3. 3. Англо-американське перекладознавство: зіставлення "опановуючого " і "відчужуючого" перекладу.

Провідною тенденцією перекладу в Європі і в США протягом всього XX-го століття став переклад опановуючий, смисловий, природний, тобто такий, який повинен читатися "легко", справляти враження оригінального твору. Адже буквальний переклад порушує читацький "горизонт очікування", вносить відчуття "сторонності". Уявлення про "опановуючий переклад" виникло в рамках лінгвістичної теорії Ю.А. Найди (динамічна еквівалентність). Як відомо, американський теоретик перекладу послідовно проголошує пріоритет змісту по відношенню до форми.

Останнім часом в англо-американському перекладознавстві посилюється інтерес до "відчужуючого"перекладу, перекладу, покликаному виявити незвичність форми, синтаксису, образного мислення перевідного тексту. Переклад розглядається як спосіб і засіб ввести читача в чужий йому світ. Така установка пов'язана в першу чергу з німецькою традицією перекладацької думки – з іменами Гете (1768-1831), Шлейермахера (1768-1834), Гельдерліна (1770-1843), Георге (1868-1933), Вальтера Біньяміна (1892-1940).

Великий інтерес у сучасних перекладознавців останнім часом викликає ставше багато в чому класичним есе Вальтера Біньяміна "Задача перекладача", де як одна з вимог "хорошого перекладу" декларується принцип точного копіювання синтаксису оригіналу твору.

Біньямін виходить з того, що переклад призначений власне не для "звичайного читача". Мета перекладу полягає в тому, щоб виявити специфіку мови перекладу. Якщо для Найди "дух" твору полягає в значенні, то за Біньяміном, він криється в синтаксичній структурі, тобто у формі. Сьогоднішніх дослідників перекладознавства привертає своєрідність і несхожість чужої мови і мислення, що, звичайно ж, відображається і на синтаксичному рівні. Сучасні дослідники більшою мірою ніж коли-небудь, стурбовані відношеннями автор – перекладач – читач, усвідомленням і збереженням індивідуальної своєрідності кожного з учасників цього нерідко непростого комунікативного ланцюжка.

Серед найвпливовіших дослідників, які полемізують сьогодні з концепцією і практикою "природного", "смислового" перекладу, слід назвати Дж. Стайнера (Steiner G. After Babel: Aspects of language and translation. – Z.: Oxford Univ. press, 1976.), Л. Венуті (Venuti Z. The Translator's Invisibility: A history of translation), Д. Робінсона (Robinson D. The Translator's Turn. – Baltimore. – The John's Hopkins Univ. Press, 1991).

Визнаючи всю несхожість підходів, запропонованих цими авторами, можна помітити, що всі вони оспорюють статус і задачі перекладача в сучасному світі, оспорюють уявлення про перекладача як про прозоре скло між культурами, що склалося століттями, уявлення про те, що перекладач виступає як транслятор, який нічого не привносить "від себе", що кожний перекладач "утискує" себе в перекладі.

Венуті і Стайнер звинувачує "природний" переклад в культурному нарцисизмі, в тому, що подібного роду переклад в деякому розумінні даремний, оскільки в центрі уваги такого перекладу – не чужа культура, не чужа своєрідність, а своє власне (в кращому разі) уявлення (часто дуже поверхневе) про те, якою повинна бути "чужа культура".

Д. Робінсон полемізує і з тим, що відчужуючим, і з опановуючим перекладом. Робінсон відзначає, що в області перекладознавства спостерігається нерозв'язний (можливо, поки що?) розрив між теорією і практикою перекладу. Робінсон пропонує розглядати перекладача як особистість творчу, мислячу, тобто визнати те, що будь-який перекладач, виконуючи будь-який переклад, привносить – хоче він цього чи ні – у твір щось і від себе також.