Форми заставного права

Фідуціарна угода з кредитором Ручна застава Іпотека

передає 500 асів у позику передає 500 асів у позику

Кредитор -- боржнику і отримує у Кредитор -- боржнику і

власність двох коней боржника(заставодавця) отримує двох коней

боржника(заставодавця. як

заставу, але самі коні зали-

шаються у власності і воло-

дінні боржника.

передає 500 асів у позику

Кредитор -- боржнику і отримує у володіння двох коней

Рис. 3. Форми заставного права

Римське заставне право пройшло довгий шлях розвитку. Відомі три форми застави: фідуціарна угода, ручний заклад й іпотека (рис. 3).

Фідуціарна угода (fiducica cum creditore) — найбільш рання форма застави. Вона полягала в тому, що боржник передавав кре­дитору (заставодержцю) замість одержаних у позику грошей яку-небудь річ (предмет застави) у власність. Якщо ж боржник не міг у строк погасити борг, то предмет застави залишався у влас­ності кредитора. При виплаті боргу в строк обов'язок кредитора повернути заставу боржнику був лише моральним, а не правовим, оскільки за умовами договору кредитор ставав власником застави з усіма наслідками, що з цього випливають. Повернення застави при виконанні в строк зобов'язання боржником було справою со­вісті, сумління кредитора. Звідси і назва даної форми застави — угода з кредитором, заснована на совісті, довірі.

Як бачимо, умови зазначеної форми застави були обтяжливими для боржника. Якщо кредитор продавав предмет застави третій особі, то боржник, навіть виконавши зобов'язання, позбавлявся права на річ. При перевищенні вартості застави понад суми боргу в разі невиконання зобов'язання різниця також діставалася кредито­ру. Пізніше претор став надавати позов проти кредитора, якщо той відмовлявся повернути заставу при виконанні зобов'язання борж­ником. Проте це незначно полегшувало становище боржника.

Передача речі (предмета застави) фідуціарною угодою здійсню­валася шляхом манципації або цесії. При цьому інколи між сторо­нами укладалася додаткова угода, за якою кредитор (фідуціарій) у разі своєчасного виконання зобов'язання повинен був повернути заставлену річ кредитору (фідуціанту). Зрозуміло, що такі угоди укладалися не завжди, оскільки пропозиція боржника укласти за­значену угоду могла образити кредитора. Адже фідуціарна угода ґрунтувалася на довірі, яку боржник виявляв кредитору.

До нас дійшов текст фідуціарної застави, з якого випливає, що така довіра (фідес) зайшла настільки далеко, що про обов'язок кре­дитора повернути предмет застави в разі своєчасного виконання зо­бов'язання, в ньому не згадується. Постає слушне запитання: права боржника якимось чином захищалися чи ні? Однієї порядності у та­ких відносинах було замало. Юристи шукали засобів захисту ін­тересів й боржників, адже без останнього будь-яке зобов'язання не­можливе. Ульпіан з цього приводу висловився так: «...Якщо рабу да­на річ як застава, то є не тільки позов про пекулій і про те, що надійшло в майно господаря, а є й додаток «якщо позов за злим на­міром господаря був заплутаний і обманутий». Господар визнається таким, що діяв зі злим наміром, якщо він не хоче повернути (річ), коли є можливість здійснити повернення...» (Д. 15.1.36).

З цього приводу є цікаві висловлювання Цицерона. Він попере­джав: «Щоб через тебе і твою «чесність» я не виявився заплута­ним і обманутим».

Якщо ж боржник (заставодавець, фідуціант) вигравав позов проти кредитора (заставодержця, фідуціарія), то останній прого­лошувався таким, що діяв ганебно, безчесно і піддавався інфамії. Фідуціарний кредитор в такому разі порушував включену прето­ром до позовної формули вимогу діяти так, як ведеться між по­рядними людьми і без обману.

Фідуціарна форма застави була чинною ще в класичний період. Але в післякласичний вона поступово втрачає своє значення і за­стосування.

Кабальні умови застави не сприяли її розвитку. Преторська прак­тика шукає шляхи удосконалення застави. Практикується форма, за якою остання передається заставодержцю (кредитору) не у влас­ність, а лише у володіння — ручний заклад (pignus). Він швидко по­ширюється, замінюючи фідуціарну угоду. При ручному закладі власником застави залишався заставодавець (боржник), і якщо він виконував своє зобов'язання, то заставодержець (кредитор) був юридично зобов'язаний повернути заставу її власнику, тобто борж­нику. Заставодержець для захисту своїх інтересів мав володіль­ницький інтердикт. Він за загальним правилом позбавлявся можли­вості користуватися переданою йому в заставу річчю, зобов'язаний був тримати її в цілості, хоча в деяких випадках користування до­пускалось на засадах прекарія або найму (Д. 13.7.35.1).

Ручний заклад (pignus) більше відповідав вимогам цивільного обороту, але й він не міг задовольнити його повністю. З одного бо­ку, становище заставодержця як володільця застави не було ста­більним. При втраті застави він не завжди міг захистити свої ін­тереси. Становище боржника (заставодавця) було вигіднішим, ніж при фідуціарній угоді, але також належним чином не забезпечува­ло охорону його економічних інтересів.

Наприклад, якщо предметом застави була земельна ділянка, то при передачі її у володіння заставодержцю боржник позбавлявся можливості обробляти останню, вилучати з неї прибутки, аби швидше розрахуватися з боргами. Він взагалі міг бути видворений зі свого володіння.

Задоволення вимог кредитора за рахунок ручної застави перед­бачалося в спеціальному пакті, за яким кредитору належало право в разі невиконання зобов'язання боржником продати заставлену річ. При зазначеному боржник звільнявся від зобов'язання, але й втрачав заставлену ним річ. При продажу останньої за ціну, яка перевищувала суму боргу, кредитор зобов'язаний різницю повер­нути боржнику. Згодом необхідність укладати спеціальний пакт відпала, оскільки вже при укладенні договору про ручний заклад це також передбачалося.

Але могло статися так, що покупців на заставлену річ не вияви­лося. В такому разі вона ставала власністю кредитора.

Ручний заклад невдовзі втратив своє значення. Паралельно з ним почала діяти нова форма застави іпотека (hyfotheca). Наступ­ним етапом в розвитку заставного права було встановлення правила, за яким предмет застави взагалі не передавався ні у власність, ні у володіння кредитору, а залишався у власності, во­лодінні і користуванні самого боржника. Ульпіан писав: «У влас­ному розумінні ми називаємо заставою те, що переходить до кре­дитора, при іпотеці ж до кредитора не переходить володіння» (Д. 13. 7. 9. 2). Так виникла іпотека, ще одна форма заставного пра­ва, досконаліша, ніж попередні. Вона набагато пережила своїх творців.

Іпотека полягала в тому, що заставодавець взагалі не передавав заставодержцю предмет застави (сторони при цьому зберігали свої попередні назви). Боржник - заставодавець зберігав за собою можливість володіти, користуватися, вилучати з речі прибутки і за час застави. Це давало йому можливість швидше погасити свої борги, тобто полегшувало його економічне становище. Предмет за­стави (земельна ділянка, раби, робоча худоба та інші засоби вироб­ництва) залишалися в його необмеженій власності. Застава ніби не відбивалася на правовому становищі як самих речей, так і заста­водавця до певного часу.

Крім того, при іпотечній формі застави боржник одержав мож­ливість одну і ту ж річ заставляти кілька разів, чого не можна бу­ло робити раніше. Наприклад, земельний наділ власник міг одно­часно або послідовно закласти кільком кредиторам на різні суми, тобто за одну і ту ж річ можна було одержати значно більший кре­дит, ніж за попередніми формами застави.

Іпотека дозволяла зміцнити фінансово-економічне становище боржника, не обтяжуючи його господарство. Більше того, власник одержував реальну можливість продати предмет застави ще до настання строку платежу, обрати найбільш вдалий час, вигідного покупця і розрахуватися з боргами. При продажу застави борж­ник зобов'язаний був попередити покупця про це, оскільки заста­ва переносилась на нового власника.

Названі та інші переваги іпотеки сприяли її поширенню і витіс­няли попередні форми застави.

Основним для заставодержця за іпотекою було право продати річ у разі невиконання зобов'язання боржником. Договір закладу міг містити й інші побічні умови.

Вважалися недійсними угоди, за якими заставодержцю не до­зволявся продаж застави або передбачався її перехід у власність кредитора. Продати заставу міг сам кредитор (або за його прохан­ням суд), але він не міг сам її купити. У разі відсутності вигідного покупця, після триразового попередження заставодавця про обо­в'язок сплатити борг кредитор міг просити імператора присудити йому право власності на заставлену річ.

За певних умов кредитор міг все ж таки залишити річ собі у власність, хоча в більш ранні часи він зазначеного права не мав. Таке право в кредитора виникало лише внаслідок спеціальної умови в договорі про заставу. Безперечно, дана умова виявилася непосильною для боржників, оскільки найменша затримка з пла­тежем призводила до втрати права власності на заставлену річ. Тому це право кредитора почали поступово обмежувати. В разі не­своєчасного виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, кре­дитор міг звернути у свою власність предмет застави лише з до­зволу імператора. Це стало практикуватися уже з початку III ст н. е. Але в Юстиніанову епоху було встановлено, що боржник, який втратив свій маєток у такий спосіб, мав право протягом двох років викупити його. Проте це нововведення істотного значення не мало через економічні фактори.

Звернення предмета застави у власність кредитора в разі не­своєчасного виконання зобов'язання не набуло помітного поши­рення. Не визнавали його і юристи. Тому продаж застави з публіч­них торгів замість звернення її у власність кредитора був справедливішим. І тому слід визнати, що це було істотним кроком вперед у розвитку заставного права.

За римським приватним правом предметом застави могли бути не тільки тілесні речі, а й права вимоги. Така застава поширилась у відносинах домоволодільців і наймачів. Так, указом Марка Авре-лія встановлено, що особа, яка надала кредит для відновлення бу­динку, буде мати привілеї при стягненні кредитованих нею гро­шей. Згодом дану практику стали застосовувати в торгівлі. Купці могли одержати кредит під заставу своїх складів і магазинів. Пер­шоджерела містять такі свідчення: «Боржник дав у заставу лавку з товаром; протягом часу він одні товари продав, інші знову завіз» (Д. 20.1.34 рг). Вважалося, що заставою є той товар, який на даний момент знаходиться в лавці. Цей вид застави в сучасному праві називається заставою товарів у обороті.

Як вже зазначалося, одна і та ж річ могла бути заставлена кіль­ком кредиторам. У такому разі можлива була колізія заставних прав. Колізії не буде у випадку, коли кожному з кредиторів нада­ється застава тільки на певну частину заставленої речі. Але якщо одна і та ж річ повністю йде в заставу кільком кредиторам одночас­но, перевагу одержує заставодержець, який попередив останніх про існування заставного права. Якщо ж застава на одну і ту ж річ встановлювалась кільком кредиторам послідовно, то при настанні строку платежу діяв принцип старшинства qui prior tempore, potior est jure — хто перший в часі, той сильніший в праві, тобто право продажу одержував перший кредитор. Виручка використо­вувалась передусім на задоволення вимог першого кредитора, а сума, що залишалась, йшла на погашення боргів наступних креди­торів у порядку черги. Другий, третій і наступні кредитори могли викупити у першого право продажу застави з тим, щоб продати її в найсприятливіший момент і так по можливості максимально за­довольнити свої вимоги.

Договором закладу могли бути встановлені й інші принципи розрахунків при продажу застави.

Застава встановлювалась, передусім, договором, а також запо­вітом, судовим рішенням або в силу закону. Заставне право припи­нялося в разі: а) загибелі предмета застави; б) поєднання в одній особі заставодержця і заставодавця; в) припинення зобов'язання, для забезпечення якого було встановлено заставу.

3. Зобов’язальне право