До м. М. Лазаревського

22 квітня, 8 травня 1857. Новопетровське укріплення

22 апреля 1857.

Христос воскресе, брате мій любий!

Удався ж мені сьогорішній Великдень! Такого святого радостного Великодня у мене ще й зроду не було. Якраз 7 апреля прийшла до нас почта і привезла твою дорогую посылку и твое радостное письмо от 17 генваря. Я трохи не одурів, прочитавши його. Та ще як закурив твою сигару (я десять літ уже не курив сигари), то як закурив твою гавану, то так мені, друже мій єдиний, запахло волею, що я заплакав, як тая дитина. От що ти на/126/робив з моїми старими очима. Нехай тобі Господь милосердий заплатить за твою сердечную роботу. Та же самая почта привезла мені письмо із Чорноморії і 25 р[у]б[лів] грошей от Я. Кухаренка (Семен його повинен знать). Але Кухаренко про волю мені нічого не пише. Та та же самая почта із Петербурга привезла мені письмо і грошей 16 руб[лів] от А. Марковича с товарищами. Се буде син того самого Николая Марковича, що написав «Малороссийскую историю». З батьком його ми були колись великії приятелі. А сина його, сего самого Андрія, то я, здається, що й не бачив. А може й бачив, то ще дитиною. Найди його там та поцілуй за мене, мій друже єдиний. Воно квартирує в Почтамтской в доме Логинова.

Так от який у мене був Великдень! І чим я заплачу вам, брати мої, земляки мої щирії, чим заплачу я вам за моє велике свято! За мої сердечные, радостные слезы! Слезами і нічим білше.

Як побачиш Куліша, поцілуй його за книги, що він мені подарував, а особливо за «Записки о Южной Руси». Такої розумної книги, такого чистого нашого слова я ще не читав. Може, він і розсердиться на мене за те, що я його алмазный подарок, «Записки о Южной Руси», послав на Чорноморію Кухаренкові. Так що ж! Скажи, не втерпів. І як він, крий його Мати Господня! не видасть второго тома, то не тілько я, ти, всі земляки наші і вся славянщина проклене його і назове брехуном. Так і скажи йому. А Білозерський, кажеш, поїхав жениться додому. Нехай йому Бог помага. От ще щира християнська душа. Поцілуй його за мене, як побачиш.

Яка там моя картина була у Єзучевського, єй-богу, не знаю. Розиграли, кажеш, в лотарею, і вона досталася тобі. О мої добрії, мої щирії други! Нехай вас Бог так не забуде, як ви не забули, не покинули мене, безталанного, на чужині в неволі. Я нікуди не поїду, друже мій єдиний, як пошле мені Господь милосердний волю, хіба тілько по дорозі заїду в Чорноморію на який тиждень, а там прямо в столицю до вас, до вас, други мої, брати мої. Мені здається, що я одурію, як побачуся з вами, мої ріднії, мої единые!

Сегодня, 22 апреля, прийшла друга почта з Гур’єва і не привезла нічого офіціального насчет моєї отставки, і я не знаю, що і думать. Може, то форма требує такої проволоки? Не знаю, дождуся і третьої почти, що там буде, бо мені, бачиш, хотілося прибавить до цього письма два слова: «Я свободен». Тілько два слова і нічого білше, друже мій єдиний.

Лихий його знає, де той Осипов дівся. І Писемського, кажеш, немає в Петербурге. А «Княгиня», пишеш, у якогось Н. Д. Не знаю, хто се Н. Д. Якби «Княгиню» взяв на свої руки Куліш, чи не лучше б було? Та й «Матроса» прибгав би до «Княгини», та причепурив би їх гарненько, та й пустив би в люде. Дармо/127/грай написав уже и вторую часть «Матроса», в которой уже резче обозначилась общая идея рассказа. А в третій він дума уже выставить наголо свою нехитрую фантазию. Але коли-то те буде? А може, й буде коли-небудь. Треба підождать.

Не пишу тобі, друже мій єдиний, сьогодня білш нічого, бо нема чого писать, та і голова в мене сьогодня неначе позичена у москаля-коробейника або неначе клоччям начинена. А все-то те лихо почта наробила. Підожду другої почти, чи не веселіша буде. Ось-ось трохи не забув! Чом ти мені нічого не пишеш про Василя і про Федора?

Чорти їх батька знають, що се вони зо мною роблять. І досі ще нема нічого із корпусу. Добивають вони мене, недолюди, не боячися Бога! А нудьга, нудьга! Я ще зроду такої нудьги не коштував. Ні до чого руки не лежать. А в голові така нехворощ, що й ради не дам. Читаю по одному листочку в день біографію Гоголя, читаю та й боюся, може, й по листочку не стане, поки-то прийде той одпуск. Грошей у мене тепер дуже небагато, але якби дав Бог тую волю, то можна було б позичить трохи, щоб до Москви або Чорноморії допхаться, а там уже я не загину. Ти мені пишеш про фотографію. Не робіть нічого, брати мої, други мои милые, поки я з вами не побачусь. З сією почтою не напишу тобі: «Я свободен», чи не дасть Бог з будущою. Нудно мені, тяжко мені, друже мій єдиний. Думав собі, чи не легше буде, як з тобою поговорю хоч на папері. Ще гірше. Перо з руки випадає. На посылку твою тілько дивлюся і білш нічого, в руки нічого взять не хочеться. Бувай здоров, мій друже єдиний! Цілую тебе, Семена, Куліша і всіх моїх і твоїх земляків, добрих і щирих, таких, як ти. Не покидайте мене, други мої, брати мої милії!

8 мая.