4. Координація та реординація в управлінському процесі.

Координація (лат. coordinazio – розташування в певному порядку) – складовий елемент державного управління, що виражає узгоджену дію та прийняття рішень суб’єктами управління стосовно необхідності вирішення відповідної проблеми. В основі координації покладено об’єктивно визначені функціональні взаємозв’язки між структурними органами державного управління, дія яки направлена на вирішення окремих питань, як в своїй логічній єдності направлені на досягнення відповідних цілей. Координація в управлінні означає узгодження діяльності суб’єктів управління (державних міністерств, комітетів, комісій і т.п.).

Між суб’єктами й об’єктами відношення можуть носити субординаційний та координаційний характер. Підпорядкування одного інтересам іншого приводить до встановлення між ними вертикальних зв’язків — субординації. Ці відношення розрізняються за видами: пряме підпорядкування, непряме підпорядкування, подвійне підпорядкування та ін. Поєднання двох і більше дій одного рівня, які спрямовані на досягнення запланованого результату, приводить до встановлення горизонтальних зв’язків — координації. Ці відношення розрізняються за видами: узгодження, предметно-технологічна взаємодія тощо.

Між суб’єктами й об’єктами виникають управлінські відносини лише завдяки тому, що суб’єкти наділені відносно об’єктів владними повноваженнями, які дають змогу їм здійснювати свій управлінський вплив. Державно-управлінські відносини — це особливий вид суспільних відносин, які виникають у процесі державного управління, діяльності свідомо-вольового та організаційного характеру, що встановлюються в ході взаємної діяльності, в яких їхні учасники відчувають на собі державно-управлінську дію, що відповідає меті держави, визначається економічними та політичними основами суспільного устрою. Ці відносини можуть мати різний характер залежно від повноважень суб’єкта, ступеня самостійності об’єкта та інших чинників. Вони можуть бути формальними (субординації) й неформальними (координації), галузевими, міжгалузевими, територіальними тощо. Взаємне спілкування здійснюється за допомогою прямих (від суб’єкта до об’єкта) і зворотних (від об’єкта до суб’єкта) зв’язків. Прямий зв’язок сприяє процесу ухвалення рішень і забезпечує їх передачу на об’єкт, що управляється. Зворотний зв’язок, який несе інформацію про стан об’єкта і його реакцію на керівні рішення, підказує найбільш доцільні шляхи і засоби організації процесу регулювання його діяльності. Він сприяє підвищенню ефективності обміну управлінською інформацією.

Централізовано визначена система вертикальних та горизонтальних зв’язків базується на координації та реоhдинації діяльності. Реординація – процес реорганізації координації за ініціативою суб’єктів управління. Мова йде про те, що всякий координаційний зв’язок може вступати в свою суперечність внаслідок невідповідності завданням, що виникли перед державним управлінням. Так, наприклад, при виникненні техногенних катастроф, на державному рівні може бути створений координаційний комітет по ліквідації наслідків стихійних лих ( паводків, пожарів, епідемів тощо). Координаційні комітети можуть створюватись як на державному так і на міждержавному рівнях. Так було в 2006 році при виникненні в Китаї свинячого грипу, для локалізації якого було сформованому міжнародну координаційну комісію. На постійній основі діє Координаційний комітет з експортного контролю, метою якого є координація обсягів експорту товарів та технологій в окремі країни, в яких порушуються права людини. В систему контролю означеної організації підпадають передові технології, які можуть бути використання для воєнних цілей. Сюди відносяться озброєння та військова техніка, устаткування, що використовується в ядерній енергетиці, тощо.

Лекція. Тема 7. Прийняття рішень, мотивація, відповідальність та контроль в управлінській діяльності.

Питання, які виносяться на лекцію:

1. Управлінська діяльність: соціальна суть, методи та стадії.

2. Прийняття рішень в державному управлінні.

3. Відповідальність та контроль в державному управлінні.

1. Управлінська діяльність: соціальна суть, методи та стадії.

Управлінська діяльність виникла і розвивалась одночасно з розвитком самого суспільства. На ранніх стадіях розвитку цивілізації людська діяльність не була такою різноманітною, складною, спеціалізованою, бурхливою та мінливою. В епоху традиційного (аграрного) суспільства діяльність людина була обмежена сферою землеробства та тваринництва, а з розвитком ремесла та машинного виробництва характер праці людини міняється. Поглиблення суспільного поділу праці та її комбінації, виникають все нові та нові види товарів та послуг, які й формують відповідні сфери людської діяльності, для координації яких й виникає потреба розвитку такого універсального виду діяльності як управління.

Об’єктивна потреба в управління виникла внаслідок необхідності управління складними технічними та технологічними системами. Пізніше, з розвитком промисловості та кооперації, виникає управління підприємством та корпораціями, складними економічними системами в національному та глобальному масштабах.

Розуміння управлінської діяльності як цілісності передбачає її аналіз через призму наступних критеріїв:

• цільової призначеності;

• функціональної сфери прикладання;

• технологічності виконання;

• структурної побудови;

• змістовності;

• організаційної обумовленості;

• соціально-психологічного стану здійснення.

Визначення: управлінська діяльність –прийняття рішень та дій людей по досягненню цілей, які відображають історичний досвід, рівень наукового пізнання та здібностей щодо вирішення конкретних завдань. Управлінська діяльність включає наявність людей, знань, умінь, навичок, інформації, технічних засобів та психологічної підготовки.

Специфіка управлінської діяльності визначається:

• потребою узагальнення масштабного різнопланового інформаційного масиву задля досягнення повноти опанування ситуацією;

• соціально-психологічною складовою, яка втілює мобілізацію вольових зусиль в прийнятті управлінських рішень;

• юридичною обізнаністю, чіткістю та виразністю (більшість елементів управління юридично (нормативно) визначаються, в залежності від конкретних органів та функцій управління;

• колективним характером, так як завжди виражає взаємодію в межах конкретного колективу

До основних методів управлінської діяльності необхідно віднести:

• морально-етичні;

• соціально-політичні;

• економічні;

• адміністративні.

Морально-етичні-методи базуються на використанні визначальних інституцій суспільства, до яких слід віднести релігію, совість, традиції, гідність і честь, звичаї людей. Сюди також відносить соціальна реклама, психологічні установки, певні переконання тощо.

Соціально-політичні методи пов’язані з умовами праці, побуту, дозвілля людей, залученням їх у владні відносини та управління, політичні мотивації, що особливо важливо для розвитку демократії.

Економічні методи зумовлені роллю економічних інтересів ужитті людей, а значить й в управлінських процесах. Економічна мотивація дозволяє управлінським органам коригувати поведінку та прийняття рішень. До економічних методів слід віднести фінансово-бюджетне регулювання, грошово-кредитне, регулювання цін, валютне регулювання тощо.

Адміністративні методи – способи і дії прямого і обовязкового визначення поведінки і діяльності людей з боку керівних структур держави. Означені методи ґрунтуються на силі державної влади і включають такі прийоми: попередження, припинення й примус.

Управлінська діяльність як процес охоплює такі стадії:

• аналіз й оцінювання управлінської ситуації;

• прогнозування й моделювання дій щодо збереження та зміни управлінської ситуації;

• розробка необхідних правових актів або організаційних заходів;

• обговорення й прийняття правових актів чи норм;

• організація виконання прийнятих рішень (правових і організаційних);

• контроль виконання й оперативне інформування;

• узагальнення проведених етапів управлінської діяльності, оцінка нової ситуації.

Кожна із стадій відрізняється набором інтелектуальних і практичних зусиль і несе певне функціональне навантаження.