3. Захист володіння

Феномен володіння як самостійного правового інституту поля­гав у тому, що фактичне обладання річчю, засноване на факті, а не на праві, все ж одержувало правовий захист з боку суспільства. У спеціальній літературі це пояснюється по-різному. Так, Р. Ієринг, С. А. Муромцев стверджують: надання фактичному володільцю річчю правового захисту пов'язане з тим, що в переважній більшості випадків володільцями були власники. Найчастіше зустрічається і тому вважається нормальним положення, коли володілець і влас­ник збігалися в одній особі: володілець речі має право на неї. Той, хто сумнівається, хай спростує це засобом доведення зворотного, тобто особа, яка сумнівається у правомірності володіння, нехай до­веде, що право на річ належить не володільцю, а йому. Виходячи із зазначеної презумпції (володілець завжди власник), держава для полегшення захисту власника від посягань третіх осіб надавала йому більш спрощений і полегшений захист.

Таке пояснення засноване на багатьох постулатах римського права. Відповідно до нього, інколи під володільницький захист під­падали й особи, яким, звичайно, правовий захист не повинен нада­ватися (злодії, захоплювачі тощо). Проте, виходячи з інтересів па­нуючого стану (в більшості випадків володільцями були саме його представники), держава визнала за потрібне надати захист кіль­ком неправомірним володільцям, аби невинно не постраждав один правомірний.

Представники іншої теорії (Ф. К. Савін'ї, І. А. Покровський) вва­жали, що полегшений і спрощений володільницький захист був введений з метою недопущення самоуправства. Навіть якщо фак­тичним володільцем речі виявлялась особа, яка не мала права на володіння, відновити справедливість повинен тільки суд, а не пра­вомірний власник. Боротьба з самоуправством була в центрі уваги римлян як одна із складових захисту громадського порядку. Тому навіть фактичний володілець, який був неправомірним, все ж одер­жував захист проти посягань третіх осіб, навіть якщо їх вимоги зас­новані на праві. Порядок захисту прав встановлений і ним нале­жить користуватися. Здійснювати захист своїх прав самостійно, тобто самоуправно, категорично заборонялось.

Виходячи з наведеного пояснення, залишається незрозумілим: чому володільницьким захистом не користувалися держателі? Во­ни проти посягань третіх осіб захисту не мали.

Можна припустити ще одне пояснення виникнення володільни­цького захисту, яке чомусь залишилось поза увагою дослідників. Як уже зазначалось, володіння спочатку виникло щодо общинних земель, які були власністю римського народу і передавалися окре­мим родам тільки у володіння, без права власності. З часом таке володіння, переходячи з покоління в покоління і концентруючись в руках небагатьох землеволодільців, поступово перетворювалось на величезні латифундії. В свою чергу, цей процес призводив до постійного і систематичного обезземелювання і зубожіння селян, що викликало з їхнього боку певний опір і виявлялось у спробі са­моуправно здійснити перерозподіл володіння землями. Згадаймо боротьбу братів Гракхів за переділ земель. Вважається, що саме в цьому приховується причина появи правового захисту фактичного володіння. Претори, гідні представники свого стану, перешкоджаючи переділу земель, за який наполегливо боролись малоземельні і безземельні селяни в III—II ст. до н. е., почали вводити володіль­ницькі інтердикти для захисту фактичного володіння землями, не допускаючи при цьому навіть посилання на право в посесорному процесі. Останнє пояснюється швидше всього тим, що фактичні володільці великих земельних наділів дійсно не мали права на них. Але якщо це так, то землю можна було відібрати і перерозподіли­ти. Аби цього не допустити, претори створили своєю практичною діяльністю засоби правового захисту фактичного стану, тобто фак­тичного обладання громадською землею без посилання на право, якого у них і не було. У такий спосіб фактичному становищу було дано юридичне обґрунтування.

Володіння захищалося засобами преторських інтердиктів (рис. 12). Такий захист називався володільницьким, або інтердиктним. Його особливістю було те, що вимагалося довести лише факт воло­діння і факт його порушення. При цьому, як зазначалося вище, по­силання на право не допускалось. Отже, доводити правову підста­ву володіння не вимагалось. Якщо доведення права у даної особи не вимагалось, захист називався посесорним, а якщо вимагалось, то — петиторним (наприклад, захист права власності). Останній був, звичайно, складнішим. Доводити наявність права завжди було складно, а тут необхідно довести, звідки походить право певної особи. Обов'язок доведення (тягар доведення — onus probandi) при петиторному захисті був на стороні, яка стверджувала, що в неї є право (позивач, стверджуючи наявність у нього права на спірну річ, повинен був це довести).

У посесорному процесі заявник повинен був довести лише факт володіння і його порушення, що було значно легше, ніж довести право на річ. Тому власники в разі порушення їхніх прав намага­лися вдатися саме до посесорного захисту як доступнішого. І все ж він був тільки попереднім (провізорним) захистом. Власник речі, що втратив володіння нею, заявляв інтердикт до фактичного воло­дільця і програвав при цьому процес, міг потім закласти позов про право власності (віндикацію) і виграти його на основі свого права власності. Отже, більш проста і легка форма захисту засобом ін­тердикту була менш стабільною і міцною в порівнянні з петитор­ним захистом.

Посесорним захистом користувалися як власники, так і фактичні володільці. Дана обставина породжувала ще одну особливість за­хисту володіння. Законне володіння (володіння власника) користу­валось ніби подвійним захистом — посесорним як володіння, а в разі необхідності петиторним як право власності. Це стосувалося і права власності. Як право воно могло користуватися петиторним захистом, а як фактичне володіння — посесорним. Незаконне во­лодіння і володіння прекариста, заставодержця і секвестрарія по­двійним захистом не користувалися.

Сутність володільницького захисту. Володіння захищалося не позовами, а інтердиктами — преторським винаходом. Захист во­лодіння здійснював не суд, і його характер не мав форми позовного провадження. Швидше це був адміністративно-правовий захист, який здійснював претор засобами своєї влади. Інтердикт — наказ претора припинити самоуправство, який віддавався порушнику. Якщо останній не бажав його припиняти, не виконував наказ, пре­тор мав можливість застосувати для примусу силу.

Отже, захист володіння характеризується такою особливістю як захист особливого речового права проти всіх, включаючи і влас­ника спірної речі. Це був абсолютний захист. Він здійснювався не у формі судового (позовного) судочинства, а за допомогою наказу претора — інтердикта (interdictum), який зумовлював спеціаль­ний інтердиктний захист, інтердиктне провадження. Слід мати на увазі, що цей захист мав кілька назв — інтердиктний, володільни­цький (від володіння) і посесорний (від «possessio»).

Римське право часів Гая уже знало три типи володільницьких ін­тердиктів — для набуття, збереження і відновлення володіння (interdicta adipiscendae, retinendae, reciperandae possessionis). Пер­ший з них не належить до захисту володіння. Його мета — реалізу­вати право власника на захоплення речей орендатора як заставу. Гай зазначав, що інтердикт, який називався сальвіанським, встано­влений також заради набуття володіння; ним користується по­міщик щодо інвентаря орендатора, який дав його в заставу господа­рю сільського майна для забезпечення договірної найманої плати.

Класичне право вже знало два інтердикти для утримання і по­новлення володіння: interdictum uti possidetis — нерухомістю і utrubi — рухомими речами. Interdictum uti possidetis — так наз­ваний за початковими словами преторського формулювання ін­тердикту, коли претор говорить: «Забороняю застосовувати на­сильство, і як ви володіли, так і володійте будівлями, з приводу яких виник спір, якщо це володіння не є насильним, прекарним або таємно одержаним одним від одного» (Д. 43.17.1).

Таким чином, для одержання захисту наявного володіння засо­бом інтердикту uti possidetis вимагалось, щоб фактичне володіння річчю не було знеславлене насильним або таємним заволодінням і не передане один одному прекарно. Преторський інтердикт спря­мований на додержання існуючого становища: «Як ви володієте,