48. Обставини, що підлягають доказуванню в кримінальному процесі.

Предмет доказування (ст. 64, 23 КПКУ) – це сукупність передбачених кримінально-процесуальним законом обставин, які потрібно встановити по кожній кримінальній справі і які мають правове значення для правильного вирішення справи по суті. При провадженні досудового розслідування і розгляді кримінальної справи в суді підлягають доказуванню: 1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину); 2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину; 3) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують та обтяжують покарання; 4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння; 5) причини та умови, які сприяли вчиненню злочину.

Перелік обставин (предмет доказування) є загальним, оскільки:

по-перше, перераховані обставини підлягають доказуванню як на ста-дії досудового розслідування, так і на стадії судового розгляду; по-друге, названі обставини є основою не тільки обвинувального висновку, але й вироку, постанови (ухвали) про закриття справи; по-третє, ці обставини підлягають доказуванню у кожній кримінальній справі. Загальний предмет доказування при розслідуванні та вирішенні кримінальної справи по суті конкретизується та доповнюється обставинами, які орган дізнання, слідчий та суд мають встановити відповідно до змісту диспозиції ст. ККУ, за якою було порушено кримінальну справу та/або притягнуто особу як обвинуваченого. Предмет доказування має специфічні особливості у провадженнях стосовно справ про злочини й суспільно небезпечні діяння неповнолітніх (ст. 433, 448 КПКУ), осіб, які захворіли після вчинення злочину на душевну хворобу або вчинили суспільно небезпечні діяння в стані неосудності (ст. 417, 420 КПКУ)

Із предметом доказування тісно пов’язане поняття меж доказування по кримінальній справі. Предмет і межі доказування співвідносяться між собою як мета і засіб її досягнення. Межі доказування визначають глибину, ступінь дослідження обставин справи, коло, обсяг доказів та їх джерел, необхідних для цього. Під межами доказування слід розуміти такий обсяг доказового матеріалу, який забезпечує надійне, достовірне встановлення всіх обставин, які входять до премта доказування, та правильне вирішення справи. Отже, у кримінальній справі має бути встановлено необхідну та достатню сукупність доказів, інтегративною властивістю якої стане формування внутрішнього переконання суб’єкта, який веде кримінальний процес, про наявність чи відсутність обставин, що входять до предмета доказування.

49. Поняття і значення оцінки доказів.

Стаття 67. Оцінка доказів. Суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили.

Оцінка доказів – це розумова, логічна діяльність суб’єктів кримінального процесу, які керуючись своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та законом, визначають належність, допустимість, достовірність кожного доказу і достатність їх сукупності для встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Внутрішнє переконання – це тверде переконання, яке склалося при провадженні у справі дізнавача, слідчого, прокурора, судді чи недостовірності своїх висновків про обставини справи. Це не є інтуїція, не є просте почуття. З однієї сторони воно суб’єктивне, тому що є переконанням конкретного суб’єкта кримінального судочинства; з іншої сторони воно об’єктивне, тобто має об’єктивну основу. Такою основою є докази, що мають місце в справі.

Жодний доказ не може бути залишений без оцінки чи відкинутий без достатніх на те підстав. Кожен доказ повинний бути оцінений як сам по собі, так і в сукупності з іншими доказами.

При постанові обвинувального вироку переконання у винності обвинувачуваного повинно бути єдиним висновком, з безсумнівністю, який випливає з наявних у справі доказів, а всякий інший висновок повинний виключатися.

Суд, прокурор, слідчий, особа, що проводить дізнання, вільні в оцінці доказів. Вільна оцінка доказів по внутрішньому переконанню припускає, що особа, яка робить оцінку доказів, не зв’язана висновками, зробленими іншими особами чи органами в попередніх стадіях або в даній стадії.

Слідчий оцінює докази по своєму внутрішньому переконанню, а тому може не погодитися з указівками прокурора і начальника слідчого відділу про залучення особи в якості обвинувачуваного, про кваліфікацію злочину й обсязі обвинувачення, а також з інших питань, перерахованих у законі (ч. 2 ст. 114 КПКУ).

Суд, оцінюючи докази, не зв’язаний висновками, які містяться в обвинувальному висновку, думками, висловленими обвинувачем чи захисником у судовому засіданні, а також оцінкою вищестоящого суду.

При оцінці доказів по своєму внутрішньому переконанню особа, що проводить дізнання, слідчий, прокурор, суд керуються законом. Кримінально-процесуальний закон установлює вимоги, яким повинні відповідати фактичні дані, що є доказами; визначає коло обставин, які підлягають доказуванні в справі; передбачає способи і процесуальний порядок збирання і перевірки доказів; установлює форму тих процесуальних документів, у яких викладаються результати дослідження й оцінки доказів (обвинувального висновку, постанови про припинення кримінальної справи, вироку), зобов’язуючи слідство і суд мотивувати, чому вони прийняли чи відкинули ті чи інші докази.

Усі ці встановлені законом вимоги є необхідними умовами і важливими гарантіями повного, всебічного й об’єктивного дослідження всієї сукупності обставин справи і кожного окремого доказу, встановлення істини в справі. Оцінка доказів по внутрішньому переконанню означає принципове заперечення теорії формальних доказів, суть яких полягає в тому, що сила доказів різного виду заздалегідь установлюється законом, і суд, вирішуючи справу, зобов’язаний виходити з цієї, заздалегідь запропонованої оцінки доказів.