6.3. Особливості етнонаціональних відносин та етнополітики в сучасній Україні

Довгий час, аж до проголошення державної незалежності Україна не мала можливості проводити самостійну етнонаціо-нальну політику, так само як не мала традицій у розвитку етнонаціональних відносин в умовах демократії. Тому сьогодні Україні доводиться створювати заново не тільки систему регулювання етнонаціональних відносин, але і саму етнополітику.

Основою етнополітики в колишньому СРСР був інтернаціоналізм. Але в дійсності проводилася політика денаціоналізації населення, мовна русифікація. Як не дивно, денаціоналізація приносила і деякі позитивні наслідки. Так, міжетнічні відносини в Україні характеризуються високою толерантністю, хоча Ще навіть на початку ХХ-го століття їм був притаманний деякий антагонізм.

Винятком може служити Автономна Республіка Крим. Значну частину її населення складають переселенці з центральних областей Росії, які принципово не бажають бути прихильниками незалежності України. Саме ця частина населення є політично найвпливовішою на півострові. З іншого боку, на свою історичну батьківщину повертаються кримські татари, депортовані у післявоєнний період. Стосунки між цими двома національними групами відзначаються, у більшості випадків, взаємною воро^. нечістю. У 1995 році 56,4% опитаних кримчан заявили про вірогідність міжнаціональних конфліктів.

Іншою проблемою є несформованість української політичної нації, не дивлячись на те, що, як свідчить статистика, ще за часів СРСР українці були кількісно переважаючою етнічною спільністю у державі (Див. табл. 15). Український народ фактично не мав тривалих політичних традицій державності. Д₀ того ж, українські землі були поділені між різними державами. Ще сьогодні зберігається ідеологічний поділ українців на "східних" та "західних". Якщо перші, в значній мірі, поділяють застарілі, радянські (з деякою корекцією) політичні цінності (зокрема етнонаціональну індеферентність), то другі вважаються класичною нацією, до того ж з загостреним почуттям ідентичності. Ця розбіжність найяскравіше проявилася під час референдуму з питання збереження СРСР 17 березня 1991 року.

Регулювання етнонаціональних питань в Україні забезпечується такими нормативними актами:

1). Закон України "Про мови в Українській РСР" (1989 p.);

2). Декларація прав національностей України (1990 p.);

3). Закон України "Про громадянство України" (1991 p.);

4). Закон України "Про освіту" (1991 p.);

5). Закон України "Про національні меншини в Україні" (1992 p.).

Крім того, важливе місце в цьому процесі займають міжнародні договори України. Але головні принципи, все ж таки, визначає Конституція України. Вона гарантує рівноправність усім громадянам, незалежно від національної приналежності. А при закріпленні статусу української мови, як державної, гарантується розвиток та функціонування мов національних меншин. Що правда, треба зауважити, що через правовий нігілізм у суспільстві дія законодавства навіть у цій галузі часто блокується.

Таким чином, основні проблеми етнополітики в Україні наступні:

1). Системне вивчення усіх факторів етнонаціонального життя в Україні та створення цілісної концепції етнонаціональ-ної політики;

2). Гармонізація міжетнічних відносин, формування атмосфери толерантності, взаємоповаги;

3). Правове забезпечення рівних можливостей усім громадянам країни, участі в управлінні державними та громадськими справами, що виключило би національну дискримінацію;

4). Забезпечення умов для збереження самобутності українського етносу як на батьківщині, так і за кордоном;

5). Створення необхідних умов для всебічного розвитку національних меншин;

6). Відновлення прав депортованих народів, забезпечення їх інтеграції в українське суспільство.

Отже, головна мета етнонаціональної політики в Україні -Це подолання негативних наслідків минулого історичного розвитку при збереженні позитивних здобутків. Підсумком цієї складної справи повинно бути завершення формування єдиної української політичної нації, як основи державної незалежності, територіальної цілостності та стабільності країни.