1. Виникнення державного суду

У додержавний період в Римі не було спеціального органу для захисту порушених прав — державного суду. В ті далекі часи захист прав і майнових інтересів здійснювався власни­ми засобами потерпілого, який залучав на допомогу членів своєї сім'ї, близьких родичів, друзів та ін. Правим був той, хто перемагав у боротьбі, оскільки вважалось, що боги дали йому силу для досягнення перемоги в боротьбі за справед­ливість. Над порушником чинилась розправа.

Закони XII таблиць несуть на собі відбиток приватної само розправи: злодій, пійманий на крадіжці, карався шмаган­ням, а потім його віддавали на розсуд потерпілого; той, хто вчинив нічну або збройну крадіжку, підлягав жорстокому покаранню — міг бути страчений або проданий за Тибр (у рабство).

Форми і способи приватної само розправи з порушниками прав і майнових інтересів знайшли відбиток у формі легісакційного процесу державного суду. Адже віндикти (палич­ки), які сторони, між якими виник спір, накладали на спірну річ, — це не що інше, як символ спису, котрим в давні часи здійснювався захист права. Однак проходить час і держава проголошує: «Припиніть саморозправу. З цього часу я — держава — беру на себе захист прав, інтересів своїх грома­дян». Цей історичний етап відображений в легісакційному процесі — наприкінці першої стадії (in jure) претор коман­дує: «Припиніть спір» і вирішує питання про передачу спра­ви до суду.

Однак перехід від приватної саморозправи до державного суду був тривалим і проходив кілька стадій. Приватна само-розправа на певному етапі суспільного розвитку поступово обмежується, встановлюється відповідний порядок застосу­вання насильства до кривдника — діяли за принципом «зуб за зуб», «око за око». В Законах XII таблиць містилась нор­ма (VIII.2): «Якщо хто-небудь вчинив членоушкодження і не помириться (з потерпілим), то хай йому самому буде вчинено те саме». Інша норма проголошувала: «Якщо хтось поскаржиться, що домашня тварина заподіяла шкоду, то Закон XII таблиць повеліває видати (потерпілому) тварину, що заподіяла шкоду, або відшкодувати вартість заподіяних збитків».

Наступним етапом на шляху до державного суду було вста­новлення системи викупів як добровільних, так і обов'язко­вих. У Законах XII таблиць міститься чимало норм, що вста­новлювали викуп за образу: «Якщо хто-небудь рукою чи палицею переломить кістку вільній людині, хай заплатить штраф 300 асів, якщо рабу — 150 асів» (VIII.3); «якщо вчи­нить образу, хай буде штраф 25» (VIII.4).

Згодом приватна саморозправа повністю припиняється, а спори незалежно від їх характеру переходять на розгляд до державного суду. Захист прав та інтересів громадян набуває державної ваги. Проте деякі елементи приватної самороз­прави ще довго зберігаються навіть у розвиненому римсько­му праві. В епоху Юстініана в Дигестах було зафіксовано правило: Vim vi repellere licet — насильство дозволяється відбивати силою (Д.43.16.1.27), тобто спробу порушити чиє-небудь право або майнові інтереси дозволялось упереджува­ти застосуванням силових прийомів. Проте застосовувати силу для відновлення порушених прав уже не дозволялось і розглядалось як самоправство, що несло за собою негативні наслідки. Кредитор, самоправно захопивший майно борж­ника для задоволення своїх вимог, зобов'язаний був повер­нути його. При цьому він втрачав право вимоги (Д.4.2.13). Власник, що втратив володіння своєю річчю, а потім само­правно відібрав її у фактичного володільця, зобов'язаний був повернути річ фактичному володільцю, втрачаючи пра­во власності на цю річ (Д.8.4.7).

Крім зазначених вище випадків допущення самозахисту порушеного права, самоуправство при розв'язанні майно­вих спорів категорично заборонялось, несло за собою до­сить негативні наслідки. Отже, здійснення захисту прав і інтересів громадян повністю перейшло до державного суду. Точної дати виникнення державного суду джерела не містять. „Проте зрозуміло,що він виникає одночасно з утворенням держави, оскільки є одним із знарядь останньої для yтpимання в покорі стану-рабів. Завдяки розподілу праці охоро­на інтересів, що зіштовхувалися між собою, окремих індивідів перейшла до рук небагатьох. Функції державного суду на початку виникнення були зумовлені наявністю права пуб­лічного і права приватного. Справи, що стосувалися інте­ресів держави, розглядалися публічним судом (judicio pu­blico). Майнові спори належало розглядати в цивільних су­дах (judicia privata).

Діяльність суду щодо здійснення правосуддя називається судовим процесом, який залежно від характеру справи, що розглядається, поділявся на кримінальний і цивільний. Справи по звинуваченню кого-небудь у вчиненні кримінального зло­чину розглядалися в порядку кримінального процесу. Спори, що виникали між особами з приводу майна (майнові спори), підлягали розгляду в формі цивільного процесу.

Особа, що вважала своє майнове право порушеним і звер­талася до суду за його захистом, дістала назву позивача, а особа, до якої заявлялася претензія — позов, — відповідача у справі. Вимога позивача, звернена до суду, про надання захисту порушеному праву називається позовом.

Особливістю римського цивільного процесу в республі­канський період і період принципату є його поділ на дві стадії: розгляд справи в претора (jus) та розгляд справи в суді (judicium). Перша стадія мала на меті підготовку справи до слухання, друга — в суді. Це були дві стадії одного і того самого судового процесу, що розглядав одну й ту ж справу в два етапи. Справа не розглядалася в суді без її розгляду у претора. Закінчення розгляду справи у претора мало місце лише у випадках, коли відповідач визнавав заявлені до ньо­го вимоги і погоджувався їх виконати. За таких умов спря­мування справи до суду не вимагалось Отже, якщо відпо­відач позов не визнавав, він підлягав обов'язковому розгля­ду як в стадії in jure (у претора), так і в стадії in judicio (в суді). На жаль, немає вірогідних даних щодо пояснення до­цільності поділу римського цивільного процесу на дві стадії, а також розкриття їх мети, що стояли перед кожною з них. Проте безсумнівним залишається факт — поділ цивільного процесу на дві стадії значною мірою сприяв вдосконаленню римського приватного права.