3. Спільні норми і принципи адміністративного права:

- право бути вислуханим у процесі адміністративного провадження та прийняття рішення;

- право на дієву систему державного управління, здатну ефективно реалізувати законодавство Співтовариства;

- зобов’язання органів державної влади діяти відповідно до покладених на них завдань;

- обґрунтованість і доцільність адміністративних рішень;

- своєчасність дій та рішень державних органів;

- нагляд за функціонуванням адміністрації та право оскарження адміністративних рішень у суді;

- можливість призупинення або скасування неправомірного адміністративного рішення або невиправданих заходів;

- відповідальність держави за неправомірні адміністративні дії та інше;

4. Лекція 4 на тему: „Конституційні засади державного правління в Україні.”

1. Конституційні засади розподілу гілок влади в Україні.

2. Верховна Рада та інститут Президента в державному управлінні.

3. Організаційна та функціональна структура виконавчої влади.

4. Судова влада та здійснення контролю.

Звернути увагу на сторінки 253-307 підручника: Державне управління: підручник /А.Ф. Мельник, О.Ю.Оболенський, А.Ю.Васіна; за ред. А.Ф.Мельник, - К.: Знання, 2009. – 582 с.

Увага! Конституція України 1996 року є засадним теоретичним та нормативним джерелом вивчення особливостей державного управління в Україні.

В попередніх трьох темах було розглянуто теоретико-методологічні базові положення, що розкривають суть державного управління. його відмінність від приватного, розкрито функції з точки зору його реалізації як процесу і як форми прояву суспільних функцій держави, виокремлено роль інституційних чинників у формуванні особливостей національних моделей державного управління. Важливою місією цієї теми є розкриття суспільної значимості конституції, як засадного інституту, що визначає форми та типологію державного устрою, принципи та модель державного управління, права, свободи і обов’язки громадян.

1. Конституційні засади розподілу гілок влади в Україні.

Отримання професійних знань з державного управління в Україні неможливе без достовірного і детального знання статей Конституції України. Це начало начал розуміння національної специфіки держави та державного управління. А дотримання положень конституції закладає міцні підвалини довго тривалості та стабільності держави.

Конституція (лат. constitution установлення) – основний закон (або сукупність законів) держави, яким імплементовано статус вищої юридичної норми. Конституція визначає устрій держави. політичну, економічну і соціальну системи. визначає принципи організації і діяльності органів державної влади, управління, судочинства, основні права, свободи і обов’язки громадян. Людство в процесі цивілізаційного поступу виробило універсальні принципи спільного співіснування в межах такої організаційної форми як держава. Зазначені в конституції основні положення є базовими та вихідними при розробці конкретних законів, які предметно визначають форми та методи державного управління в окремих сферах людської діяльності. В більшості випадків положення конституції є виваженими, усталеними і можуть залишатись в незмінному вигляді довготривалий час.

Становлення інститутів державної влади – базовий політичний процес, оскільки потенційно його результатом є забезпечення легітимації конкретної форми держави з усіма її структурними елементами. У ході цього процесу встановлюються відносини влади з різними верствами суспільства незалежно від того, суспільство є закритим, становим, чи відкритим для вертикальної соціальної мобільності.

Основними політико-правовими інститутами традиційно виступають Парламент, Уряд, Глава Держави, Суди, політичні партії. Зважаючи на винятково важливий вплив таких інститутів, як органи територіального представництва і місцевого самоврядування, засобів масової інформації на процес ухвалення політичних рішень, тому їх також можна включати в якості опосередкованих інститутів політико-правової системи.

Півторатисячолітній шлях українців до власної державності характеризується злетами і падіннями, перемогами і поразками, що не могло не позначитись на формуванні у народу свого уявлення про державу, про відносини між громадянами, про ставлення до влади а влади до населення. Головне в тому, що навіть періоди розривів в єдиному ланцюзі державно-правового розвитку не знищили тяглості українського народу до національної державності. Особливості національного характеру державотворчого процесу прослідковуються в історичних формах правління, виборності органів влади і управління, судочинстві. Можна говорити про наявність таких рис державотворення як сплетіння запозичених і національних традицій, правовий нігілізм і широку ініціативу судів.

На історичну арену слов'янська держава вийшла у ІV ст. (Антський союз), а найбільшої могутності досягла під час правління князя Кия (кінець V початок VI ст. н.е.). Стародавні джерела, насамперед візантійські, свідчили про наявність в антів і слов’ян військових союзів племен під керівництвом вождів, а також загальних народних зборів. На основі цих джерел можна зробити висновок, що східні слов’яни, які вийшли з рамок родоплемінного ладу, сформували союз племен, в основі якого було покладено так звану „військову демократію”. Зростання меж території держави потребує нових методів форм управління: поступово відмирають родові органи управління, зменшується вплив і значення народних зборів (віче). Натомість значно зростає роль князів, які спираються на доволі вузьке коло земельної аристократії та військової верхівки. Княжий двір стає уособленням політичної влади, державного управління, суду, економічної потуги. Якщо ІХ-Х ст. характеризуються періодом формування княжих держав, що завершується християнізацією Русі, то ХІ-ХІІ ст. – концентрацією політичної і військової влади, єдністю виконавчої та судової влади, зростанням ролі народних зборів. Відбувається розподіл судової влади (світські і церковні суди), зростає роль віча, яке, однак так і не стало постійним органом влади. Величезні простори держави в умовах відсутності комунікацій, посилення майнової диференціації, зростання впливу місцевих намісників формують передумови падіння величезної монархії. Обґрунтовуючи нижній хронологічний рубіж дослідження, дослідник - історик М.С. Грушевський стверджував, що смерть Ярослава Мудрого є поворотним пунктом в історії Русі й Києва, після якого роздріблені руські землі вже ніколи не могли бути зібрані воєдино ⁶.

Правоприємницєю Київської Русі є Галицько-Волинська держава (перше українське королівство). Це була монархія. Законодавча та виконавча влада зосереджувалася в руках князя, влада якого була спадковою. Галицько-Волинська держава це друга велика держава на український землі, збудована українськими руками, яка зуміла об'єднати біля себе більшу частину української етнографічної території свого часу, фактично в половині ХІV ст. перестала існувати. Процеси децентралізації, падіння впливу влади князя уповільнюються, проявляються тенденції формування абсолютної монархії, що втілюється в особі короля Данила Галицького. Світська королівська влада поступово починає підпорядковувати собі церковну владу. Але у результаті іноземної навали та егоїстичної політики боярської олігархії у 1340 році еволюційний розвиток автономної української державності припиняється.

Двохсотлітній період (з сер. ХІУ ст. до Люблінської унії 1569 р.), прожитий у Великому князівстві Литовському, мав позитивне значення в розвитку українського державотворення. Адже фактично влада в український землях належала місцевій знаті, яка займала свої місця як у центральних органах управління, так і на місцевому рівні, обіймаючи майже всі вищі посади – намісників, воєвод, каштелянів, старост. Сформоване в ХУІ – ХУІІ ст. козацьке республіканське державне утворення спиралося на організаційні військові принципи, що поєднували в собі демократизм з повним авторитаризмом. Це утворення спиралося на звичаєве право, народні традиції, які були вироблені народом в попередній період.

У ХУІІІ ст. У Гетьманщині утворилася гетьманська форма правління, яка мала аристократичний, феодально - військовий характер. Самоврядування міст було обмежено, тому громади міст знаходилися у повній залежності від полкової чи навіть сотенної управи. Значне переважання виконавчої влади значно відрізняло гетьманську форму правління від традиційного козацького республіканського ладу.

На кінець ХУІІІ ст. унаслідок політики російського царизму було остаточно ліквідовано автономію України-Гетьманщини, її права, вільності і привілеї не один раз гарантовані царським словом і договорами. Україна перестала існувати як окремий державний організм і на її території насильно запроваджувались органи державного управління Російської імперії, а згодом і російське право і законодавство.

Після розпаду централізованої влади Росії заснування Центральної Ради як засобу проти внутрішнього занепаду стала основним політичним чинником в Україні. До найважливіших причин поразок її діяльності можна віднести відсутність двох основних опор державності – боєздатної армії та апарату державного управління. Не маючи останнього Центральна Рада не могла утримувати зв’язки з губерніями та сільською місцевістю де зосереджувалось найбільше її прихильників.

Радянська влада, що встановилася на українських землях підтвердила юридично своє панування „Конституцією Української Соціалістичної Радянської Республіки”. Державною формою диктатури пролетаріату Конституція визначала Республіку Рад у якій вся повнота державної влади належить трудящим у формі Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Створення СРСР у 1922 р. та прийняття Конституції СРСР уряд республіки одержував право на керівництво сільським господарством, внутрішніми справами, юриспруденцією, освітою, охороною здоров’я, соціальним забезпеченням. Фінанси, промисловість, виробництво продуктів харчування, робочих ресурсів підпадали під спільне управління союзно-республіканських наркоматів, політику яких визначав центр. У виключному віданні союзного уряду перебувала армія і флот, закордонні справи, зовнішня торгівля, засоби зв’язку і транспорт.

У другій Конституції УРСР центральними органами влади УСРР, як і за попередньою Конституцією, залишалися Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів.

За третьою Конституцією УРСР 1937 р. найвищим органом державної влади стала Верховна Рада, яка затверджувала народногосподарські плани і державного бюджету, керівництво галузями народного господарства і соціально-культурного розвитку, встановлення відповідності до законодавства СРСР місцевих податків, зборів і неподаткових доходів, законодавство про працю, організацію суду, надання прав громадянства УРСР тощо. Верховна Рада створювала Уряд республіки –Раду Народних Комісарів, яка здійснювала керівництво комісарами республіки та іншими підпорядкованими їй інституціями, об’єднувала та спрямовувала діяльність уповноважених загальносоюзних наркоматів, вживала заходи щодо виконання народногосподарських планів, державних і місцевих бюджетів та ін. Проблема виникла при виконанні положень Основного закону, в існуванні непідсудних органів НКВС, поза конституційній діяльності партії, яка монополізувала законодавчу діяльність, взяла на себе розпорядчі функції та функції державного контролю.

Висновок: суперечливий історичний шлях хаотичного становлення державності на теренах України сформував успадкований народом України спосіб мислення, менталітет, поведінку та прийняття рішень усіма суб’єктами державного управління, що на сучасному проявляється в його (управління) протиріччях та не ефективності.

На час проголошення незалежності Україна одержала у спадщину від колишньої системи адміністративний апарат, неспроможний у нових умовах забезпечувати повноцінне становлення, функціонування і розвиток держави.

За формою правління Україна є президентсько-парламентською республікою. Ознаками такої класифікації слугують закріпленні у новій Конституції країни принципи як всенародного обрання Глави Держави, так і тривалості існування Уряду залежно від волі Парламенту.

З прийняттям Конституції України 1996 року, що закріпила принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, відповідні органи державної влади, а також органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані здійснювати свої повноваження на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачених Основним Законом.

Конституція України встановила основні повноваження органів державної влади.

Верховну Раду України визначено як єдиний орган законодавчої влади в Україні - лише вона має право видавати закони. У межах, визначених Конституцією, Верховна Рада здійснює також установчу і контрольну функції.

Президент України є главою держави і виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Президент України як глава держави відіграє важливу роль у функціонуванні кожної з гілок влади. У законодавчому процесі він виступає як суб'єкт законодавчої ініціативи, оприлюднює прийняті Верховною Радою закони, користується стосовно них правом відкладального вето, а за певних умов може видавати укази з економічних питань, не врегульованих законом. Щодо виконавчої влади - глава держави бере безпосередню участь в утворенні, реорганізації та ліквідації її органів, приймає кадрові рішення, користується правом скасування актів Кабінету Міністрів України і актів Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Щодо судової влади- Президент здійснює перше (на п'ять років) призначення на посади професійних суддів, призначає третину суддів Конституційного Суду України.

В цілому після прийняття Конституції основна діяльність Президента України була переорієнтована на питання, пов'язані з:

- державним будівництвом та кадровою політикою;

- визначенням основних засад економічної, соціальної, гуманітарної й міжнародної політики та здійсненням контролю за методами і темпами їх досягнення;

- гарантуванням безпеки держави, необоротності перемін і збереженням генерального курсу реформ;

- утвердженням громадянських прав і свобод, забезпеченням загальнонаціональних та державних інтересів, об'єднанням людей та консолідацією суспільства.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві і Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.

Таким чином, в Україні практично побудовано єдину систему виконавчої влади.

2. Обласні, районні, міські, селищні та сільські ради та їх виконавчі органи є органами місцевого самоврядування. Українська держава всіляко повинна захищати права і свободи людини, оскільки „Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю...”, що зазначено у статті 3 Основного Верховна Рада та інститут Президента в державному управлінні.

2.1. Верховна рада (парламент) України

Парламент — узагальнююча назва представницького органу громадян, що здійснює законодавчу владу в державі.

Питання обрання, структури і повноважень парламенту були і залишаються визначальними у функціонуванні політико-правової системи. Це пояснюється ключовою роллю парламенту як у політико-правовій системі взагалі, так і в організації і здійсненні державної влади зокрема. У відповідності до ст. 75 Конституції України "єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України".

2.1.1 .Формування та структура Верховної Ради.

На теперішній час структурно - Верховна Рада залишилась однопалатним парламентом. Внутрішньоорганізаційно парламент України складається з Голови, його заступника, постійних комітетів, тимчасових слідчих комісій. Кількістю Верховна Рада складається з 450 депутатських місць. Народні депутати України обираються за принципом загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні Порядок проведення виборів визначається спеціальним законом. Вибори до Верховної Ради України відбуваються за мажоритарною системою абсолютної більшості.

2.1.2. Функції верховної Ради України

Функціонально Верховна Рада України здійснює такі повноваження:

Законодавчі: внесення змін до Конституції України. Ухвалення законів країни з питань права і свобод людини, громадянства; статусу національних меншин, корінних народів, іноземців та осіб без громадянства, порядок застосування мов; засад використання природних ресурсів, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв'язку; основ соціального захисту; правового режиму власності підприємництва. засад зовнішніх зносин, регулювання міграційних процесів; виборів, діяльності об'єднань громадян, органів виконавчої влади; територіального устрою і місцевого самоврядування; судоустрою, організації і діяльності прокуратури, слідства, адвокатури, нотаріату; структури і чисельності структур Збройних сил, СБУ, МВС, порядку використання Збройних Сил країни за її межами та статусу іноземних військ на території України, правового режиму надзвичайного та воєнного стану; встановлення державних стандартів, державних нагород, військових звань та інше.

• Бюджетно-фінансові: затвердження Державного бюджету, внесення до нього змін, контроль за його виконання в т. ч. через утворення Рахункової палати; встановлення податків і зборів; визначення статусу національної валюти та іноземних валют на території України; встановлення порядку утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу, випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи;

• Контрольні; здійснення парламентського контролю за діяльністю уряду та інших установ, що передбачає заслуховування їх керівників на пленарних засіданнях та засіданнях депутатських комітетів і комісій, отримання від посадових осіб необхідної інформації, вироблення висновків і пропозицій щодо відповідальності того чи іншого керівника тощо. Всі пропозиції можуть бути направленні до органів прокуратури і суду, або вищого органу, що має право звільнити відповідного керівника, або виноситься на розгляд пленарного засідання парламенту (в разі, якщо останній має кадрові повноваження щодо відповідальної посади у виконавчій владі);

• Кадрові призначення та звільнення голови та членів Рахункової палати, парламентського Уповноваженого справ людини; половини складу ради Національного банку, з питань телебачення і радіомовлення; третини складу Конституційного Суду України;

обрання суддів на безстроковий термін; надання згоди на призначення Президентом Прем’єр-міністра, на призначення та звільнення Президентом голови Антимонопольного комітету, Фонду Державного Майна, Державного комітету телебачення і радіомовлення; голови та членів Центральної виборчої комісії; надання згоди на призначення Президентом генерального Прокурора та встановлення йому недовіри, що тягне за собою його відставку.

2.3. Глава держави в Україні

Глава Держави— є уособленням єдності нації і вважається найвищою посадовою особою в країні. Таке бачення є типовим практично для всіх політико-правових систем. Відмінності, у залежності від форми правління, полягають у статусі глави держави - чи він є своєрідним арбітром між гілками влади, чи очолює виконавчу владну гілку.

Конституція України визначає статус Президента як глави держави, що "виступає від її імені,... є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102).

2.3.1. Обрання Президента України

Відповідно до Конституції (ст. 103) "Президент України обирається громадянами України на основі загального рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 5 років " Одна й та сама особа не може бути Президентом більше, ніж два роки поспіль. Президент не може бути молодшим 35 років, має прошивати в Україні остання 10 років перед виборами і володіти українською мовою. Президент не може обіймати посаду в об'єднаннях громадян, займатися підприємницькою діяльністю.

Припинення повноважень Президента відбувається після відставки, смерті, неможливості виконання повноважень чи усунення з посади в порядку імпічменту. Усунення з посади в порядку імпічменту можливе лише після висновків Верховного Суду (щодо наявності ознак державної зради або злочину) та Конституційного Суду (щодо дотримання конституційності процедури розгляду справи про імпічмент) і в наслідок ухвалення рішення про імпічмент не менше ніж 3/4 голосів від конституційного складу Верховної Ради - Реально застосування процедури імпічменту майже не можливе хіба що у разі скоєння доведеного судом кримінального злочину.

2 3.2. Функції Президента України

Функціонально Президент України здійснює такі повноваження (їх повний перелік наведений у ст. 106 Конституції України):

- законодавчі: видання протягом трьох років після ухвалення Конституції указів з економічних питань, не врегульованих законами (з одночасним поданням проектів відповідних законів до Верховної Ради);

накладання вето на закони, ухваленні парламентом.

- Виконавчі: скасування актів Кабінету Міністрів; утворення, реорганізація і ліквідація за поданням Прем'єр-міністра міністерств і відомств.

- Кадрові:

а) призначення:

- за згодою Верховної ради – Прем’єр-міністра, Генерального Прокурора голів Антимонопольного комітету і Фонду Державного майна;

- за подання Прем'єр-міністра - Міністрів та їх заступників, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів обласних і районних державних адміністрацій;

- за контрасигнуванням (візування проекту Указу) Прем'єр-міністра та міністра оборони - вищого командування Збройних Сил; Прем'єр-міністра та Міністра Юстиції - третини складу Конституційного Сулу; Прем'єр-міністра і міністра закордонних справ - глав дипломатичних представництв України за кордоном;

- на власний розсуд - половини складу Ради національного Банку та Національної ради з питань телебачення і радіомовлення.

б) звільнення:

- за згодою Верховної Ради - Голів Антимонопольного комітету та Фонду Державного Майна;

- за контрасигнуванням Прем'єр-міністра та міністра оборони - вищого командування Збройних сил; Прем'єр-міністра та міністра закордонних справ - глав дипломатичних представництв України за кордоном;

- на власний розсуд – Прем’єр-міністра, міністрів та їх заступників керівників інших центральних органів виконавчої влади. Зовнішньополітичні: представляє державу на міжнародній арені , здійснює керівництво її зовнішньополітичною діяльністю, приймає вірчі і відкличні грамоти представників іноземних держав.

Військово-політичні: є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил, очолює Раду національної безпеки і оборони приймає рішення щодо використання Збройних Сил України в разі збройної агресії проти неї, про запровадження воєнного стану.

Символічно-иерімоніальні: нагороджує державними нагородами, встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними, присвоює вищі спеціальні звання і класні чини.