Основні поняття та категорії

Розглядаючи поняття та категорії, розвиток політичної думки у Стародавньому світі і Середньовіччі, необхідно засвоїти зміст таких понять:

Теократія, держава, деспотія, тімократія, демократія, аристократія, олігархія, охлократія, поліс, політея, форма правління, правильні і неправильні форми правління, легізм, конфуціанство, даосизм, моізм, брахманізм, цезаризм, томізм, ідеальна держава, ідеальний правитель, ідеальний громадянин, відродження, природне право, природні закони, суспільний договір, суверенітет, архія, макіавелізм, утопія, лібералізм, абсолютизм, конституціоналізм, громадянин, права особи, розподіл влади, просвітництво, раціоналізм, плебісцит, «категоричний імператив», вічний мир.

Аристократія – найбільш привілейований стан або найвища родова знать у рабовласницькому і феодальному суспільствах, а також форма державного правління, за якої аристократії належить уся повнота влади в країні; на сучасному етапі – узагальнююча назва представників панівних класів і станів, а також духовної еліти суспільства.

Демократія (від грецького сіеїш» – народ і кгаіоз – влада) – влада народу, народовладдя, що виходить з організації та функціонування державної влади на засадах визнання народу її джерелом і носієм, ґрунтується на прагненні забезпечити справедливість, рівність і добробут усіх при розв’язанні проблем і питань суспільного врядування.

Демократія насамперед означає формальне визнання народу джерелом влади, її сувереном, тобто суб’єктом визначення характеру і змісту владних функцій, стосовно яких влада відіграє обслуговуючу роль. Ознакою демократії є визнання права всіх громадян на участь у формуванні органів державної влади, контроль за їхньою діяльністю, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загального, рівного виборчого права і здійснення цього права у процедурах виборів, референдумів тощо.

Олігархія (грецьке оіідагсЬіа від оіідоз – не численний і агсЬе – влада; влада небагатьох) – політичне і економічне панування, влада, правління невеликої групи людей, а також сама правляча група. Термін олігархія вперше запроваджено Платоном і Аристотелем у V – IV ст. до н.е. для позначення однієї з гірших, на їхню думку, форм правління, коли «владарюють багаті, і бідні не беруть участі в правлінні».

Олігархію розрізняють аристократичну і фінансову. Аристократична олігархія, за якої політичне та економічне панування належить групі аристократів, існувала в багатьох рабовласницьких державах, зокрема в Спарті, Давньому Римі. Фінансова олігархія характеризується високим ступенем концентрації виробництва й фінансового капіталу і означає панування в економіці та політиці вузької групи фінансових магнатів, найбільших власників банківських і промислових монополій.

Охлократія (від грецького осЬіоз – натовп і кгаіхк – влада) – тимчасове або більш-менш тривале домінування в політичному житті суспільства натовпу, юрби, «маси»; один зі способів здійснення політичної влади, що суттєво доповнює кризові політичні режими. Феномен охлократії висвітлюється старогрецьким істориком Полівієм, представлений в теоріях держави Платона і Аристотеля, в концепціях сучасних теоретиків політичного процесу. Згідно з Аристотелем охлократія є крайнім проявом негативних властивостей демократії (народовладдя), її збоченою формою. Вона стає можливою за умови відсутності легітимного державного управління, в ситуації безвладдя, деструкції механізмів регулювання суспільного життя. Спалахи охлократії в історії політичного життя спостерігаються, як правило, в кризові часи, на переломних етапах суспільного поступу, за умов загострення соціальних суперечностей. Саме тоді виникають сприятливі обставини для проявів охлократичного стихійного політичного екстремізму, «тиранії натовпу» (Платон).

Брахманізм (санскритське від імені бога Брахми) – релігійна система стародавньої Індії, джерелом якої є релігія ведійських аріїв, які перекочували у 2-му тисячолітті до Хр. на територію північно-західного Індостану. Але власне брахманізмом цю релігійну систему треба вважати на останніх етапах розвитку ведійського періоду в історії Індії, коли з’являється досить складна релігійно-філософська ведійська література і, насамперед, Упанішади. Джерелами вивчення релігії стародавніх аріїв, а потім і брахманізму, є: 1) чотири збірки Вед; 2) Брахмани – тексти-коментарі до відповідних Вед; 3)Араньяки – тексти, пов’язані з брахманами; 4)Упанішади - релігішскрілссофські тексти періоду брахманізму. Ці джерела належать до класу шруті – «почуте». Тексти смріті – «запам’ятоване» – це Сутри. Головний принцип світосприйняття брахманізму – обожнювання природи. Більшість богів пантеонів Вед уособлюють окремі природні явища та стихії. Ці бога поділяються на земних, атмосферних і небесних. Богам-девам протистоять демонічні істоти – асури, пані, даса та ін. Першоосновою світу і чинних у ньому законів, універсальним принципом Всесвіту, якому підкоряються боги і люди є Ріта. Йому протистоїть принцип Анріта -безладдя, хаос, відсутність істини. Пізніше в брахманізмі Ріта дасть поштовх до появи концепції карми і дхарми. Ще в арійський період найбільш привілейованим станом у суспільстві були жерці-брахмани. Спочатку основна функція брахманів полягала у виконанні обрядів та промовлянні або співанні молитов. Але з розвитком релігійного мислення вони монополізують практично всі сфери життя давньоіндійського суспільства. З цього часу в брахманізмі починається перехід від багатопланового пантеону Игведи, в якому був відсутній центральний, об’єднуючий образ, до системи, зафіксованої в Упанішадах, яка зводила всі прояви буття до безособового космічного абсолюту – Брахмана. Але на цей час жерці, про яких у «ІПатапатха-брахмана» говориться, що це «земні боги», які вже сильніші за небесних, практично втратили контроль над розвитком народних вірувань арійських і неарійських племен Індії. Поява в VI ст.. до Хр. Таких релігійних систем, як буддизм і джайнізм, розвиток філософської думки призвело до послаблення брахманізму і поставило перед ним завдання реформації. Як наслідок цієї реформації – виникнення наприкінці першого тисячоліття до Хр. індуїзму.

Даосизм (від китайського дао – шлях) – одна з шести провідних течій стародавньої китайської філософії. Основоположник даосизму – Лі Ер Лаоцзи (хоч багато дослідників висловлюють сумніви щодо реальності існування такої особи). Даосизм виник у VI – Ш ст.. до Хр., а у II ст.. по Хр. На його основі зародилася одна з китайських синкретичних народних релігій, що увібрала елементи конфуціанства й буддизму і мала однойменну назву, а у V ст.. по Хр. була проголошена державною.

Основоположною категорією даосизму є «дао», що символізує природний, незалежний не від кого і ні від чого (в тому числі й від бога, що було дуже незвичним для стародавньої філософії із притаманним їй теологічним забарвленням) перебіг подій, втілення чеснот, природної справедливості та загальної рівності. Будь-які відхилення від «дао» засуджуються. Надмірне збагачення розглядається як «порушення дао», так само як штучна державотворчість, усі прояви насильства й особливо війна. Навіть перемога у війні не сприймається як благо – вона повинна відзначатися, з погляду даосизму, «поховальною процесією». Водночас засуджуються й дії, спрямовані на подолання тих чи інших відхилень від «дао». їх подолання повинне відбуватися внаслідок спонтанної дії «дао». Основним принципом поведінки проголошується «увей» – «недіяння», що тлумачиться не як цілковита бездіяльність, суцільна пасивність, а як можливість діяти, не відходячи від вимог «дао», без боротьби. Таким чином, даосизм (майже повністю витиснений у новий час буддизмом, конфуціанством і частково християнством) в усіх сферах, у тому числі й у політичній, орієнтував на поміркованість, стриманість, незмінність природного стану справ. Головна мета послідовників даосизму – досягнення єдності з першоосновою світу (дао).

Лютеранство (від власного німецького імені) – один з основних напрямів у протестантизмі (близько 80 мільйонів прихильників) поряд з кальвінізмом і англіканством, заснований Мартіном Лютером (1483-1546) у XVI столітті. Виникнення лютеранства датується 1517 роком, коли М.Лютер у Віттенберзі оприлюднив свої 95 тез, спрямованих проти торгівлі папськими грамотами про відпущення гріхів (індульгенціями) та інших зловживань папства і католицького кліру.

Основи лютеранства викладені в двох катехізисах М.Лютера, в «Аугсбарській сповіді», написаній його сподвижником Філіппом Меланхтоном, та інших документах, зібраних у книзі конкордії («Книга згоди», 1580). На відміну католицизму, лютеранство пов’язало ідею спасіння не зі справами людини, а з її вірою в спокутну жертву Христа. Лютеранство відкинуло папську владу в церкві, посередницьку місію духовенства, чернецтво, культ святих, латину як офіційну мову богослужіння (остання була замінена національними мовами) і т.ін. Джерелом віровчення визнавалася Біблія; священний переказ (постанови соборів католицької церкви, документи папського престолу тощо) відкидався.

Протестантизм (від латинського рго&зіапз – той, що не заперечує, незгідний) - один із трьох напрямків християнства поряд з православ’ям та католицизмом. Виник у XVI столітті в період Реформації. Протестантизм є сукупністю самостійних релігій (лютеранці, кальвіністи, англіканці, старокатолики, меноніти, баптисти, квакери, мормони, адвентисти, свідки Ієгови, п’ятидесятники, армія спасіння і ряд інших).

Усі протестантські релігії мають певні особливості, що в цілому й відрізняє протестантизм від католицизму та православ’я (не визнають святих, ангелів, культу Богородиці, чистилища, як то прийнято в католицизмі). Головною відмінністю протестантизму від інших напрямків християнства є наявність учення про безпосередній зв’язок людини з Богом, без посередництва церкви та духовенства. Усі переваги віруюча людина одержує тільки завдяки її «особистій вірі» та волі Бога. У зв’язку з цим релігійний культ протестантизму значно скорочений, спрощений та здешевлений. Протестантське духовенство обирається «мирянами», кожний віруючий може здійснювати богослужіння. У протестантизмі нема чернецтва.

Папство (від грецького рарраз – батько) – релігійний монархічний центр католицької церкви, який очолює папа римський. Папство виникло на ґрунті римського єпископату. Створення у VII столітті Папської області започаткувало світську владу пап. Термін «Папство» вперше з’явився у XII столітті під час дискусії щодо повноважень імператора і папи. Найбільшої могутності Папство досягло у середні віки і до середини XIX століття було опорою феодально-монархічних сил, з другої половини XIX століття зблизилося з буржуазними колами. 1870 року у зв’язку з включенням Риму до складу Італійської держави Папська область була ліквідована.

За Лютеранською угодою 1929 року на пагорбі Монте-Ватикано в Римі утворено державу-місто Ватикан, що має сьогодні всі атрибути сучасної держави та суб’єкта міжнародного права. Ватикан є абсолютною теократичною монархією. Законодавча і судова влада належить Папі Римському. Після другої світової війни, а надто з 60-х років (2-й Ватиканський собор, 1962-1965) папство у спробі подолати кризу католицизму взяло курс на пристосування церкви до сучасної епохи у питаннях догматик, культу, організації та політики. У 1984 році Лютеранську угоду було переглянуто в бік зменшення формального втручання церкви у політичні і цивільні справи Італії.

Вплив Ватикану поширюється далеко за межі його території. За допомогою величезного апарату церковнослужителів, католицьких організацій, добродійних товариств, преси і радіо Ватикан справляє безпосередній вплив на політичне життя Італії та інших країн, населення яких сповідує католицизм (усього в світі понад 600 мільйонів католиків). Ряд християнських віросповідань уклали союз, або унію з католицькою церквою, підкорилися папській владі, сприйняли догмати католицизму при збереженні власних традиційних обрядів. Серед таких церков – уніати грецького, маронітського, вірменського, коптського обрядів. Брестська унія 1596 року започаткувала Українську греко-католицьку церкву, діяльність якої в Україні поновлено після проголошення її державної незалежності.

Папство і католицька церква – поняття близькі, але не тотожні. Інтереси папства не завжди збігаються з інтересами церкви в окремих країнах або частинах світу. Папство прагне нав’язати свій курс усьому католицизмові, що не завжди вдається. Правління папи Іоанна Павла II відзначено активністю зовнішньополітичної діяльності Ватикану, намаганням розширити релігійну пропаганду й діяльність католицької церкви в різних країнах світу. Безперечним є й особистий внесок Іоанна Павла II у здійснення «оксамитових революцій» у Східній Європі, возз’єднання Німеччини, проголошення незалежності країн Балтії та в інші найважливіші геополітичні процеси сучасності.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

2.2. Вивчаючи становлення політичної думки Нового часу, слід звернути увагу на те, що цей період тривав з ХІУ до початку XX ст.: Відродження і Просвітництво, епоха Реформації, становлення та розвиток соціалістичних, комуністичних, ліберальних, раціоналістичних та утопічних концепцій політики.