5. Класична школа політекономії

На відміну від меркантилістів, класична школа політекономії, ця по Марксу вершина економічної науки, що зародилася на початку 17 століття, в період затвердження мануфактурної промисловості в країнах Європи, переносить об'єкт дослідження економічної теорії з середовища звернення в середу виробництва. Уїльям Петті (1623-1689), родоначальник, згідно Марксу, класичної школи, і одночасно один з пізніх меркантилістів, багато міркує в своїх працях з приводу того, що є джерелом вартості будь-якого товару, - тієї величини, в якій він може бути обмінений на інший товар, - і для нього це перш за все праця, що витрачається на виробництво товару: товар, на який пішло багато праці, може бути обмінений лише на настільки ж трудомісткий товар. Правда, для Петті масштабом цінності товару буде не лише час, витрачений на працю, але і «середній денний прожиток дорослої людини», і – цінності землі, на якій виробляється праця. Задовго до Петті Арістотель вже шукав основу для цієї вартості будь-якого товару – і після Петті про це ж роздумуватимуть незліченна армія учених. Маркс поставить проблему вартості в центр свого учення. Проблема ця здається такою ж схоластичною і безглуздою, як наприклад підрахунки середньовічними ученими скільки нечистої сили може уміщатися на кінці голки. Проте той факт, що велика кількість найвидатніших учених обов'язково зверталася до питання про вартість, сам по собі вже говорить про те, що це питання не може бути таким вже даремним. Важливість пошуку джерела цінності будь-якої речі – на мою думку, перш за все в тому, що кожному з нас дуже поважно знати, чи платимо ми справедливу ціну за той або інший товар, чому так часто несподівано піднімаються ціни на якісь товари, чи не обманюють нас, покупців, виробники і продавці, вкладаючи в свої ціни понад високі прибутки, чи не дуже при цьому низьку ціну у вигляді заробітної плати платять нам господарі виробництв за наш головний товар – нашу робочу силу? Справедливість в економіці дуже важлива і для Петті, він категорично виступає проти такої економічної системи, в якій допускається розкіш в одних, – тоді як інші «вмирають з голоду», він попереджає і нас, що живуть в 21в., що «немає заохочення до старанності там, де не забезпечено володіння його плодами і де шляхом обману, підкупу і шахрайства одна людина може легко воднораз відібрати в іншого все те, що той добув багатьма роками важкої праці і позбавлень».

Знаменитий афоризм Петі: «праця є батько, тобто активний початок всякого багатства, а земля – його мати» - показує, що на відміну від меркантилістів Петті рахує вже сільське господарство найважливішою сферою економіки. Гроші для Петті – це тепер «лише жир політичного тіла, надлишок якого настільки ж часто позбавляє його активності, як часто недолік спричиняє за собою хворобу». Подібно до того як успішний бізнесмен тримає при собі лише невелику суму грошей, пускаючи все інше в зворот, також повинна поступати і вся країна, вважає Петті, перетворюючи свої грошові кошти на національне промислове виробництво, іноземні товари для торгівлі, селянські продукти на обмін: якщо гроші – це жир економіки, то цей жир треба спалювати постійною активністю величезного організму суспільства.

Читача Петті особливо радує краса і жвавість мови його творів, навіть можна сказати їх задушевність – втім, така особливість економічної книги дивує лише нас, людей вже тепер 21в. – високохудожня мова зустрічалася у економістів досить часто аж до 20в. Почитали ще Петті, право, після нього зовсім не хочеться відкривати велику частину нинішньої економічної літератури. Ось, не повірите, початок вигадування з такою строгою назвою «Трактат про податки і збори» (1662г.): «Хоча молоді і суєтні люди і одружуються, мабуть не потім лише, аби перш за все мати дітей, а ще менш для того, щоб мати таких дітей, які могли б бути придатні для якого-небудь особливого покликання, проте, маючи дітей, вони, як можуть, добре владнують їх відповідно до схильностей кожного. Так само, хоча я і написав ці сторінки, аби лише розвантажити свою голову від безлічі докучливих думок, а не для того, щоб застосувати їх на користь якого-небудь окремого народу або підприємства, проте, оскільки вони вже народилися і їх народження збіглося з часом призначення герцога Ормондського вице-корлем Ірландії, я подумав, що вони можуть здатися настільки ж відповідними відносно цієї країни, як і всякій іншій».

Французькі физиократы, представники класичної політекономії 18 століть, вважають єдиним джерелом «чистого продукту» (новій вартості) і багатства, праця в сільськогосподарському виробництві. Чому? Ні у якому іншому виробництві ми не бачимо так явно появи нового продукту: у промисловості продукти об'єднуються або міняють форму, в торгівлі – обмінюються, в сільському господарстві ? виникають.

У найбільш розвиненій формі учення класичної школи політекономії представлене в трактаті Адама Сміта «Дослідження про природу і причини багатства народів».

Сміт розглядає сучасне йому суспільство як сукупність так званих «економічний людей», кожен з яких рухомий своїм особистим егоїстичним інтересом. Це люди-лічильники, що прораховують кожен свій крок, і що вибирають з різних варіантів виходу з тієї або іншої життєвої ситуації лише найбільш вигідний для себе. Що може зв'язати їх, таких різних, таких далеких один від одного? На думку Сміта, розподіл праці. Сміт показує, що оскільки кожен індивід в суспільстві спеціалізується на виробництві одного предмету, остільки всі індивіди виявляються залежними один від одного. Суспільство ж є трудовим союзом, побудованим на розподілі праці. При цьому Сміт проголошує працю єдиним джерелом багатства.