Сутність пізнання

Філософська теорія пізнання, або гносеологія, виникає разом з філософією. Вже Антична філософія оформлюється

як раціональний, розумовий спосіб пізнання світу і людини.

Теорія пізнання є філософським вченням про пізнавальні здатності людини, про природу знання, про знання, про можливості досягнення істинного знання, умови і критерії його достовірності.

Основні питання гносеології:

• Як людина пізнає оточуючий світ і себе?

• Які етапи або ступені пізнання?

• Що таке істина?

• Як відрізнити істинне знання від помилки, хибного знання?

• Як можливо і чи можливо взагалі досягнути істини?

Пізнання в процесі духовного освоєння дійсності.

Умовою і об`активною основою пізнання є суспільно-практична діяльність.

Практика розуміється в філософії як матеріальна, чуттєво-предметна діяльність людей. Практика є перетворення людиною природного і суспільного середовища, водночас є способом існування людини. Практика є основою пізнання, його метою, а також критерієм істинності знань.

Процес пізнання є опосередкованим процесом взаємодії суб`єкта і об`єкта пізнання:

а) суб`єкт (той хто пізнає)

б) об`єкт (те,що пізнається)

Основні форми і пособи пізнання

У теорії пізнання прийнято розрізняти чуттєві і раціональні форми пізнання.

Чуттєві – зір, слух, дотик, нюх, смак. Чуттєве пізнання має три основні форми: відчуття, сприйняття і уявлення.

• Відчуття – первинний елемент чуттєвого пізнання. Відчуття є даним про окремі властивості предметів.

• Сприйняття – цілісний наочний образ предмета.

• Уявлення – цілісний образ предмета, що зберігається в пам`яті або уяві.

• Раціональне пізнання - це процес мислення, логічне пізнання. Воно теж має свої форми – поняття, судження, умовивід.

• Поняття – узагальнення, яке дає змогу отримати знання про суттєві ознаки даного класу речей. Поняття фіксується в слові, але не тотожне йому.

• Судження – форма мислення яка стверджує або заперечує зв`язок між предметом та його ознаками.

• Умовивід – форма мислення, завдяки якій з одного або кількох суджень виводиться нове.

Розвиток пізнання відбувається на двох рівнях - емпіричному і теоретичному, що відповідає руху мислення від знання явищ до знання утності.

Явище – окремі відношення предметів, їх зовнішнє буття.

Сутність – основа відношень, зв`язків предмету, його внутрішній зміст. Одиниця емпіричного знання – факт.

Теоретичне знання є відображенням сутності, на основі якої пояснюються різноманітні явища. Основним елементом теоретичного знання є теорія як форма логічного мислення, в якій найбільш повно реалізується знання про предмет.

Проблема істини у філософії

Істина – є відповідністю знання дійсності, адекватним відображенням об`єктивної реальності у свідомості людей.

Сутність проблеми - отримання абсолютної істини полягає у можливості отримання обсо істини, тобто такого знання, яке не залежить від людини та людства. Іншими словами, це питання про те, чи мають наші знання об`активний зміст. Теоретично це можливо, але на практиці в нашому знанні завжди є певна невідповідність пізнавального об`активній діяльності.

По-перше, це обумовлено нескінченністю самого об`єкту пізнання, по-друге – наявністю в об`активному змісті істини суб`активної сторони. Істинне завжди є знанням певного суб`єкта – індивіда, соціальної групи, людства в цілому. Суб`єкт пізнання, його пізнавальні можливості обумовлені певним рівнем розвитку суспільства та його практики. Але це не означає що людина неспроможна отримати об`активну істину, потрібно лише пам`ятати, що істина є процесом, її неможна розуміти як готове знання. Істина є нескінченим процесом наближення до об`єкту, який сам знаходиться у розвитку. Отже, істина як процес є об`активною за змістом, але суб`активною за своєю формою.

Об`активна істина є діяльністю абсолютного і відносного моментів. Абсолютність істини не може розумітися як абсолютно завершене і остаточне значення. Абсолютність істини означає стійкість, сталість, неспростовність на даний момент.