6.2. Поняття та зміст етнонаціональної політики

У сучасному світі фактично не існує моноетнічних держав усі вони поліетнічні чи багатонаціональні. Тому, етнічний фактор залишається одним з найважливіших у політичному житті суспільства. Деякі сучасні політологи виділяють етнічну легі-тимність як окремий тип легітимності політичної влади. Але державна влада майже завжди має на меті забезпечення собі якнайширшої підтримки населення, тому для цього вона всіляко підтримує ідею націоанльної єдності та апелює до неї, особливо в кризові моменти. Треба зауважити, що надмірна експлуатація національних почуттів може призвести до зростання напруженості в міжнаціональних відносинах, до виникнення етнонаціональних конфліктів. Отже, від динаміки етнонаціо-нальних відносин залежить не лише стабільність в країні, але й часто саме її існування. Тому, виходячи з сказаного, зрозуміло що держава зацікавлена в регулюванні етнонаціональних відносин, в спрямуванні їх у необхідному для неї напрямі. Виконання цього завдання повинна забезпечити етнонаціональна політика, або етнополітика.

Етнополітика - це система тактико-стратегічних дій, заходів та програм певного політичного об'єкта (насамперед держави, політичних партій, громадсько-політичних рухів тощо) в галузі взаємовідносин етнонаціональних спільностей між собою та їхніх стосунків з державою. Отже, головним суб'єктом етнополі-тики є держава. Але і етносоціальні спільності з точки зору ет-нополітики також є об'єктом останньої. В більш широкому розумінні об'єкт етнонаціональної політики складає уся сукупність етнополітичних явищ:

а) політичне життя етнічних груп до яких належать громадяни даної держави (виборчі компанії, референдуми, місцеве самоврядування тощо);

б) розселення етносів на території, на яку поширюється суверенітет держави;

в) соціально-економічні та політико-культурні взаємини етносів між собою та з державою;

г) стосунки етнічних груп, що проживають на території даної держави, з їхніми етнородичами в інших державах.

Однією з головних категорій етнонаціональної політики є етнічний інтерес. Етнічний інтерес - це інтерес етнічної спільноти чи групи, яка об'єднується специфічними зв'язками, це об'єктивно зумовлені мотиви діяльності етнічної спільноти, які складаються з усвідомлення ними власних потреб та з'ясування і пошуку засобів та умов їх задоволення. Цей інтерес пов'язують з пошуком і усвідомленням найбільшої вигоди для себе у співпраці з державою, іншими етнічними спільностями, націями, класами тощо. Етнічний інтерес виникає навколо різноманітних проблем суспільно-політичного життя: матеріальних (економічна діяльність, соціальна мобільність, проблеми демографічного розвитку тощо), політичних (участь у здійсненні владних рішень, правові гарантії від утисків), духовних (збереження ідентичності, розвиток мови та культури). Тому етнонаціональна політика тісно пов'язана з соціальною, демографічною, економічною, екологічною політикою. Такі інтереси можуть полягати як у врівноваженні прав усіх етносів, так і в прагненні забезпечити панівне становище певній етнічній групі.

Узгодження етнічних інтересів та досягнення міжетнічного й міжнаціонального порозуміння є однією з головних умов реалізації національних інтересів. Національний інтерес - це уявлення нації, національної держави про найоптимальніші умови свого самозабезпечення та розвитку. Політичними умовами забезпечення цього інтересу є суверенітет, територіальна цілісність, політична стабільність і таке інше. Зміст етнополітики -застосування системи державних засобів для створення оптимальної, з точки зору національних інтересів, системи етнонаціональних відносин. В цьому і полягає її основна мета.

Але неузгодженість, взаємосуперечливість інтересів різних етнонаціональних спільнот може спричинити етнонаціональний конфлікт - зіткнення між етнічними спільностями з протилежними інтересами та цінностями. Він пов'язаний з боротьбою за отримання і використання державної влади з метою реалізації етнічних інтересів, особливо коли останнє неможливе в умовах існуючої політичної системи. Врегулювання конфліктів теж є одним з провідних завдань етнополітики.

Для регулювання і локалізації міжнаціональних конфліктів можливе застосування таких механізмів:

1) Створення спільної децентралізованої економічної інфраструктури співробітництва;

2) Створення культурної інфраструктури консенсусу (культурні товариства, фестивалі);

3) Збільшення відкритості регіону, заохочення всебічних контактів;

4) Залучення третьої сторони до розв'язання суперечностей (посередництво, арбітраж);

5) Переведення конфлікту в мирне русло (створення механізму представництва інтересів різних етнонаціональних спільностей через виборчу систему);

6) Політико-адміністративна реформа - утворення автономій в унітарній державі або введення федералізму. Це важливо тому, що унітарна держава має єдину територію, а управління її адміністративними одиницями здійснюється з центру, а федеративна - складається з державних утворень, які делегують спільним органам влади деякі повноваження. Тому федеральна конституція має пріоритет перед конституціями суб'єктів федерації. Але федерації, утворені за національним принципом мають тенденцію до розпаду (СРСР, Югославія);

7) Надзвичайне регулювання (запровадження надзвичайного стану на території, де конфлікт набуває загрозливих форм).

Звичайно, етнополітика кожної держави має свої особливості - цілі, принципи, засоби тощо. Але, не дивлячись на це, можна виділити деякі загальновизнані принципи етнополітики, яких дотримуються більшість країн сучасного світу. До цих принципів можна віднести:

1) науковий аналіз і творче осмислення вітчизняного та світового досвіду в цій галузі;

2) рівноправність усіх національностей, взаємоповага до цінностей усіх народів, заперечення дискримінації;

3) непорушність державних кордонів, оскільки територіальні претензії є джерелом міжнаціональних і міжнародних конфліктів;

4) органічна єдність усіх сфер суспільного життя;

5) цілісність національної політики, врахування взаємозв'язку усіх її компонентів та факторів;

6) здійснення спеціальних програм стосовно розвитку соціальних меншин;

7) формування етики міжнаціональних відносин на основі взаємної довіри.

Етнополітика регулюється не лише нормативними актами окремих країн, але й нормами міжнародного права. Відповідні положення закріплені в Статуті ООН (1945 р.) та Гельсінських угодах (1975 p.). Основоположним принципом цих актів є право націй на самовизначення, першість у теоретичному обґрунтуванні якого належить В. І.Леніну та В.Вільсону. Але на практиці самовизначення націй пов'язане з територіальним питанням і реалізується у двох формах:

а) відокремлення, яке передбачає вихід нації із складу багатонаціонального утворення, під впливом волевиявлення більшості народу; б) возз'єднання, яке передбачає можливість об'єднання одного народу (нації) з іншим народом (нацією).

Отже право нації на самовизначення має подвійну дію. Але постає питання, чи не суперечить це право принципу непорушності державних кордонів? Справді, ця суперечність надає можливість для правових маніпуляцій. Тому в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (1966 р.) визначені умови за яких може бути задоволене прагнення нації до створення національної держави і може бути підтримане світовим співтовариством. Це наступні умови:

1) Наявність території компактного проживання;

2) Здатність до економічного самозабезпечення;

3) Відсутність територіальних та інших претензій до сусід-іи ніх народів;

4) Гарантія прав національних меншин, що опинилася на те-риторії новоутвореної держави.

Таке право надається націям, що не мають власної національної державності. Таким чином, держава за допомогою етнополітики спрямовує розвиток етнонаціональних відносин у потрібне їй русло. Але, безумовно, треба пам'ятати, що на зміст її також впливає позиція міжнародного співтовариства.