До м. С. Щепкіна

3 лютого 1858. Нижній Новгород

Февраля 3, 1858 г.

Спасибі тобі, мій друже єдиний, за письмо твоє і 200 р. грішми. Все це добро получив я од нашого доброго друга Н. Бр[илкі]на, которий тебе щиро цілує і посилає тобі з Олейниковим кожушок. Зноси на добре здоров’я. /158/

Не знаю, коли ми з тобою побачимось. Бо не знаю, чи швидко Овсянников вернеться додому: я тепер у його хазяїную, то мені конечно треба його дожидаться. А якщо він там довго забариться, то я не втерплю: передам його господу Бр[илкі]ну, а сам чкурну в Нікольське, а за день перед тим гарненько напишу тобі.

Обнімає і цілує тебе тричі твоя і моя любая Тетяся. Вона, порадившись з своїм батьком, посилає тобі свій репертуар і условия такого содержания: 1500 р. в год без бенефиса, а з бенефісом 1200 р. і на переїзд до Харкова 200 р. А поїде воно в Харков з батьком або з матір’ю. А тим часом — воно согласиться на твое условие, яке ти скажеш.

Во имя святого Бога и святого искусства, поможи їй, друже мій великий, вирваться із сього гнилого Нижнього. Мені тут аж жаль дивиться на неї. По поводу її бенефіса написав я невеличку статейку в газету, котору посилаю тобі: прочитай та прикинь своє до неї яке мудре слово, та оддай перепечатать в «Московских ведомостях». Для нашої любої Тетясі се було б незгірше.

27 генваря поховали славного старого Улибишева, і не найдеться нікого в Нижньому некролог йому написать! Ще раз гнилий Нижній Новгород.

Поцілуй за мене благородного Сергея Тимофеевича Аксакова і молодика Максимовича. Р[єпні]ну як побачиш, то й її привітай. А тебе цілує М. А. Д[орохо]ва з своєю чужою дитиною. Цілує Голы[н]ская і тричі цілує Піунова, а я і лік теряю.

До свидания, моє серце, мій друже єдиний.

Щирий твій Т. Шевченко

Чи робить там що Катков з моєю повістю? Я вже другу часть кінчаю.

Чи прислав Куліш тобі мої «Неофіти»?

Чом ти мені не написав адреса Сергея Тимофеевича?

До м. С. Щепкіна

9 — 10 лютого 1858. Нижній Новгород

I

ДОЛЯ

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене маленького за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

Учися, серденько, колись

З нас будуть люде, — ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма,

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли, у нас нема

І йоти кривди за собою!

Ходімо ж, доленько моя,

Мій друже щирий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава...

А слава — заповідь моя!

II

МУЗА

І ти, пречистеє, святеє,

Ти чадо неба молодеє,

Мене ти в пéлену взяла,

І геть у поле однесла.

І на могилі серед поля,

Як тую волю на роздоллі,

Туманом сивим повила.

І колихала, і співала,

І чари діяла... і я...

О чарівниченько моя!

Мені ти всюди помагала!

І всюди, зоренько моя,

Ти непорочною сіяла.

Не помарніла в чужині

В далекій неволі,

У кайданах пишалася,

Як квіточка в полі.

Із казарми смердячої

Чистою, святою

Вилетіла, як пташечка,

І понадо мною

Полинула, заспівала

Тихесенько, мило...

Мов живущою водою

Душу окропила.

І я живу, і надо мною

Своєю Божою красою

Витаєш ти, мій херувим,

Золотокрилий серафим!

Моя порадонько святая,

Моя ти доле молодая!

Витай зо мною уночі,

І вдень, і звечера, і рано,

Не покидай мене, учи,

Учи неложними устами

Хвалити правду. Поможи

Молитву діяти до краю.

А як умру, моя святая!

Не кинь мене. А положи

Свого ти сина в домовину

І хоть єдиную сльозину

В очах безсмертних покажи.

III

СЛАВА

А ти, циндре, орандарко,

Перекупко п’яна!

Де ти в чорта забарилась

З своїми лучами?

У Версалі над злодієм,

Мабуть, розпустила...

Чи з ким іншим мизкаєшся

З нудьги та з похмілля?

Сідай лишень коло мене

Та витнемо з лиха!

Гарнесенько обіймемось,

Та любо, та тихо

Поцілуємось... Та й теє...

Та й поберемося,

Моя крале мальована!

Бо я таки й досі

Волочуся за тобою.

Ти хоч і пишалась,

І з п’яними королями

По шинках шаталась,

І курвила з солдатами

Під Севастополем...

Та мені про те байдуже...

Мені, моя доле,

Дай хоч глянути на тебе,

І, і пригорнутись

Під крилом твоїм. І любо

З похмілля заснути.

9 февраля

1858.

Друже мій єдиний!

Яка оце тобі сорока-брехуха на хвості принесла, що я тут нічого не роблю, тілько бенкетую. Брехня. Єй же богу, брехня! Та й сам таки подумай гарненько. Хто ж нас шануватиме, як ми самі себе не шануєм? Я ж уже не хлопець нерозумний. І од старості, слава Богу, ще не одурів, щоб таке вироблять, як ти пишеш. Плюнь, мій голубе сизий, на цю паскудну брехню і знай, коли мене неволя і горе не побороло, то сам я не звалюся. А тобі велике, превелике спасибі за щирую любов твою, мій голубе сизий, мій друже єдиний. Я аж заплакав на старість, як прочитав твоє письмо, полное самой чистой, некупленной любви. Ще раз спасибі тобі, моє серце єдинеє!

Я послав тобі письмо харковського директора. Тетяся цілує тебе, як батька рідного, і просить, щоб ти робив з нею, як тебе /161/ Бог навчить. На Варенцова нема надії. Дерево, та ще й дубове. Оставайся здоров, мій милий друже. Незабаром прибуду до тебе, а поки що люби мене, оклеветанного твоего щирого друга

Т. Шевченка.

10 февраля

1858.

Хоча ти і не велів, а я таки не втерпів, чмокнув сегодня разочок нашу любую Тетясю. Чмокни гарненько за мене благородного Сергея Тимофеевича.