- •Основи римського цивільного права План
- •1. Загальна частина
- •2. Речове право
- •3. Зобов’язальне право
- •4. Спадкове право
- •Характеристика правових систем з яких складалось римське цивільне право.
- •1. Поняття римського цивільного права.
- •Характеристика правових систем з яких складалось римське цивільне право.
- •3. Поділ римського цивільного права на публічне та приватне.
- •1) Право власності;
- •4) Сімейні правовідносини;
- •5) Спадкове право;
- •4. Роль римського права в історії права.
- •5. Значення вивчення римського приватного права для сучасних юристів.
- •6. Рецепція римського права.
- •7. Римське право в незалежній Україні
- •Періодизація римського права.
- •Періодизація римського права.
- •Поняття і види джерел римського права
- •3. Джерела виникнення і змісту римського приватного права
- •4. Джерела правоутворення в Стародавньому Римі
- •5. Джерела пізнання римського приватного права
- •6. Кодифікація Юстиніана
- •2. Загальне поняття про легісакційнкй, формулярний і екстраординарний процеси
- •1. Виникнення державного суду
- •2. Загальне поняття про легісакційнкй, формулярний і екстраординарний процеси
- •3. Поняття і види позовів
- •4. Особливі засоби преторського захисту
- •5.Позовна давність
- •1. Основний поділ населення Римської держави на вільних і рабів
- •2. Суб'єкт права
- •3. Правове становище римських громадян
- •4. Правове становище латинів
- •5. Правове становище перегринів
- •6. Правове становище рабів
- •7. Правове становище вільновідпущеників
- •8. Правове становище колонів
- •9. Юридичні особи
- •10. Опіка і піклування
- •4. Правові відносини батьків і дітей. Батьківська влада. Відносини між матір'ю і дітьми.
- •1. Сім'я. Агнатське і когнатське споріднення
- •2. Шлюб та його види
- •3. Правові відносини подружжя
- •4. Правові відносини батьків і дітей. Батьківська влада. Відносини між матір'ю і дітьми.
- •5. Відносини між матір'ю і дітьми.
- •Поняття речового і зобов'язального права
- •2. Поняття і види речей
- •Види речей
- •2. Виникнення і припинення володіння
- •3. Захист володіння
- •Захист володіння і речових прав
- •1. Виникнення і розвиток інституту права власності в Стародавньому Римі
- •2. Поняття і зміст права власності
- •Правомочності власника
- •3. Види права власності
- •4. Спільна власність
- •5. Набуття і втрата права приватної власності
- •6. Захист права власності
- •Цивільно-правові засоби захисту права власності
- •Виникнення, поняття і види прав на чужі речі
- •2. Сервітути: поняття і види
- •3. Земельні сервітути
- •4. Особисті сервітути
- •5. Виникнення, втрата і захист сервітутів
- •6. Емфітевзис і суперфіцій
- •7. Заставне право
- •Форми заставного права
- •3.1. Загальне вчення про зобовязання
- •1. Поняття зобов'язання та його роль у цивільному обороті
- •2. Підстави виникнення зобов'язань
- •3. Сторони в зобов'язанні
- •4. Виконання зобов'язань
- •5. Наслідки невиконання зобов'язань
- •Види цивільно-правової відповідальності
- •6. Забезпечення зобов'язань
- •7. Припинення зобов'язання
- •Підстави для припинення зобов'язань
- •1. Поняття та види договорів
- •2. Умови дійсності договорів
- •3. Зміст договору
- •4. Тлумачення договору
- •5. Укладення договору. Представництво
- •3.3. Окремі види договірних зобов'язань
- •1. Вербальні договори
- •2. Літеральні (письмові) договори
- •3. Реальні контракти
- •4. Консенсуальні контракти
- •5. Безіменні контракти
- •6. Пакти та їх види
- •2. Забезпечені позовним захистом:
- •3.4. Позадоговірні зобовязання
- •1. Зобов'язання ніби з договорів
- •2. Деліктні зобов'язання
- •3. Зобов'язання ніби з приватних деліктів (квазіделіктів)
- •1. Зобов'язання ніби з договорів
- •2. Деліктні зобов’язання:
- •3. Зобов’язання ніби з деліктів:
- •2. Деліктні зобов'язання
- •3. Зобов'язання ніби з приватних деліктів (квазіделіктів)
- •1. Основні поняття спадкового права
- •2. Основні етапи розвитку римського спадкового права
- •3. Спадкування за заповітом
- •4. Спадкування за законом
- •Спадкодавець
- •II клас
- •Iiі клас
- •5. Прийняття спадщини
- •6. Сингулярне наступництво
- •Література
6. Сингулярне наступництво
Заповідальні відкази (легати). Заповідальний відказ полягає в тому, що заповідач у заповіті покладає на спадкоємця обов'язок передати окремі речі із складу спадщини чи виконати певні дії на користь третьої особи — відказоодержувача. Істотною властивістю легата є те, що він встановлювався в заповіті заради вигоди відказоодержувача (легатарія), а не для погіршання становища спадкоємця. Якщо легат ставив своєю метою покарання спадкоємця, він визнавався нікчемним. Гай з цього приводу писав: «Відкази під приводом покарання були також недійсні. Відказаним як покарання визнається те, що залишається для примусу спадкоємця зробити щось або не робити, наприклад, коли напише так: якщо спадкоємець мій видасть свою дочку заміж за Тиція, то хай дасть десять тисяч Сею; або в такій формі: якщо ти не віддаси за Тиція дочку, то ти повинен дати йому десять тисяч. Якщо заповідач накаже дати десять тисяч Тицію, у випадку якщо спадкоємець, наприклад, протягом двох років не поставить йому пам'ятник, то і в такому разі відказ встановлено заради покарання. Нарешті, із самого визначення ми можемо скласти собі багато подібних випадків» (Гай, 2.235). Модестин визначав легат як дарування, складене шляхом заповіту.
Легатарієм може бути лише особа, здатна прийняти спадщину на свою користь. Ще один відомий юрист писав, що легат — це скорочення спадщини, засобом якого заповідач бажає передати що-не-будь третій особі із того, що буде повністю належати спадкоємцю.
Заповідальний відказ може покладатися лише на спадкоємця. Легатарія не можна обтяжувати відказом, проте на нього можна покласти виконання фідеїкомісу. Більше того, виконання останнього стосовно другої особи ми можемо доручити навіть тому, кому залишаємо довірче доручення (Гай, 2.271).
До II ст. до н. е. заповідач мав право розподіляти всю спадшину у формі заповідальних відказів. При цьому спадкоємцеві залишався тільки пасив, тобто борги. Така форма спадкування ставила в скрутне становище не тільки спадкоємців, а й кредиторів спадкодавця. Для припинення такої практики законом Фурія було передбачено заборону встановлювати заповідальні відкази на користь осіб, не пов'язаних зі спадкодавцем кровним зв'язком у межах до шостого ступеня. Проте цей закон не досяг мети, тому іншим законом Воконія 169 р. до н. е. було встановлено, що жоден відказоодержувач за заповітом не повинен був одержувати більше, ніж спадкоємець. Однак і в цьому випадку Гай застерігав, що, розподіляючи спадщину між великою кількістю легатаріїв, заповідач міг до того мало залишити спадкоємцю, що останньому не варто було брати на себе всього тягаря спадщини заради настільки незначної вигоди (Гай, 2.226).
Гай повідомляв, що класичному періоду були відомі чотири форми заповідальних відказів: відказ шляхом віндикації; відказ засобом примусу до видачі речі; способом дозволу (легатарію взяти річ) і шляхом одержання речі наперед (Гай, 2.192). Далі він наводить характеристику кожної із форм.
Найдавнішими формами заповідальних відказів були відказ шляхом віндикації і відказ примусової видачі речі. За першою спадкодавець залишає розпорядження про перехід частини спадщини у власність легатарія, за другою він зобов'язувався в заповіті до передачі легатарію певної речі або іншого виконання (зробити чи не робити).
Цей відказ називається віндикаційним тому, що відказана річ у момент прийняття спадщини одразу стає власністю відказоодержувача (легатарія) за квіритським правом, і якщо цю річ легатарш зажадає або від спадкоємця, або від кого-небудь іншого, хто володіє річчю, то він повинен позивати її шляхом віндикації, тобто довести, що річ за квіритським правом його (Гай, 2.194).
При відказі способом дозволу заповідач наказував спадкоємцю дозволити легатарію забрати певну річ. Об'єктом такого легата могли бути сервітути або узуфрукти на річ спадкодавця. В такому разі обов'язок спадкоємця полягав у тому, щоб не перешкоджати користуватися речами, визначеними як відказ.
Відказ у формі дозволу міг встановлюватися на користь кількох легатаріїв. У такому разі, якщо об'єктом легату була споживна річ, на думку багатьох юристів, спадкоємець, який дозволив одному із легатаріїв захопити її, не відповідав перед останніми: дана річ була уже спожита, при цьому без умислу самого спадкоємця. Той же Гай дає таке тлумачення: «Ще більше виявляється розбіжність стосовно того відказу, коли одна і та ж річ відказана роздільно двом або більше особам; одні юристи вважають, що тому й іншому належить вся річ, як і за відказом шляхом віндикації; інші гадають, що той, хто володіє річчю, має перевагу, оскільки при цій формі відказу спадкоємець повинен терпіти, що відказоодержувач володіє річчю; отже, якщо спадкоємець дозволив першому володіти річчю, і цей візьме річ, то він буде забезпечений стосовно того, хто потім зажадає відказ, тому що, з одного боку, він не має речі, щоб дозволити взяти від себе, з іншого — він не діяв зловмисно, щоб її не мати» (Гай, 2.215).
Інакше складалися відносини, коли об'єктом відказу була неподільна річ. Помпоній писав, що, коли відказана частина спадкового майна, існує сумнів, є об'єктом зобов'язання частини речей чи їх вартість. Сабін і Касій вважали, що об'єктом зобов'язання була вартість, Прокул і Нерва — відказані частини речей. Проте варто сприяти спадкодавцю, щоб він сам вибирав, що йому підходить більше: дати частини речей чи вартість. Але спадкоємцю дозволено давати частини тих речей, які можна поділити без заподіяння шкоди; якщо ж вони неподільні за природою або їх не можна поділити, не пошкодивши, то в будь-якому випадку спадкоємцем повинна бути надана вартість (Д. 30.26.2).
Відказ шляхом одержання речі наперед полягав у тому, що із складу спадщини попередньо виділялася певна річ, яка при визначенні часток спадкоємців не враховувалася. На думку сабініанців, така форма відказу мала місце лише в межах судового розгляду про поділ спадщини.
Різноманітність форм заповідальних відказів не сприяла кращому правовому регулюванню спадкування. Тому в післякласичну епоху були вжиті спроби до їх уніфікації. За часів Юстиніана відказ за заповітом в усякому разі має зобов'язальний характер. Спрощуються формальні вимоги до нього. Заповідальний відказ набував чинності з моменту прийняття спадщини.
Фідеїкоміс (fideicommissa) — це вручений іншій особі неформальний відповідальний відказ (легат). Спочатку це було просте прохання спадкодавця в усній чи письмовій формі до спадкоємця {фідуціарія) виконати певне побажання на користь третьої особи — фідеїкомісарія. Це прохання не мало юридичного характеру, воно спиралося лише на совість фідуціарія, на його мораль, тобто це доручення мало довірчий характер. Але вже за часів Августа дане суто моральне зобов'язання набуває юридичного характеру і виконання фідеїкоміса можна було домагатися в судовому порядку.
Фідеїкоміс був позбавлений обмежень легату, його можна було висловити в будь-якій формі, доручити будь-якій особі, що має якусь вигоду від спадщини. Предметом фідеїкоміса могло бути будь-яке виконання.
В історії розвитку римського спадкового права фідеїкоміси відіграли помітну роль. За їх допомогою спадкове право все більше удосконалювалося, хоча в ньому помітні були й негативні риси. Шляхом фідеїкомісу, наприклад, можна було всю спадщину передати третім особам, залишивши спадкоємцю лише борги. В праві Юстиніана, однак, було встановлено, що незалежно від обсягу фідеїкоміса, встановленому спадкодавцем на користь третіх осіб, спадкоємець в усіх випадках мав право на одну четверту частину спадщини.
Такі прохання спадкодавця до спадкоємця про вчинення тієї чи іншої дії на користь третьої особи спочатку називалися кодицила-ми (codicilli), тобто приписки, додатки до заповіту, в яких спадкодавець повідомляє спадкоємця про свою волю. До часів Августа не було права кодицилів. Їх вперше ввів Луцій Лентул, завдяки чому були започатковані фідеїкоміси. Вмираючи в Африці, Лентул написав кодицили, підтверджені заповітом, в яких просив шляхом фідеїкоміса виконати якесь прохання. Божественний Август виконав його волю. Наслідуючи його приклад, й інші стали виконувати фідеїкоміси. Відомо, що Август скликав юристів, серед яких був і Требацій, який користувався тоді величезним авторитетом, запропонувавши на їхній розгляд таке питання: допустити кодицили і чи не суперечать вони основним засадам права? Требацій переконав Августа на користь кодицилів, знайшовши, що вони дуже корисні і необхідні для громадян з причини тривалих мандрівок, що здійснювалися давніми: там, де мандрівникам не було можливості зробити заповіт, можна було, принаймні, залишити кодицили. Після того, як Лабеон залишив кодицили, вже ніхто не сумнівався, що вони допускаються на законній підставі (І. 2.25 рг).
Отже, з наведеного випливає, що кодицили — це таблички, листи пергамента чи папіруса, на яких викладали прохання заповідача до спадкоємця зробити що-небудь на користь третіх осіб. В них, за загальним правилом, заповідач викладав свій фідеїкоміс. У цих же Інституціях Юстиніана далі йдеться, що залишати кодицили може не тільки той, хто вмирає із заповітом, але й той, хто вмирає без заповіту, може залишати фідеїкоміси через кодицили (І. 2.25.1).
Згодом було визнано, якщо волевиявлення, зроблене в кодици-лах, було підтверджене словами заповіту, вони вважалися складеними в самому заповіті. Ще пізніше заповіт стали супроводжувати застереженням, щоб його зміст розглядали, принаймні, як кодицили. Адже, заповіт, в якому не визначався спадкоємець, таким не визнавався, але як кодицили він зберігав чинність стосовно інших розпоряджень заповідача, в тому числі й щодо фідеїкомісів. Внаслідок такої еволюції чинність інших розпоряджень заповідача стосовно спадщини (крім призначення спадкоємця) зберігалася незалежно від дійсності заповіту. Фідеїкомісами могли бути обтяжені не тільки спадкоємці за заповітом, а й легатарії і, навіть, спадкоємці не за заповітом.
Таким чином, вони стали зручною формою заповідальних розпоряджень, за допомогою якої можна було висловити будь-яку волю щодо спадщини. Проте з часом їх також почали обмежувати разом із обмеженнями спадкування за заповітом.
Фідеїкоміс був зручною формою заповідального розпорядження для підпризначення. Якщо перший фідеїкомісарій, що прийняв на свою користь фідеїкоміс, помирав чи порушував умову, поставлену заповідачем, у такому разі набували чинності права підпризначеного на цей самий об'єкт. Особливо він був успішний, коли перший фідеїкомісарій і всі наступні підпризначені особи були однієї родини (однієї фамілії). При цьому допускалося, щоб перший фідеїкомісарій міг повною мірою скористатися одержаним за фідеїкомісами, а підпризначеному діставалося лише те, що залишалося. Юсти-ніан визначив міру використання (споживання) фідеїкомісу на такий випадок — не більше трьох третин спадщини.
Розпорядитися у формі фідеїкоміса можна було будь-якими речами із спадщини. Предметом його могло бути надання волі рабу. Якщо раб не належав спадкодавцю, то спадкоємець, обтяжений фідеїкомісом, зобов'язувався викупити його і відпустити на волю.
Розмір фідеїкоміса також не повинен був перевищувати розміру легата, який був встановлений претором Фальцидієм не більше трьох чвертей спадщини. Одну чверть спадщини за будь-яких умов спадкоємець мав право залишити за собою — фальцидієва чверть.
В кінці періоду республіки режим заповідальних відказів був поширений на всі фідеїкоміси. Найпоширенішим був так званий універсальний фідеїкоміс. За цією формою можна було відказати всю спадщину. Він полягав у тому, що на фідуціарія покладався обов'язок передати іншій особі всю спадщину. В такому разі відповідальним перед кредиторами був, насамперед, фідуціарій. Але згодом було вироблено правило, за яким після його заяви про передачу усієї спадщини фідеїкомісарію фідуціарій зберігав за собою лише звання. На фідеїкомісарія переходили не тільки права, а й всі обов'язки спадкодавця. Тому фідуціарій мав право взагалі відмовитися від спадщини і тим самим паралізувати сам фідеїкоміс. Тому на нього й була поширена фальцидієва чверть.
Дарування (donatio). Римське класичне право не знало дарування як окремого виду правочину, в той же час воно знало два види дарування як певного договору. Перший вид дарування, скажімо, звичайне дарування, а другий — дарування на випадок смерті. Цей останній вид дарування, таким чином, за своєю сутністю наближався до заповідальних відказів.
Звичайне дарування — це договір, за яким одна сторона — дарувальник надає іншій стороні — обдарованому певне майно (інші цінності) у власність. Характерними рисами дарування є те, що дарувальник обдаровував іншу особу за рахунок свого майна і з метою певним чином збагатити цю особу за свій рахунок. Отже, характерна особливість цього договору — наявність наміру дарувальника передати обдарованому певну цінність саме з метою збагатити за свій рахунок, тобто виявити щодо цієї особи певну щедрість. Передача майна обдарованій особі за цим договором, безперечно, здійснюється безоплатно.
Дарування могло здійснюватися: у формі передачі певного майна, певної грошової суми, надання сервітуту тощо, тобто у формі надання обдарованій особі будь-якої майнової вигоди. Своєрідною формою дарування була дарча обіцянка, тобто обіцянка що-небудь подарувати в майбутньому. Проте вже в класичному праві дарування набувало правової чинності за умови, що воно здійснювалося у формі стипуляції. В цей період за законом Цинція (204 р. до н. е.) розмір дарування був істотно обмежений. Проте цей закон не визнавав договір недійсним, якщо дарування перевищувало дозволену суму.
Особливості мало дарування між подружжям. Ульпіан висловлювався, що дарування між ними не має сили. Таке правило встановлено з тим, щоб при взаємному коханні подружжя не віднімало шляхом дарування майна один від одного, не дотримуючись міри і діючи з легковажним марнотратством стосовно себе. Павло уточнював: щоб не втрачався намір передусім виховувати дітей. Секст Цецилій додав ще одну причину: часто ставалося, що шлюби розпадалися, якщо той, хто мав можливість, не здійснював дарування і внаслідок цього траплялося, що шлюби були продажними. Імператор Антоній Август висловлювався з цього приводу досить чітко: «Наші предки заборонили дарування між чоловіком і дружиною. Вони оцінювали гідне поваги кохання лише за душевним настроєм і піклувалися про репутацію подружжя, щоб (подружня) угода не мала вигляду набутого шляхом ціни і щоб кращий не впадав у бідність, а гірший не збагатився» (Д. 24.1.1—3).
Однак римське класичне право допускало дарування між подружжям на випадок смерті, коли воно робилося в ситуації певної небезпеки (в очікуванні близької смерті). В такому випадку дарувальник мав можливість зажадати майнове надання назад, якщо він не вмирав або сам вигодоодержувач вмирав раніше від дару-вальника. Тобто, допускалася відміна дарування.
Дарування на випадок смерті (donatio mortis causa) — дарування, яке зумовлювалося майбутньою неясною обставиною, наприклад, можлива смерть обдарованої особи. Цей вид дарування також мав два види: право власності на річ переходило негайно під відміняльною умовою або тільки після настання відкладальної умови. Якщо обдарована особа помре раніше, дарування втрачає свою чинність або ж дарувальник може вимагати повернення подарованого. Найбільш поширеною формою було дарування, здійснюване за наявності безпосередньої небезпеки для життя дарувальника, але з умовою, що воно стане недійсним, якщо дарувальник залишиться живим.
Отже, за своїм призначенням дарування на випадок смерті має ту саму мету, що й легат, і цим воно наближається до нього. Але між ними була принципова відмінність: легат — це заповідальне розпорядження, а дарування на випадок смерті все ж таки договір між живими, який не залежав ні від заповіту, ні від інших умов спадкування.
Юстиніан зазначав, що дарування на випадок смерті здійснюється аналогічно до заповідального відказу: в письмовій або в усній формі в присутності не менше п'яти свідків.
Після визнання фідеїкомісів дарування на випадок смерті застосовувалося все менше, однак, продовжувало існувати. Як договір між живими воно мало свої переваги. Подальший розвиток все більше наближав дарування на випадок смерті до заповідальних відказів. Уже закони Фурія і Воконія своїми формулюваннями охоплювали цей вид дарування. Згодом на нього була поширена фальцидієва чверть. У післякласичний період дарування на випадок смерті могло бути відмінено в будь-який час, а Юстиніан майже повністю прирівняв його до заповідального відказу.
Спадкування за преторським едиктом (bonorum possessio). Істотні зміни в спадкове право внесли преторські едикти і практика їх застосування. Преторські реформи спадкового права почалися ще в ранньореспубліканський період і були особливо активними в період принципату.
Послаблення сімейного характеру приватної власності, розкладання агнатського споріднення, обмеження батьківської влади як результат зміни виробничих відносин і розвиток товарообороту зумовили потребу істотної зміни спадкового права. Претор пішов шляхом послаблення значного формалізму при складанні заповіту. В одному із преторських едиктів було проголошено, що він (претор) буде визнавати заповіти, складені з відхиленням від жорстких формальних вимог давнього часу. Так була спрощена форма заповіту за давнім цивільним правом. Емансиповані діти не могли бути спадкоємцями після смерті свого батька. Так, єдина дочка, що взяла шлюб і перейшла на постійне проживання в родину чоловіка, переставала бути агнаткою свого батька і права на спадщину після його смерті не мала. В нових соціально-економічних умовах це не влаштовувало самих рабовласників, і претор знову виявляє своє неабияке мистецтво. Оскільки згідно з нормами цивільного права не можна було визнати спадкоємицею емансиповану дочку, він тільки вводить її у практичне володіння спадщиною (bonorum possessio). Якщо інших претендентів на спадщину не виявиться, вона залишалася за нею. Пізніше претор визнає право на спадщину за такими спадкоємцями і в разі, коли вона оспорюється іншими особами.