1. Основний поділ населення Римської держави на вільних і рабів

Давньоримська держава з моменту виникнення (754—753 pp. до н. е.) і до загибелі (476 р. н. е.) була рабовласницькою: рабовласни­цький устрій, рабовласницький спосіб виробництва, в основі вироб­ничих відносин — власність на засоби виробництва та раба, основні класи — раби і рабовласники. Спочатку рабство було патріархаль­ним — становище рабів не дуже відрізнялось від вільних. З розвит­ком продуктивних сил станова диференціація все більше поглиблю­ється, стає жорстокішою експлуатація рабів. Раб вважався річчю (servus res est). На думку Варрона (І ст. до н. е.), знаряддя праці бу­вають: а) неживі; б) живі, що не вміють говорити; в) живі, що воло­діють людською мовою (раби). Таким чином, раб в Стародавньому Римі — знаряддя праці, що може говорити (instrumentum vocale). Це положення знайшло своє відбиття в римському праві: «Вищий правовий поділ суб'єктів полягає в тому, що всі люди або вільні, або раби», — стверджував Гай (Д. 1.5.3). Ульпіан уточнює: «З точки зору цивільного права раби вважаються ніким» (Д. 50.17.32). Деякі юри­сти відносять виникнення рабства на рахунок права народів: «Раб­ство є установлення права народів, в силу якого одна особа підкоря­ється владі іншої» (Флорентін — Д. 1.5.4.1).

Отже, римське право вважало рабство явищем нормальним. За­кріплення безправного становища рабів, зміцнення рабської зале­жності, пригнічення і експлуатація — наріжний камінь тієї систе­ми. З одного боку, проголошується і закріплюється повне безпра­в'я рабів, проповідується покірність, беззаперечна покірність, з іншого — безмежний і безконтрольний гніт, свавілля і насильство рабовласників. Володар має право раба продати, обміняти, подарувати як будь-яку річ, покарати його і навіть вбити за яку-небудь провину або без такої.

Характерний щодо цього уривок із 6-ї сатири Ювенала (діалог між чоловіком і його дружиною):

— Хресну страту рабу!

— Хіба він заслужив покарання? В чому його злочин? Свідки хто? Хто доносив? Послухай: якщо на смерть посилати людину — не можна поспішати.

— Що ти, дурню! Хіба раб людина? Хай він і не злочинець, — так як хочу, так велю, замість доводу хай буде моя воля.

— Так вона мужу велить».

На початку І ст. н. е. приймається Сицилійський сенатус-кон-сульт, за яким всі раби, що знаходилися в будинку в момент убив­ства володаря, підлягали страті. Ульпіан досить широко тлумачив цей закон. Таціт наводить приклад, коли за вбивство рабами пре­фекта міста Педанія Секунда було страчено 400 рабів.

Встановлюючи право власності на раба, рабовласницький Рим і римські юристи, що відображали інтереси пануючого стану, прагну­ли забезпечити правовими засобами: а) свободу безмежної експлуа­тації; б) придушення будь-якого духу протесту; в) легальний терор.

Основними джерелами рабства були: а) війни, під час яких бра­ли до полону воїнів сусідніх народів (захоплення чужоземця на­віть без війни робило його рабом, якщо тільки Рим не мав договір­них відносин з цією державою); б) народження від матері-рабині. Відповідно до норм цивільного права дитина, народжена поза шлюбом, приймала статус матері, який мала остання в момент на­родження. Отже, якщо в момент народження дитини її мати була рабинею, то дитина також визнавалась рабом незалежно від того, ким була мати в момент зачаття і хто був її батьком; в) продаж вільної людини в рабство за Тібр, тобто за кордон. Вільний грома­дянин не міг стати рабом на своїй батьківщині — це було б надто небезпечно для пануючого стану. Проте в період імперії допуска­лось обернення в рабство на території Риму засуджених за тяжкі злочини до страти або до безстрокової каторги. В період принци­пату в рабство оберталась жінка, що вступила в зв'язок з рабом і не припинила його на вимогу володаря.