується відповідно до його художнього методу.