1. Поняття та види договорів

Римське договірне право — перше всесвітнє право суспільства товаровиробників, яке з його неперевершеною за точністю розроб­кою всіх істотних правових відносин простих товароволодільців (покупець і продавець, кредитор і боржник, договір і зобов'язання тощо) досягло, досконалості. Воно є завершеним правом простого товарного виробника.

Договірне право було надійним інструментом, яким забезпечу­валась жорстка експлуатація не тільки рабів, а й вільного малозаможного населення. Разом з тим, договори були основною правовою формою, за якою здійснювався величезний товарообіг і господарсь­ке життя Стародавнього Риму. Правовому впливу піддавалися всі економічні, торгові та інші відносини. Римляни створили розгалу­жену систему договорів, яка забезпечувала надійну правову осно­ву ділових відносин. Римське договірне право класичного і після-класичного періодів — результат тривалого, вдумливого аналізу і відбору практики преторів. Багато договорів були рецепійовані середньовіковими економічними формаціями, а будучи пристосова­ними до нових умов, збереглися і в сучасному праві.

Договір (contractus) — двостороння угода, в якій виражена воля двох сторін, спрямована на досягнення певного правового резуль­тату — виникнення, зміни або припинення прав і обов'язків. Проте, якщо в договорі виражена воля двох сторін, то вона може бути тільки проявом взаємної згоди. Отже, договір є угода двох або кількох осіб про здійснення якої-небудь правової дії або про утри­мання від її здійснення.

Більшість договорів — двосторонні угоди, в яких сторони — контрагенти. Можуть бути також тристоронні та багатосторонні договори, але в римському праві вони зустрічалися рідко. Предмет договору — яка-небудь дія, бездіяльність або відмова від здійснен­ня дії. Наприклад, сусіди домовилися, що один з них не буде перед вікнами будинку другого зводити будівлю, аби не закривати світло в його вікнах.

Договір — вольовий акт. Він не може виникнути проти волі сто­рін, але це саме акт, дія, в результаті якої виникає зобов'язання, одна з підстав його виникнення. Проте не кожен договір породжує зобов'язання, хоча переважна більшість є основою для їх виник­нення. Поняття зобов'язання ширше, ніж поняття договору: зобо­в'язання виникають (крім договорів) ще з деліктів, квазіделіктів і квазіконтрактів.

Раннє римське договірне право позначалось обтяжливим фор­малізмом, який відступав у міру розвитку договорів. Разом з тим навіть у розвинутому римському праві не кожна угода, яка хоч і не суперечила закону, визнавалася договором. Для визнання угоди договором вимагалось дотримання встановлених формальностей, без яких правові наслідки не наступали.

Римська договірна система, будучи досить розгалуженою і багатоланковою, охоплювала всі господарські відносини. Вона розрізняла два види угод — контракти і пакти, які істотно різнилися між собою.

Контракти як угода формально визнавалися приватним пра­вом і забезпечувалися позовним захистом (рис. 1). Система конт­рактів була замкнутою, до неї не допускалися будь-які інші угоди, не визнані приватним правом. Інші угоди (за межами кола контра­ктів) спочатку взагалі не мали юридичного значення. Але під тис­ком обігу, що швидко розвивався, торгівлі класичне і післякласичне право все ж допускає деякі відступи.

Пакти — неформальні угоди, тобто саме ті, які породжували ділове життя за межами кола контрактів. Вони не користувалися позовним захистом, не мали юридичного значення, покладаючись лише на совість контрагентів, на їхні моральні засади, але не на право. Невиконання пакту не тягло юридичної відповідальності. Проте з розвитком ремесел, торгівлі, сільського господарства ци­вільний оборот не міг вже задовольнятися замкнутим колом конт­рактів. Нові відносини вимагали нових договірних форм. Римляни змушені були визнати за деякими пактами силу контрактів, надав­ши їм позовного захисту.

Контракти, в свою чергу, поділялись на види. Критерієм поділу були підстави виникнення зобов'язань, що випливали з контрак­тів. Ще в II ст. Гай розрізнив чотири види зобов'язань, що з них випливали шляхом: передачі речі — res; проголошення певних слів (усно) — verba; написання певних слів — litterae; досягнення угоди — consensus.

Гай писав: «Тепер перейдемо до зобов'язань, основний поділ яких розрізняє два види: кожне зобов'язання виникає або з дого­вору, або з правопорушення.

Розглянемо передусім ті, які виникають з договору; їх чотири види, а саме: вони виникають внаслідок передачі речі, або урочис­тими словами, або письмовим чином, або простою угодою» (Гай, 3.88—89).

Такі підстави виникнення зобов'язань з контрактів. Вони слугу­ють критерієм розмежування окремих видів контрактів: реальні, вербальні, літеральні і консенсуальні.

Відмінність між реальними і консенсуальними контрактами по­лягала в тому, що реальні виникають з моменту фактичної пере­дачі речі. Жодна усна угода цього зобов'язання не породжувала і юридичного значення не мала. Консенсуальні контракти, навпаки, виникали саме з моменту досягнення угоди (усної чи письмової), хоча річ може бути передана пізніше угоди (якщо договір спрямо­ваний на передачу такої). Практичне значення цієї відмінності полягає в тому, що в консенсуальному договорі боржник несе від­повідальність за невиконання, якщо було досягнуто угоди. В ре­альному — угода без фактичної передачі речі зобов'язання не по­роджує, отже, його невиконання не тягне відповідальності.

Кожній з названих груп відповідав строго визначений перелік договорів, тобто кожен договір «знав» своє місце і не міг переходи­ти з однієї групи в іншу. Наприклад, договір позики належав до групи реальних (до речі, він і зараз належить до неї). Відповідно чотири групи договорів містили вичерпний перелік контрактів. Між тим, життя вимагало визнання юридичної чинності і за інши­ми договорами.

Згодом виникає ще один вид договорів — квазіконтракти (quasi contractus). Життя та цивільний оборот зумовлювали появу зобо­в'язань не тільки з договорів та правопорушень (деліктів). Часто зобов'язання виникали з інших юридичних фактів, які римські юристи певним чином не систематизували. Проте останні з'явля­лися все частіше і їх треба було систематизувати. Той же Гай усі юридичні факти, які породжували зобов'язання (крім договорів і деліктів), об'єднав в одну групу: зобов'язання, що виникають з різ­них видів підстав. Він підкреслював, що вони виникають з догово­рів, квазідоговорів, деліктів і квазіделіктів. Ця чотиричленна кла­сифікація була сприйнята Інституціями Юстиніана (Д 3.13.2).

Контракти

1.Вербальні (стипуляція, обіцяння приданого, обіцяння послуг патрону вільновідпущеником).

2. Літеральні (прибутково – видаткові книги, син графи, хірографи).

3. Реальні (позика, позичка, схов, застава).

4. Консенсуальні (купівля – продаж, найм речей, найм послуг, найм роботи, дарування, товариства).

5. Безіменні 1. Do, ut des — даю тобі, щоб ти дав мені

2. Do, ut facias — даю тобі, щоб ти мені зробив

3. Facio, ut des — я зроблю тобі щоб, ти мені дав

4. Facio, ut facias— я зроблю тобі щоб, ти зробив мені

5. Міна

6. Оціночний договір

Рис.. 1. Контракти

Проте варто підкреслити, що словосполучення «ніби з догово­рів» (квазіконтрактів) ще не визначало сутності такої підстави виникнення зобов'язання. Це швидше не визначення, а порівняння. Ним лише підкреслювали, що трапляються випадки, коли зобов'я­зання виникають не тільки з договорів і деліктів, а й з інших під­став. Договору немає, а зобов'язання виникає, дуже близьке до до­говірного. Адже справді, договору як такого немає, а складаються майнові відносини подібні до договірних. Наприклад, одна особа за власною ініціативою турбується, піклується про чуже майно, ху­добу, рабів тощо їх господар терміново виїхав, залишивши майно без догляду, а худоба, раби потребують не просто догляду, а й го­дівлі. От сусід і виявив таке піклування. При цьому він витратив свою їжу і корми. З цього факту виникає зобов'язання, з якого ви­пливає право особи, що проявила піклування до худоби, рабів, ви­магати відшкодування понесених витрат. Така вимога правомірна, і володілець худоби, рабів зобов'язаний її виконати, хоча в даному разі ніякого договору між ними не було. Зобов'язання виникло з факту вчинення певної дії. Безперечно, воно буде мати чинність за наявності інших необхідних умов, про які йтиметься нижче, що не ввійшли до цього переліку контрактів.

У докласичному римському праві в пору панування формалізму і при укладенні договорів, і при тлумаченні їхнього змісту перева­гу надавали букві договору, а не його суті. Навіть, якщо в договір закрадалася помилка, яка перекручувала розуміння, відступити від його буквального змісту було неможливо. В такий спосіб тлу­мачилися закони. Так, приблизно в III ст. до н. е. був прийнятий за­кон Аквілія, за яким будь-хто, хто неправомірно знищив або по­шкодив чуже майно, ніс відповідальність, але за однієї неодмінної умови: якщо шкода заподіяна corpore corpori, тобто тілом тілу, ма­теріальним предметом матеріальному предмету. Отже, якщо чу­жий раб вбитий палицею, відповідальність наставала, а якщо за­морений голодом — ні. Пізніше преторська практика поширила відповідальність і на ті випадки, коли не було corpore corpori.

За цим же критерієм розрізнялися і договори: negotia stricti juris — правочини суворого права і negotia bonae fidei — правочи-ни доброї совісті. Перші були властиві докласичному праву, дру­гі— класичному. Насамперед при тлумаченні законів спостеріга­ється тенденція до все більшого проникнення у зміст, надаючи йо­му перевагу перед буквою. Потім цей принцип переходить і на договори. Важливішим визнається не те, що сказано (id quod dic­tum est), а те, що зроблено, до чого сторони прагнули насправді (id quod actum est).

Нарешті, розрізняли одно- і двосторонні договори, як і зобов'я­зання, що виникали з них. Договори, в яких одна сторона має тільки право, а інша несе тільки обов'язки, називалися односторон­німи (наприклад, договір позики). Договори, в яких кожна із сторін мала права і несла обов'язки, називалися двосторонніми. Права і обов'язки розподілялися між сторонами не завжди рівномірно. Ін­коли одна сторона одержувала за договором більше прав і менше обов'язків, а друга, навпаки, менше прав і більше обов'язків. Мо­жуть бути договори, в яких і обов'язки розподілялися між сторо­нами рівномірно, тобто права і обов'язки однієї сторони відповіда­ли обов'язкам і правам другої. Вони називалися синалагматичними (наприклад, договір купівлі-продажу).

Розрізнялися договори платні (коли майнову вигоду мають обидві сторони, наприклад, при купівлі-продажу) і безоплатні (коли вигоду має тільки одна сторона, наприклад, безпроцентна позика, позичка).

Римське право знало також ряд інших договорів: абстрактні і казуальні, формальні і неформальні тощо.

Як вже зазначалося, для римської договірної системи характер­ний вичерпний перелік контрактів. Незважаючи на різне госпо­дарське призначення і правову специфіку контрактів, їх об'єдну­вала наявність позовного захисту. Кожний контракт захищався спеціальним позовом зі своєю назвою. Характер позову визначав­ся змістом договору.