- •Основи римського цивільного права План
- •1. Загальна частина
- •2. Речове право
- •3. Зобов’язальне право
- •4. Спадкове право
- •Характеристика правових систем з яких складалось римське цивільне право.
- •1. Поняття римського цивільного права.
- •Характеристика правових систем з яких складалось римське цивільне право.
- •3. Поділ римського цивільного права на публічне та приватне.
- •1) Право власності;
- •4) Сімейні правовідносини;
- •5) Спадкове право;
- •4. Роль римського права в історії права.
- •5. Значення вивчення римського приватного права для сучасних юристів.
- •6. Рецепція римського права.
- •7. Римське право в незалежній Україні
- •Періодизація римського права.
- •Періодизація римського права.
- •Поняття і види джерел римського права
- •3. Джерела виникнення і змісту римського приватного права
- •4. Джерела правоутворення в Стародавньому Римі
- •5. Джерела пізнання римського приватного права
- •6. Кодифікація Юстиніана
- •2. Загальне поняття про легісакційнкй, формулярний і екстраординарний процеси
- •1. Виникнення державного суду
- •2. Загальне поняття про легісакційнкй, формулярний і екстраординарний процеси
- •3. Поняття і види позовів
- •4. Особливі засоби преторського захисту
- •5.Позовна давність
- •1. Основний поділ населення Римської держави на вільних і рабів
- •2. Суб'єкт права
- •3. Правове становище римських громадян
- •4. Правове становище латинів
- •5. Правове становище перегринів
- •6. Правове становище рабів
- •7. Правове становище вільновідпущеників
- •8. Правове становище колонів
- •9. Юридичні особи
- •10. Опіка і піклування
- •4. Правові відносини батьків і дітей. Батьківська влада. Відносини між матір'ю і дітьми.
- •1. Сім'я. Агнатське і когнатське споріднення
- •2. Шлюб та його види
- •3. Правові відносини подружжя
- •4. Правові відносини батьків і дітей. Батьківська влада. Відносини між матір'ю і дітьми.
- •5. Відносини між матір'ю і дітьми.
- •Поняття речового і зобов'язального права
- •2. Поняття і види речей
- •Види речей
- •2. Виникнення і припинення володіння
- •3. Захист володіння
- •Захист володіння і речових прав
- •1. Виникнення і розвиток інституту права власності в Стародавньому Римі
- •2. Поняття і зміст права власності
- •Правомочності власника
- •3. Види права власності
- •4. Спільна власність
- •5. Набуття і втрата права приватної власності
- •6. Захист права власності
- •Цивільно-правові засоби захисту права власності
- •Виникнення, поняття і види прав на чужі речі
- •2. Сервітути: поняття і види
- •3. Земельні сервітути
- •4. Особисті сервітути
- •5. Виникнення, втрата і захист сервітутів
- •6. Емфітевзис і суперфіцій
- •7. Заставне право
- •Форми заставного права
- •3.1. Загальне вчення про зобовязання
- •1. Поняття зобов'язання та його роль у цивільному обороті
- •2. Підстави виникнення зобов'язань
- •3. Сторони в зобов'язанні
- •4. Виконання зобов'язань
- •5. Наслідки невиконання зобов'язань
- •Види цивільно-правової відповідальності
- •6. Забезпечення зобов'язань
- •7. Припинення зобов'язання
- •Підстави для припинення зобов'язань
- •1. Поняття та види договорів
- •2. Умови дійсності договорів
- •3. Зміст договору
- •4. Тлумачення договору
- •5. Укладення договору. Представництво
- •3.3. Окремі види договірних зобов'язань
- •1. Вербальні договори
- •2. Літеральні (письмові) договори
- •3. Реальні контракти
- •4. Консенсуальні контракти
- •5. Безіменні контракти
- •6. Пакти та їх види
- •2. Забезпечені позовним захистом:
- •3.4. Позадоговірні зобовязання
- •1. Зобов'язання ніби з договорів
- •2. Деліктні зобов'язання
- •3. Зобов'язання ніби з приватних деліктів (квазіделіктів)
- •1. Зобов'язання ніби з договорів
- •2. Деліктні зобов’язання:
- •3. Зобов’язання ніби з деліктів:
- •2. Деліктні зобов'язання
- •3. Зобов'язання ніби з приватних деліктів (квазіделіктів)
- •1. Основні поняття спадкового права
- •2. Основні етапи розвитку римського спадкового права
- •3. Спадкування за заповітом
- •4. Спадкування за законом
- •Спадкодавець
- •II клас
- •Iiі клас
- •5. Прийняття спадщини
- •6. Сингулярне наступництво
- •Література
1. Виникнення і розвиток інституту права власності в Стародавньому Римі
В усі часи інститут права власності займав головне місце в приватному праві. Його основні положення зумовлюють зміст всіх інших розділів цивілістики — права на чужі речі, договірного, спадкового права тощо. Саме цим пояснюється незгасний інтерес до права власності як з боку дослідників, так і практичних працівників, політичних і громадських діячів, представників багатьох галузей науки (економістів, філософів, соціологів, юристів, суспільствознавців, політологів тощо). Не менший інтерес до питань права власності виявляли і римські юристи. Вони ретельно і глибоко дослідили суспільні відносини власності, про що свідчать численні трактати і висловлювання. Природно, їхні дослідження мають відбиток свого часу, і все ж багато принципових положень права приватної власності не тільки не втратили свого значення в наші дні, а й лягли в основу сучасної науки цивільного права. Римське право є настільки класичним юридичним вираженням життєвих умов і конфліктів суспільства, в якому панує чиста приватна власність, що всі пізніші законодавства не могли внести до нього жодних істотних поліпшень.
Римських юристів більше цікавив практичний бік права власності, ніж теоретичні пошуки, і тому вони не залишили визначення даного поняття (що не завадило їм широко користуватися ним), як і багатьох інших (контракту, делікту, позову). Проте їм належить пріоритет в розробленні основ права приватної власності. Римляни, власне, першими розробили право приватної власності, абстрактне право, приватне право, право абстрактної особистості.
Римське приватне право спочатку знало державну і общинну власність на землю і приватну власність на останнє майно. Закони XII таблиць уже згадують про право власності, яке в ті часи позначалося терміном dominium, до якого додавали ex jure Quiri-tum— власність за правом квіритів (найдавнішого племені). Цим римляни хотіли підкреслити давність, а, отже, усталеність, непохитність, недоторканність відносин власності (dominium — від латинського слова domus — будинок, дім, житло, сім'я, господарство, майно, звідси dominus — володар, господар, власник). Спочатку ним визначали всі права на річ, всю сукупність влади в домі. Проте вже з І ст. н. е. римляни відмежовують значення терміна dominium. З кінця класичного періоду (III ст. н. е.) власність стали визначати терміном proprietas. Але сутність поняття власності полягала не в самому терміні.
З найдавніших часів Римська держава безроздільно володіла землею. Племенам, родам, а потім і сім'ям вона передавалась тільки в тимчасове користування і не більше як по 2 югера. Перша форма власності (племінна) мала форму державної власності, а право окремого індивіда на неї обмежувалося простим володінням (possessio), котре, як і племінна власність взагалі, поширювалось лише на земельну власність.
У результаті загарбницьких війн Рим накопичував землі і рабів, що також передавалися в тимчасове користування окремим родам. Патриції, які одержували більше рабів та інших засобів для обробітку земель, зосереджували у своїх руках величезні латифундії. Даний процес супроводжувався обезземелюванням і розоренням плебейських родів. З їхнього середовища формувався стан вільних пролетарів, які не мали ні землі, ні хліба, ні інших засобів для існування. Це стимулювало безперервну боротьбу плебеїв з патриціями за переділ земель. Тому внутрішню історію Риму того часу (III—І ст. до н. е.) становлять саме конфлікти за землю. В умовах нескінченної боротьби за її переділ і складалися суспільні відносини щодо користування землею, що наклало відбиток на формування їх правового оформлення. Користування окремих родів общинними землями, що тривало протягом багатьох віків, поступово стало їхнім безроздільним привілеєм. Звичним стає твердження: це земля моя, оскільки вона належить моєму роду з незапам'ятних часів. Однак дане становище вимагало правового забезпечення і закріплення проти посягань з боку безземельних і малоземельних селян. З цією метою претори спочатку конструюють такий правовий інститут як володіння, надавши володільцю правову основу на користування державною землею і юридичний захист проти будь-яких посягань. Однак при такому необмеженому і безроздільному володарюванні все ж власником її залишалась держава. Треба було передати це володарювання фактичним володільцям земель, що й було здійснено преторською практикою. До терміна dominium додається ex jure Quiritium, покликане засвідчити і підтвердити родову належність землі і, отже, давнє походження безроздільного володарювання над нею саме даного роду чи сім'ї. Так поступово безроздільність і необмеженість володарювання над земельними наділами переноситься від держави до їх фактичних володільців. Приватне володіння перетворюється на приватну власність на землю. Оскільки претендентами і посягателями на володіння землею могли бути не тільки безземельні і малоземельні, а й безправні селяни, то проти них претори винайшли, окрім засобів володільницького захисту, ефективніший позовний захист, бо вже існував додаток ex jure Quiritium. Теоретичне обґрунтування такого володіння, визначення його змісту і правомочностей з'явилося пізніше. Спочатку утвердився принцип: «Я володар даного земельного наділу, цього раба, і тому ніхто інший не може поділити зі мною названу владу». Основа приватної власності— володіння. Лише завдяки юридичним визначенням останнє набуває рис правового володіння, приватної власності.
Таким чином, неподільність і практична необмеженість користування державною чи общинною землями перетворилися на повне правове володіння фактичного володільця спочатку над рабами та іншим рухомим майном, а потім і над землею й іншими нерухомими речами, які почали називати власністю. Володіння полягало в тому, що той, хто володів ним, одержував можливість безпосереднього і повновладного впливу на річ, повністю усуваючи подібний вплив інших осіб. Наприкінці II ст. до н. е. оформилося право приватної власності на землю.
Цей термін позначав власність як особливі специфічні відносини щодо панування над річчю. Воно могло існувати і без фактичного здійснення як чисте право. Таке розуміння виключало можливість втручання усіх, хто оточував власника, в його право, оскільки останній як носій даного права мав всебічну можливість користування і розпорядження майном (речами) на свій розсуд. Ще в епоху квіритського права власність набула здатності відтворюватися в усій повноті в разі усунення встановлених на неї правомірних обмежень.
Одночасно власність поширювалася на всі матеріальні прирощення до неї, які сталися шляхом приплоду, припаю тощо. Саме цим пояснюється те, що класична юриспруденція розуміла власність як необмежене і виключне правове панування особи над річчю, як право, вільне від будь-яких неправомірних обмежень за своєю сутністю, і абсолютне за своїм захистом.
Дигести містять таке свідчення щодо зазначеного: «Коли ж узуфрукт припиняється, він, зрозуміло, повертається до власності, і з цього часу власник чистої власності починає користуватися повною владою над річчю».
Проте в ті часи поняття власності як сукупності окремих правомочностей визнавалося не всіма юристами. Повнота панування власника над річчю уже не допускалася класичними юристами. Вони намагалися зміст власності розікласти на його складові. В той же час Ульпіан визнавав тільки повноту панування як єдиного цілого і загальновизнаність змісту його права.
Римські юристи, проте, не поділяли думки, що власність і владність як окремі поняття походять від одного кореня. Дані поняття зумовлюють їхній взаємний зміст. Той, хто має владу, той за загальним правилом має і власність, і, навпаки, хто мав власність, той набував і владу. Самі собою ці поняття окремо одне від одного важать не багато.