2. Сервітути: поняття і види

Потреба в обслуговуванні однієї земельної ділянки іншою вини­кала часто. Наприклад, земельний наділ, який має всі необхідні зручності й переваги, після смерті власника перейшов до двох си­нів у спадщину. Він поділений між ними в такий спосіб, що один з них — Клавдій змушений добиратися до своєї ділянки через ділян­ку брата Тиція. Брати перебували у добрих стосунках між собою, тому проблем з дорогою не виникало. Але так могло продовжува­тися до першої сутички між ними, після чого Тицій міг заборонити брату проїзд через свій наділ до ділянки Клавдія. Передбачаючи таке, батько перед смертю встановив у заповіті сервітут на ко­ристь Клавдія на право проїзду через земельний наділ Тиція. Те­пер уже право проїзду Клавдія не залежало від свавілля Тиція, навпаки, останній змушений був терпіти утискування своїх прав й інтересів, обмеження права власності за будь-яких обставин. Зе­мельний наділ Тиція обслуговував ділянку Клавдія через надання проїзду. Наділ Клавдія стали називати пануючим, оскільки його обслуговували, а наділ Тиція — обслуговуючим, бо він надавав по­слугу — проїзд. Звідси, назва сервітуту, оскільки один земельний наділ обслуговував інший, надаючи вигоди, яких не мав останній. Сервітутні відносини виникали, як правило, між сусідами, між су­сідніми земельними наділами, тому сервітутне право часто нази­вали ще сусідським.

Сервітут зберігався й тоді, коли власники змінювалися. Якщо Тицій продавав свій земельний наділ, право проїзду не тільки збе­рігалося за Клавдієм, а й зобов'язувало нового власника ділянки надавати проїзд. Не припинявся сервітут і при зміні власника зе­мельного наділу Клавдія. Наприклад, якщо він продавав свою ділянку, то право проїзду по земельному наділу Тиція зберігалося і за новим власником землі. Отже, суб'єктом сервітутного права був той, хто на даний момент був власником пануючого наділу (але не Клавдій як конкретна особа).

Обтяжував сервітут не Тиція як такого, а власника, обслугову­ючого земельний наділ, хто б ним не був. Не буде помилкою сказа­ти, що сервітут обтяжував обслуговуючу ділянку.

Сервітут — це право користування чужою річчю в одному або кількох відносинах. За змістом сервітутне право було обмеженим. Воно регламентувало сусідські відносини між власниками земель­них наділів детально і ретельно. Сервітути встановлювалися, як правило, на право користування чужою землею (або іншою річчю) лише щодо одних відносин (право проїзду, провозу вантажів, про­ходу пішки, прогону худоби, право взяти 20 відер води, напоїти 20 голів худоби тощо), саме в тому, нестачу чого відчуває паную­чий земельний наділ (наприклад, нестачу або відсутність води, па­совища, дороги, інших необхідних у сільськогосподарському вироб­ництві переваг).

Проте для надання переваг, яких позбавлений пануючий зе­мельний наділ, власник обслуговуючої ділянки не зобов'язаний вчинювати якісь позитивні дії. Характерна особливість римського сервітутного права виражена в такому афоризмі: servitus in fa-ciendo consistere non potest, тобто, сервітут не може полягати в здійсненні яких-небудь позитивних дій (Д. 8.1.15.1). Власник обслу­говуючої ділянки зобов'язаний лише терпіти дії суб'єкта сервітут­ного права, не перешкоджати їхньому здійсненню, а в деяких ви­падках — навіть створювати сприятливі умови для цього.

Дане право, таким чином, носить речово-правовий характер і має силу проти будь-яких третіх осіб. Проте воно не зобов'язує власника наділу чи іншої нерухомості до вчинення певних пози­тивних дій: «Природа сервітутів не в тому, щоб хто-небудь що-не-будь зробив, наприклад, зніс будівлю і цим забезпечив вид на кра­сиву місцевість, або щоб ради цього він оздоблював стіни живопи­сом, а в тому, щоб не чинити перешкод (перепон) чому-небудь що б не робилось» (Д. 8.1.15.1). Власник зобов'язаний лише терпіти певні дії, незручності з боку власника пануючої земельної ділянки або утримуватися від здійснення яких-небудь дій.

Тобто сервітут не зобов'язує власника обслуговуючої земель­ної ділянки до певної поведінки, на нього не покладаються обо­в'язки за зобов'язанням. Але він (сервітут) передбачає певне об­меження реального права власника обслуговуючої ділянки, ви­значає межі практичного здійснення правомочностей власника: «Право брати воду є право не людини, а маєтку...» (Д. 8.3.20.3). От­же, сервітут належить не особі, а ділянці і йде слідом за нею не­залежно від зміни власників: «Коли на один маєток встановле­ний сервітут на користь іншого маєтку, то сервітути слідують за маєтком при його продажу. Таким же чином існують сервітути будівель на користь маєтків і сервітути маєтків на користь бу­дівель» (Павло, Д. 8.3.12).

Як уже зазначалося, задоволення зазначених потреб не могло бути здійснено шляхом укладення договору чи іншого зобов'язан­ня, оскільки інтерес власника пануючої ділянки у перевагах об­слуговуючої постійний, не тимчасовий і він повинен забезпечу­ватися таким же постійним, стабільним правовим засобом. Адже зобов'язання може бути припинено в будь-який момент. І тоді ви­найшли речовий засіб — сервітут, який не міг бути припинений ні за яких умов власником обслуговуючої земельної ділянки, поки цього не забажає власник пануючої ділянки.

Спочатку сервітути як право на чужу річ виникли з відносин зе­млекористування. Потім, коли вони поширилися і на інші (окрім зе­мель) речі, їх почали поділяти на земельні (предіальні) і особисті.