2. Соціальна результативність функціонування органу державної влади та посадової особи.

Від ефективності функціонування органу державної влади та конкретної особи залежить загальна соціальна результативність державного управління та економічна ефективність. Вимір ефективності органу державної влади визначається системою оцінки його діяльності та визначення його функцій. Слід пригадати, що кожен орган державного управління є самостійним суб’єктом та об’єктом управління, займає відповідне місце в системі ієрархії державного управління, наділений відповідною компетенцією, уповноваженнями та відповідальністю, які повинні відповідати його цілям , змісту та функціям, що покладаються на нього з боку держави.

До основних критеріїв, що визначають ефективність органу державного управління слід віднести.

По-перше, це співвідношення витрат держави на утримання даного органу державної влади до корисного результату, який цей орган приносить суспільству. Це так званий нормативний підхід до виміру ефективності, вимір якого на рівні державного управління є досить складним та неоднозначним, Так, наприклад, якщо витрати держави на утримання податкової адміністрації вищі ніж сума податкових надходжень до бюджету, то в цьому випадку утримання податкової адміністрації є збитковою. Аналогічним чином можна оцінити діяльність інших державних організацій, хоча дуже складно.

По-друге, до критеріїв ефективності необхідно віднести дотримання законності рішень і дій органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також їх посадових осіб.

По-третє, критерієм соціальної результативності є сила управлінських впливів з боку державного органу управління на населення. Вимір цього впливу можна визначити через оцінку системи управлінських актів (рішень, вчинків, дій і т.д.) у відповідності до вимог цілеорієнтації, організації та нормативного регулювання керованими об’єктами.

По-четвертє, управлінські рішення та поведінка посадових осіб повинна бути адекватною до потреб та інтересів життя людей, відображати їх запити та бути націленими на підвищення добробуту.

В-пяте, прийняття управлінських рішень повинні бути узгодженими та сприйнятними, і не повинні викликати збурення.

В-шосте, соціальної результативності органу державного управління є міра забезпечення в рішеннях і діях органу і його посадових осіб престижу держави, її іміджу, що стверджує довіру з боку як населення так і інших держав.

До принципів ефективного функціонування органу державної влади слід вілнести:

• своєчасність прийняття рішень;

• доступність до отримання суспільної послуги;

• зручність, яка передбачає врахування інтересів та потреб одержувача суспільних послуг;

• відкритість, тобто наявність та доступність інформації про склад та процедуру отримання суспільної послуги.

• повага до одержувача послуги (ввічливість, готовність допомоги з боку посадової особи);

• професійність, передбачає належний рівень кваліфікації працівників органу державної влади.

Оцінка результативності державного органу управління передбачає:

1. Аналіз технології розробки та затвердження програми діяльності органу державного управління.

2. Аналіз бюджету органу державної влади.

3. Експертиза функціональної та організаційної структури органу державної влади відповідно до цілей, функцій та масштабів.

4. Аналіз ресурсного, в тому числі інформаційного та кадрового забезпечення.

5. Проведення поточного контролю використання бюджетних коштів у відповідності до нормативів та цілей.

6. Оцінка основних показників щодо надання суспільних послуг органом державного управління.

7. Проведення громадського оцінювання діяльності органу державного управління.

Лекція на тему: «Антикризове державне управління та розвиток суспільства » .

Питання, які виносяться на лекцію:

1. Державне та регіональне управління в контексті трансформаційних та кризових явищ.

2. Визначення пріоритетів стабілізації розвитку економіки та державне управлінське забезпечення.

3. Запровадження режиму економії в діяльності органів державної влади.

4. Створення сучасного нормативно-правового, наукового та інформаційного забезпечення системи державного управління

1. Державне та регіональне управління в контексті трансформаційних та кризових явищ.

Система державного управління повинна враховувати соціально-економічне становище, в якому знаходиться суспільство. Розрізняють наступні види суспільного стану та розвитку: стабільний, кризовий та трансформаційний. На сьогодні суспільний розвиток України перебуває одночасно в стані трансформації (завершення суспільних реформ) та в стані фінансово-економічної кризи, що відповідно й накладає відбиток на ефективність державного управління.

Криза — це переломний етап у функціонуванні будь-якої системи, на якому вона піддається впливу ззовні або зсередини, що вимагає від неї якісно нового реагування. У найбільш загальному виді кризові явища, обумовлені впливом зовнішніх і внутрішніх факторів (невизначеності), класифікуються за наступними основними причинами їхнього виникнення:

• непередбачені події, що раптово настали, у зовнішнім середовищі (зміна політичної ситуації в державі, зміна податкового законодавства й цін, коливання валютного курсу й т.д.);

• зміни відносин суб'єкта керування з його контрагентами; • зміни всередині суб'єкта керування;

• зміни, що відбуваються завдяки науково-технічному прогресу, результатом чого є формування нових підходів, поглядів і орієнтирів.

Ступінь передбачуваності кризових явищ і ситуацій залежить від факторів, які умовно діляться на дві групи:

• зовнішні фактори, що не залежать від суб'єкта керування (важко піддається оцінці політика держави відносно формування економічної інфраструктури, пріоритети в розподілі державних замовлень і т.п.);

• внутрішні фактори, що залежать від суб'єкта керування (недолік фінансових коштів на модернізацію устаткування, низький рівень кваліфікації кадрів, недостача джерел достовірної інформації й ін.).

Необхідність запровадження державного антикризового управління суспільством може обумовлена наступними чинниками:

• загостренням політичної кризи як у відносинам з іншими країнами так і внутрішньою політичною нестабільністю;

• соціальним зубожінням населення, що може призвести до опортуністичної поведінки населення, паралічу господарського життя, різкого падіння платоспроможного попиту населення, й відповідно до скорочення споживання, до зниження потреб виробництва;

• настанням економічної кризи, наслідком якої є інфляція, безробіття, диспропорції, банкрутство підприємств тощо;

• техногенними кризами, стихійними лихами та іншими форс мажорними обставинами макроекономічного масштабу.

Кожний із зазначених чинників може спричинити необхідність розробки екстрених заходів держави, що й означає запровадження антикризового державного управління.

Наприкінці ХХ сторіччя криза перетворилась на універсальний стан і субстанцію світу, що непомітно спричинила трансформування цінностей людей, а значить не є новим поняттям або явищем.

З початку 2008 року й до сьогодні Україна перебуває в стані глибокої трансформаційної та економічної кризи, що ускладнює розробку дійових заходів в державному управлінні. В трансформаційній та економічній кризі знаходяться й інші пострадянські країни. В Україні криза реального сектору була однією з найвідчутніших у світі. За підходом до здійснення антикризових заходів в регіоні СНД можна виділити три групи країн.

Перша - Азербайджан, Узбекистан та Туркменистан, на які світова рецесія не мала суттєвого впливу (приріст ВВП у Туркменістані у 2009 році склав 15,2%, у двох інших країнах було також забезпечено зростання цього показника ). Причинами цього були незначне включення їх економік у світові фінансові процеси.

Друга - Молдова, Вірменія, Таджикистан та Киргизстан, для яких характерна систематична кризова ситуація, довгострокова нестабільність національної економіки та висока залежність від зовнішньої допомоги. Криза особливо жорстко вплинула на ці країни, які не мали необхідних ресурсів для подолання її негативного впливу на подальше погіршення у них загальної економічної ситуації. Для збереження економічних показників хоч би на існуючому низькому рівні ці країни вже отримали й сподіваються на наступні кредити міжнародних фінансових інституцій – МВФ, Світового банку, Азіатського банку розвитку (Вірменія, Киргизстан, Таджикистан ), а також розраховують на фінансову допомогу з боку Росії (Вірменія, Таджикистан ).

До третьої групи належать Білорусь, Казахстан, Росія, а також Україна, які крім Білорусі ( падіння ВВП за три квартали 2009 року – всього на 0,3% ) також суттєво постраждали від світової кризи – за такий же період ВВП Росії впав на 11,8, України – на 15,9% із дещо меншим падінням цього показника у Казахстана. В якості позитива можна відзначити таку характерну рису державного управління в цій країні, як широке впровадження ринкових елементів до національної економіки із збереженням важелів централізованого впливу на її функціонування, що особливо виявляється в процесі перетворення «сировинної» на «обробну» структуру народногосподарського комплексу.

До основних форм прояву кризи слід віднести наступне.

1. Кризу моралі. Поразки і невдачі одних країн, перемоги та успіхи інших пов’язані, на нашу думку, з головним – рівнем духовності, рівнем культури, рівнем освіченості, рівнем інтелігентності. Іншою живильною силою кризи став гедоністичний мотив споживання, що підігрівався іпотечним та споживчим кредитуванням населення. Теоретично стимулювання споживання дозволяє вирішити проблему надвиробництва, тобто відставання темпів зростання попиту від темпів зростання капіталу. В умовах глобалізації ця проблема розв’язувалась не лише в межах економічних кордонів країни, а й за рахунок зовнішнього розширення ринків збуту. Додамо дещо інше. Близько мільярда населення світу голодує. Близько мільярда страждає від ожиріння. Виявляється на планеті вже 1011 мільярдерів. Співвідношення доходів найбагатших і найбідніших верств населення в деяких країнах виглядає наступним чином: у Китаї – 7:1, у країнах ЄС – 5-7:1, в Японії – 4,3:1, в Україні – 30:1. Товаром стає не лише продукція матеріального виробництва, а й духовні цінності.

2. Криза зовнішньоекономічної діяльності. Україна здійснює політику економічного співробітництва з 207 країнами. До 2006р. сальдо зовнішньої торгівлі мало позитивне значення, тобто експорт перевищував імпорт. Нині ситуація дещо інша. Mінусове сальдо торгівлі товарами упродовж останніх років (2007р. – 7,2 млрд. дол. США; 2008р. – 13,5 млрд. дол. США, 2009р. – 5,73 млрд. дол. США) свідчить про активізацію товарообігу явно не на користь нашої держави.

3. Криза управління. Маємо четвертого президента й 15-й уряд. Попередні результати – не втішні. Якщо у 2008р. ВВП в Україні на душу населення дорівнював 3,9 тис. дол. США, то в 2009р. – 2,5 тис. дол. США. В Білорусі цей показник був на рівні 5,1 тис. дол. США, Казахстані – 6,9, Росії – 8,9, Польщі – 11,1.

Вихід України зі світової економічної кризи, яка розпочалася ще у 2008 р. і поширилася на українську економіку, передбачає обґрунтування відповідних пріоритетів економічної (управлінської) діяльності держави. Для цього, безумовно, потрібно скористатися світовим досвідом антикризової діяльності держави. До особливостей, що відображають характер трансформаційних перетворень, стан української економіки та її місце у світовому господарстві, соціальне становище населення необхідно віднести наступне.

1. В Україні ще не звершенні трансформаційні перетворення, а тому і не відпрацьовані економічні методи регулювання економіки подібно тому, як це ми спостерігаємо у розвинутих країнах з ринковою економікою.

2. Технологічний базис України значно відстає від розвинутих країн (панування 3-го і 4-го технологічних укладів).

3. Структура української економіки глибоко деформована. Дві основні причини цього явища: 1) економіка України після розпаду СРСР залишила сліди тодішньої, пристосованої до умов єдиного народногосподарського комплексу, спеціалізації; 2) українська влада протягом всіх років незалежності так і не забезпечила комплексний розвиток національної економіки, не захистила вітчизняного виробника, допустила різке скорочення і занепад ряду галузей, що забезпечують споживчі потреби населення (легка промисловість, виробництво цукру, тваринництво тощо).

4. Малопотужність капітало-інвестиційної бази, що постійно гальмує інвестиційний процес та технологічне переозброєння економіки України.

5. Обмежений в країні сукупний попит як результат багаторічного заниження заробітної плати, гальмування малого бізнесу, низької прибутковості багатьох підприємств і цілих галузей.

6. Великий та багаторічний дефіцит державного бюджету України.

7. Низька конкурентоспроможність українських товарів.

8. Нераціональні зовнішньо-економічні зв’язки України, що проявляються в її імпортозалежності, незбалансованому платіжному балансі, незбалансованих валютно-фінансових операціях та великому державному боргу.

9. Наявність масштабного тіньового сектору економіки.

Незважаючи на спільність кризових проблем між постарадянськими країнами , кожна з них виробляє власні підходи до формування тактики та стратегії державного антикризового управління економікою. Стратегія має передбачати комплекс заходів, забезпечених необхідними ресурсами (кадровими, матеріальними, фінансовими, інформаційними), визначенням термінів, умов виконання, а також тих, хто, за що, яким чином (морально і матеріально) і перед ким нестиме відповідальність за свої дії. Йдеться про успішно діючий організаційно-економічний механізм управління стратегією.

Висновок. Сучасна криза економіки має культурно-соціальну природу. Причини означеної кризи, а, відповідно, і механізми її подолання необхідно шукати в самій людині та культурі – загальній, економічній. Цей аспект у змісті кризи країнової економіки ще малодосліджений.