Проблема людини у філософії

Філософське пізнання має принципову гуманістичну спрямованість, тобто головним предметом філософських міркувань є людина та її існування у світі. Кант писав “що таке людина”, має як основне питання філософії. Людина є складним цілісним утворенням котре належить певним чином і до природи, і до суспільства, і до культурно-історичного та духовного світу. Кожна філософська концепція вносила і вносить нові риси, нові грані в пізнанні людини. Стародавня китайська й грецька та індійська філософії розглядали людину як частину космосу, як “малий світ”, мікрокосмос, що є відображенням і символом макрокосмосу – Всесвіту. Європейська середньовічна філософія, спираючись на християнську традицію висувала на передній план релігійно-моральні проблеми людського існування, розробляла ідею суперечності людської природи яка поєднує в собі земне, гріховне начало і Божественну сутність.

Епоха Відродження залишила нам зразок обожнення самої людини, сповнену пафосу, віри в її безмежні творчі можливості.

Німецька класична філософія – розглядає людину як суб’єкт духовної діяльності, що створю культуру і є носієм ідеального начала – духу, розуму.

З кінця 19 початок 20ст. у філософії здійснюються своєрідний антропологічний поворот – проблема людини стає основою для більшості філософських вчень. Тому сучасна філософія на місце людини як представника людства ставить індивіда, який в своїй неповторності і унікальності не піддається загальним визначенням.

Проблема людини в сучасному світі пов’язана з проблемою виживання особистості в сучасному суспільстві.

Роль філософії у житті суспільства і особистості

Роль філософії розкривається у тих основних функціях, що вона виконує. По-перше, це функція пізнавання, оскільки філософія є пізнавально-теоритичною діяльнісю. Філософія спрямована на осягнення цінності світу, на пізнання граничних засад і передумов взаємозв’язку людини і світу, на системно-теоретичну, логічно-послідовну і аргументоване вирішення світоглядних проблем. Вона є узагальненням, теоретичним відбиттям культури. Методологічна функція – полягає в визначенні засобів досягнення певної мети, наприклад, у пізнанні істини, в естетичній творчості, соціальній практиці. Такими є методи обґрунтованості і доказовості істини.

Критична функція формує критичне мислення. Призначення функції – бути в опозиції до емпіричності дійсності, до світу, до повсякденної реальності, бачити недосконалість суспільства руйнувати звичні стереотипи і забобони, шукати яким світ повинен бути, щоб бути більш людяним. Сама поява філософії була пов’язана з критикою руйнуванням традицій релігійно-міфологічних уявлень при переході до класового суспільства. З перших кроків свого існування вона стає засобом критичного ставлення до оточуючої дійсності, до існуючих звичаїв, традицій та авторитетів. Світоглядна, життєво-практична функція філософії полягає в тому, що філософія може впливати на формування як масового світогляду, так і на світоглядну позицію особистості. Філософія може стати духовним засобом самовизначення і самореалізації людини. Філософія є сферою духовної свободи людини. Філософствувати – означає давати собі звіт у своїх думках, почуттях, діях. Це потребує від людини самостійного роздуму, усвідомлених, а не нав’язаних з зовні (суспільством, традицією, авторитетом, колективним досвідом) поглядів і уявлень. Свобода людського духу – основа будь якої свободи.

Співвідношення понять “індивідуальнісь”, “особистість”

Факт залежності людини від суспільства є очевидним. Лише в суспільстві людина може виділитися, лише через спілкування, через відносини з іншими людьми вона може формуватися як особистість. Але саме поняття “особистість” передбачає наявність само детермінації (зв’язку), само визначеності людини, її спроможності робити власний вибір життєвої позиції і своєї долі, а це означає – бути відносно незалежною до суспільства. Міра свободи людини залежить від двох факторів: внутрішнього – від ступеню розвитку особистісного начала в людині і зовнішнього – від типу характеру суспільних відносин. У філософії для усвідомлення особистості та її зв’язку з суспільством використовують поняття “індивід”, “індивідуальність”, “особистість”.

Індивід – означає загально типове у людині. Один з множини подібних індивідів, що складають соціальну групу, верству, націю, суспільство. Однак індивід є не тільки фрагментом цілого, але й фрагменту неповторним, унікальним, тобто виступає як індивідуальність.

Особистість – це людина що розвивається на основі власних обдарувань і власної ініціативи. Вона – суб’єкт вільної діяльності, творець власної біографії: своїми досягненнями вона зобов’язана насамперед самій собі, своїм власним зусиллям. Бути особистістю – означає не бути маріонеткою суспільства, вибирати свідомо і вільно своє місце в житті, свою лінію поведінки, а з відси – бути відповідальною за свої вчинки, не посилатися на обставини а брати на себе всі наслідки своїх вчинків.