Філософія про проблеми кризового стану культури

Однією з причин занепаду культури це зневіра в ідеалах культурної класики минулого, яка містила в собі ідеали істини, добра, краси і яка була зорієнтована на звеличення і одухотворення людини, виявила свою неспроможність і безсилля перед катастрофічними подіями ХХст.- світовими війнами, екологічною кризою, відчуження людини в суспільстві, зростання агресії, дегуманізацією суспільних відносин. Розчарування в культурі, заснованій на вірі в торжество розуму і науки, призвело до руйнації самої культури.

Виникла масова культура-царство культурної індустрії. Комерціалізована культура змінила ціннісну настанову людини, з якісною «бути» на кількісне «мати». Домінуючим типом стає «людина-маса»- яка не відчуває внутрішньої потреби вимірювати своє життя вищими духовними цінностями, яка схильна жити «як всі», для якої немає духовних авторитетів, яка не прикладає зусиль до самостійного осмислення проблеми, а приймає стандартні стереотипи, смаки, уподобання. Маскультура привела до руйнування особистості, до маніпулювання її свідомістю. Дослідники відзначають наркотичний характер маскультури, оскільки вона породжує ілюзорну(віртуальну) дійсність, яка стає замінником реального життя, з його реальними проблемами. Кризовий стан культури знайшов своє відображення в проблемі співвідношення культури і цивілізації, вірніше, перетворення культури на цивілізації. Під цивілізацією розуміють образ життя, матеріальне оточення людини, речове втілення продуктів діяльності, в якому робота духу вже згасла, змінилася рутинним відтворенням застиглих форм дійсності. Цивілізація як матеріально-технічна сфера людського буття є виродженням культури, втратою останньої своєї душі, свого духовного змісту. Живий зв`язок з природою втрачений, і як наслідок, відступництво людини від Бога, від цієї достеменної реальності.

Проблема життя і смерті в духовному досвіді людства

Людина є єдиним у світі створінням, яке усвідомлює свою скінченність (смертність), тому її життя для неї самої виступає, як проблема виправдання власної присутності у світі, своєї долі та призначення. Саме завдяки такому виправданню стає можливим подолання скінченності індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає не в тому, щоб не тільки жити, а в тому, як і для чого (чи для кого) жити. За словами Е.Фромма, в самих основах людського існування укорінена потреба у об`єкті для служіння. Тому питання про сенс життя є вічною проблемою. З античних часів відома позиція Епікура, так звана гедоністична (від грецького «насолода»). «Жити заради життя», щоб насолоджуватись самим життям і не думати про час смерті. Цінність такої позиції в тому, щоб у пошуках сенсу життя не усунути на другий план саме життя. Разом з тим воно позбавляє відповідальності за дарунок життя.

Інший шлях «життя заради інших», Коли гарантією осмисленого життя постають інтереси родини, нації, суспільства. Для людини як суспільної істоти, не байдуже, що вона залишить після себе. Але на цьому шляху існує небезпека перетворити своє життя на самоціль, щоб ощасливити інших в пошуках ідеалу або світлої ідеї будь якими засобами, навіть насильством.

Французький письменник, філософ Г.Марсель писав: «Піднятись до Бога – це означає ввійти в самих себе, більше того, і в глибину самих себе – і себе перевершити». Іншими словам, в своєму житті людина повинна стати єдністю універсального - людського і неповторно-індивідуального, в розвиток свого «Я» включити весь світ - і природний і суспільний. Таке можливе тільки через живий діалог, через творче спілкування з природою, суспільством.