- •Основи римського цивільного права План
- •1. Загальна частина
- •2. Речове право
- •3. Зобов’язальне право
- •4. Спадкове право
- •Характеристика правових систем з яких складалось римське цивільне право.
- •1. Поняття римського цивільного права.
- •Характеристика правових систем з яких складалось римське цивільне право.
- •3. Поділ римського цивільного права на публічне та приватне.
- •1) Право власності;
- •4) Сімейні правовідносини;
- •5) Спадкове право;
- •4. Роль римського права в історії права.
- •5. Значення вивчення римського приватного права для сучасних юристів.
- •6. Рецепція римського права.
- •7. Римське право в незалежній Україні
- •Періодизація римського права.
- •Періодизація римського права.
- •Поняття і види джерел римського права
- •3. Джерела виникнення і змісту римського приватного права
- •4. Джерела правоутворення в Стародавньому Римі
- •5. Джерела пізнання римського приватного права
- •6. Кодифікація Юстиніана
- •2. Загальне поняття про легісакційнкй, формулярний і екстраординарний процеси
- •1. Виникнення державного суду
- •2. Загальне поняття про легісакційнкй, формулярний і екстраординарний процеси
- •3. Поняття і види позовів
- •4. Особливі засоби преторського захисту
- •5.Позовна давність
- •1. Основний поділ населення Римської держави на вільних і рабів
- •2. Суб'єкт права
- •3. Правове становище римських громадян
- •4. Правове становище латинів
- •5. Правове становище перегринів
- •6. Правове становище рабів
- •7. Правове становище вільновідпущеників
- •8. Правове становище колонів
- •9. Юридичні особи
- •10. Опіка і піклування
- •4. Правові відносини батьків і дітей. Батьківська влада. Відносини між матір'ю і дітьми.
- •1. Сім'я. Агнатське і когнатське споріднення
- •2. Шлюб та його види
- •3. Правові відносини подружжя
- •4. Правові відносини батьків і дітей. Батьківська влада. Відносини між матір'ю і дітьми.
- •5. Відносини між матір'ю і дітьми.
- •Поняття речового і зобов'язального права
- •2. Поняття і види речей
- •Види речей
- •2. Виникнення і припинення володіння
- •3. Захист володіння
- •Захист володіння і речових прав
- •1. Виникнення і розвиток інституту права власності в Стародавньому Римі
- •2. Поняття і зміст права власності
- •Правомочності власника
- •3. Види права власності
- •4. Спільна власність
- •5. Набуття і втрата права приватної власності
- •6. Захист права власності
- •Цивільно-правові засоби захисту права власності
- •Виникнення, поняття і види прав на чужі речі
- •2. Сервітути: поняття і види
- •3. Земельні сервітути
- •4. Особисті сервітути
- •5. Виникнення, втрата і захист сервітутів
- •6. Емфітевзис і суперфіцій
- •7. Заставне право
- •Форми заставного права
- •3.1. Загальне вчення про зобовязання
- •1. Поняття зобов'язання та його роль у цивільному обороті
- •2. Підстави виникнення зобов'язань
- •3. Сторони в зобов'язанні
- •4. Виконання зобов'язань
- •5. Наслідки невиконання зобов'язань
- •Види цивільно-правової відповідальності
- •6. Забезпечення зобов'язань
- •7. Припинення зобов'язання
- •Підстави для припинення зобов'язань
- •1. Поняття та види договорів
- •2. Умови дійсності договорів
- •3. Зміст договору
- •4. Тлумачення договору
- •5. Укладення договору. Представництво
- •3.3. Окремі види договірних зобов'язань
- •1. Вербальні договори
- •2. Літеральні (письмові) договори
- •3. Реальні контракти
- •4. Консенсуальні контракти
- •5. Безіменні контракти
- •6. Пакти та їх види
- •2. Забезпечені позовним захистом:
- •3.4. Позадоговірні зобовязання
- •1. Зобов'язання ніби з договорів
- •2. Деліктні зобов'язання
- •3. Зобов'язання ніби з приватних деліктів (квазіделіктів)
- •1. Зобов'язання ніби з договорів
- •2. Деліктні зобов’язання:
- •3. Зобов’язання ніби з деліктів:
- •2. Деліктні зобов'язання
- •3. Зобов'язання ніби з приватних деліктів (квазіделіктів)
- •1. Основні поняття спадкового права
- •2. Основні етапи розвитку римського спадкового права
- •3. Спадкування за заповітом
- •4. Спадкування за законом
- •Спадкодавець
- •II клас
- •Iiі клас
- •5. Прийняття спадщини
- •6. Сингулярне наступництво
- •Література
4. Особисті сервітути
Здатність сервітутів усувати недоліки однієї земельної ділянки за рахунок іншої зробила їх невдовзі зручним і ефективним засобом задоволення майнових потреб однієї особи за рахунок майна іншої. Вони вийшли за межі землекористування, поширившись на інші речі. Якщо можна встановити право користування чужою земельною ділянкою, то чому не можна будь-якою іншою річчю. Сервітути на право користування чужою річчю або майном в інтересах конкретної фізичної особи (і юридичної) одержали назву особистих. Вони встановлювалися на рухоме і нерухоме майно довічно для фізичних осіб або на час існування юридичної особи. Могли бути обумовлені і коротші строки. Отже, особисті сервітути обмежувалися певними строками.
Таким чином, особисті сервітути відрізнялися від земельних за об'єктом, суб'єктом і строками. Об'єкт земельних сервітутів — земля, особистих — інші речі, суб'єкт — власник пануючого земельного наділу (незалежно від того, хто ним був), суб'єкт особистого сервітуту — саме та особа, на користь якої він встановлений. Особисті сервітути не підлягали відчужуванню, оскільки встановлювались в інтересах конкретної особи і нікого іншого. Земельні сервітути не обмежувалися строками, а особисті, як правило, були довічними або встановлювалися на строк існування юридичної особи. Римське право знало такі види особистих сервітутів. Узуфрукт (usufructus)— речове право певної особи користуватися і вилучати прибутки з чужої неспоживної речі без зміни її субстанції. Отже, узуфруктуарій мав право володіти і користуватися чужою річчю в повному обсязі, одержувати від неї плоди як природні, так і цивільні, надавати узуфрукт іншим особам за винагороду або без неї. Узуфрукт не міг відчужуватися і переходити в спадщину. Він припинявся зі смертю узуфруктуарія.
Узуфруктуарій був зобов'язаний користуватися річчю добросовісно і з належною турботою. Він не міг змінювати річ ні за яких обставин, навіть якщо б така зміна поліпшила її, ніс відповідальність перед власником за навмисне або необережне пошкодження речі.
Узуфрукт найчастіше встановлювався за заповітом, яким батько, наприклад, призначав сина спадкоємцем маєтку, а на користь своєї дружини (матері спадкоємця) встановлював сервітут на його половину. Це означало, що після смерті батька власником маєтку ставав син, але його право власності обмежувалося наполовину на користь матері, яка мала право довічно (поки жива) одержувати половину прибутків від маєтку. Після смерті матері право власності сина поновлювалося в повному обсязі.
Узуфрукт, таким чином, є таким правом на чужу річ, якому притаманний персональний характер. Це — право користування і вилучення плодів (usufructus) встановлюється на користь конкретної особи і не може бути відчужене, передане у спадщину та є строковим. Його тривалість обмежена, принаймні, життям узу-фруктуарія (вигодонабувача).
Виникнення узуфруктів зумовлено характером сімейно-правових відносин. Це право мало на меті забезпечити аліментами вдову, яка не потрапляла під владу чоловіка. Він створював для неї можливість довічного користування плодами якоїсь речі з умовою, що власність на останню залишалася в членів родини. Як правило, узуфрукт встановлювався шляхом спеціальної заповідальної відмови. Його об'єктом могла бути тільки плодоносна і неспоживна річ. Узуфруктуарій привласнював плоди від останньої і мав право користуватися цією річчю, але не мав права її змінювати. Павло так визначав узуфрукт: «Узуфрукт — це право користування і вилучення плодів з чужих речей, але не на субстанцію речей» (Д. 7.1.1). З цього тексту випливає, що узуфруктуарій не мав права на саму річ. Він не мав права використовувати річ не за призначенням. Уль-піан вважав використання речі не за призначенням зловживанням: «Не повинно бути зловживання встановленим легатом узуфрукта на рабів, але ними варто користуватися відповідно до їх становища, бо якщо переписувача книг відправити в село і примусити носити кошики і вапно, актора зробити банщиком або музиканта — сторожем, або на гімнаста покласти вичищення вбиралень, то це варто розглядати як зловживання власністю» (Д. 7.1.15.1).
Узуфруктуарій не мав права здійснювати навіть поліпшення речі, тим більше погіршувати її. Проте з цього приводу в джерелах є суперечливі положення. Так, юрист Нерацій писав: «Узуфруктуарій не може покривати новою штукатуркою стіни, які були не відштукатурені, оскільки він і поліпшив би цією роботою будівлю власника, проте він не може цього зробити в силу свого права: одна справа — підтримувати те, що він одержав, інша справа — створювати нове» (Д. 7.1.44). А Ульпіан вважав: «Той, хто вилучив плоди, не повинен погіршувати становище власника, але може його поліпшувати. Якщо завдяки легату надано узуфрукт на ділянку, то той, хто одержує плоди, не повинен рубати плодові дерева, руйнувати будинок і робити те, що може згубити власність» (Д. 7.1.13.4).
За заподіяння речі будь-якої шкоди узуфруктуарій відповідав за законом Аквілія.
За загальним правилом, об'єктом узуфрукта могли бути тільки неспоживні речі. Проте вже на початку періоду імперії встановлено, що об'єктом користування за останнім могла бути не тільки окрема неспоживна річ, а й майно, до складу якого могли входити і споживні речі. Таке користування чужим майном почали називати квазіузуфруктом (quasi usufructus). У цьому разі користувач ставав власником об'єкта узуфрукта. Але повинен був під забезпечення гарантувати, що після припинення користування сплатить вартість прийнятого.
Узус (usus) — право користування чужою річчю без вилучення плодів від неї. Воно також було суто персонального характеру, тобто встановлювалося на користь конкретно визначеної особи, яка не мала права його відчужувати будь-яким чином, передавати користування іншим особам, здавати в оренду тощо. Проте користувач — узуарій — міг користуватися плодами, але лише для задоволення своїх власних потреб. При цьому узуарій не міг перешкоджати власнику речі користуватися нею. Якщо предметом користування був раб чи тварина, то узуарій міг лише повертати у свою власність їхню робочу силу, але не плоди. Ульпіан посилається на іншого юриста Лабеона, який нібито сказав: «Якщо заповідано користування отарою, наприклад, овець, то особа, якій надано право користування, може користуватися тільки гноєм, але не вовною, ягнятами, молоком, оскільки все це швидше плоди. Але я думаю, що понад те він може помірно користуватися молоком; і воля померлих не повинна бути витлумачена занадто суворо» (Д. 7.8.12.2).
На відміну від узуфрукта, узус неподільний, — так сказав Павло. Він проголосив: «Не може бути надана завдяки легату частина користування, бо ми можемо вилучати плоди в певній частині, але не можемо користуватися частково» (Д. 7.8.19). Проте узус міг належати кільком користувачам. Останній зобов'язаний був користуватися чужою річчю добросовісно і повернути власнику в тому вигляді, в якому він її одержав.
Римське право знало кілька видів користування чужою річчю без вилучення плодів (usus), хоча таких користувачів інколи називали суміжними фігурами, оскільки за своїм змістом вони були близькі. Такими видами були: а) право користування чужим житлом (habitatio); б) право користування робочою силою рабів чи худоби. Взагалі об'єктом цього права могли бути будь-які речі, не вилучені з цивільного обороту і неспоживні. Право особистого користування чужим житлом (habitatio) одержало визнання як одне з речових прав користування в період республіки. Це право також було суто персонального характеру, ним міг користуватися лише той, на користь кого воно встановлено. Суб'єкт цього права не міг його передати третім особам і, навіть, підселяти до себе кого-не-будь. Щоправда, в класичний період зроблено виняток для найближчих родичів. Так, Ульпіан писав: «§ 1. Якщо ж користування залишено дружині, то вона може жити і з чоловіком, як першим це визнав Квінт Муцій, щоб вона не повинна була відмовлятися від шлюбу, якщо вона забажає скористатися будинком: навпаки, не було ніяких сумнівів, що жінка може жити разом з чоловіком. Якщо ж користування надано завдяки легату вдові, то чи може вона жити в будинку зі своїм чоловіком, якщо шлюб взятий після встановлення користування? Правильне рішення висловив і Помпоній в 5-й книзі і Папініан в 12-ій книзі «Досліджень», а саме, що вона може жити в будинку і з чоловіком, з яким пізніше взяла шлюб. Ще далі йде Помпоній, вважаючи, що вона може жити в будинку і з свекром». (Д. 7. 8.4.1). Обмежувалося і право на гостинність — дружина могла приймати гостей за умови, що вони пристойно поводяться з нею, що має право на користування (житлом) (Д. 7. 8. 7).
Постає питання, чи зобов'язаний робити ремонт той, кому надане право користування чужим житлом? На це запитання дає відповідь Павло: «Якщо завдяки легату надано користування будинком без вилучення плодів, то ремонт будинку для приведення його в добрий стан лежить також на спадкоємцеві, як і на особі, яка здійснює користування. Але розглянемо, чи повинен робити ремонт спадкоємець, якщо одержує плоди, якщо ж річ, користування якою надано завдяки легату, така, що спадкоємець не може вилучати плоди, то легатарій зобов'язаний здійснювати ремонт (ця відмінність має підставу)» (Д. 7.8.18).
Право на проживання було завжди строковим або довічним.
Право користування чужим житлом за Юстиніана стає самостійним речовим правом, але при ньому особливої різниці між правом користування чужою річчю без вилучення плодів і правом користування чужим житлом в їхньому правовому статусі не помітно. Щоправда, Юстиніан дозволяв таке житло здавати в оренду за плату. Отже, саме цим узус (право користування чужою річчю без вилучення плодів) відрізняється від права користування чужим житлом (habitatio).
Ще одним різновидом користування чужою річчю було право особистого користування робочою силою — чужими рабами, яке в класичний період також вважалося узусом. Предметом даного права могли бути й домашні тварини. Це право було довічним. Управомочений міг сам користуватися рабами чи тваринами, а міг раба здавати в найм.