§4. Україна і міжнародне право

З моменту проголошення незалежності України у Декларації про державний суверенітет України від 16 червня 1990 р. було заявлено про визнання «пріоритету міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права». Преамбула Декларації містить важливі константи проголошення суверенітету: потреба всебічного забезпечення прав і свобод людини та повага до прав всіх народів. В Законі України про правонаступництво України від 12 вересня 1991 року підтверджувалися усі зобов’язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності (стаття 6), а також визнавалося правонаступництво за міжнародними договорами СРСР, які не суперечать Конституції України та її інтересам (стаття 9).

Конституція України від 28 червня 1996 року із наступними змінами в статті 9 визначає, що «чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України». Вважають, що таким чином в Україні встановлено примат міжнародного права над національним. В цій самій статті встановлюється, що укладання договорів, які суперечать Конституції, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Стаття 18 Конституції передбачає здійснення Україною взаємовигідної співпраці та співробітництва із членами міжнародного співтовариства на основі норм і принципів міжнародного права.

Стаття 17 Конституції присвячена захисту суверенітету та територіальної цілісності України. В ній, зокрема, зазначається, що на території України не можуть розміщатися іноземні військові бази.

У 1994 році Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) і в тому ж році отримала гарантії безпеки від США у зв’язку із цим новим статусом – без’ядерної держави. Україна будує власну воєнну доктрину на принципах воєнно-політичного співробітництва і розвитку довіри між державами, запобігання можливій агресії, не висування територіальних претензій до сусідніх держав та використання в національних інтересах міждержавних систем та механізмів міжнародної колективної безпеки.

Допускається застосування військової сили тільки в порядку індивідуальної та колективної самооборони, у випадку нападу на Україну, на її громадян, на її територію, на збройні сили або інші війська, на її союзників. Напад на громадян розглядається як підстава для застосування сили в порядку самооборони.

Особливе значення надається колективним діям держав. Наголос робиться на вдосконаленні механізмів забезпечення виконання зобов'язань у сфері безпеки.

 

Глава 2

ДЖЕРЕЛА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

§1. Поняття джерел міжнародного права

Міжнародне право існує у вигляді норм. По суті будь-які норми міжнародного права – це угода, досягнута в процесі узгодження воль його суб'єктів. У різних випадках цей процес протікає по-різному, приймає різні форми. Ці форми створення норм міжнародного права називають джерелами міжнародного права. Отже, джерела міжнародного права – форми зовнішнього вираження норм міжнародного права; фактичний, існуючий в даний час матеріал, з якого спеціаліст з міжнародного права визначає юридично-обов'язкові правила, що можна застосувати до конкретної ситуації.

Основними джерелами сучасного міжнародного права є міжнародно-правовий звичай та міжнародний договір. Загальновизнаним є перелік джерел міжнародного права, закріплений у ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, на підставі яких Суд повинен вирішувати передані йому справи: а) міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, явно визнані заінтересованими в спорі державами; b) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної як правова норма; с) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями; d) ... судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм".

Під загальними міжнародними конвенціями в цьому контексті слід розуміти договори, в яких беруть участь або можуть брати участь всі держави і які містять норми, що є обов’язковими для всього міжнародного співтовариство як загальне міжнародне право. Під спеціальними конвенціями слід розуміти міжнародні договори з обмеженим колом учасників, для яких є обов’язковими положення цих договорів. Міжнародним звичаєм, що складає норму міжнародного права, є таке правило поведінки суб’єктів міжнародного права (держав та міжнародних організацій), що утворилося в результаті повторюваних однакових дій і визнається як правова норма. Загальні принципи права є спільними правовими поняттями, логічними правилами, технічними принципами, які використовуються при тлумаченні і застосуванні як міжнародного, так і національного права. Свій початок вони беруть в природно-правових концепціях, римському цивільному праві, а також в основних положеннях міжнародного та внутрішньодержавного права. 

Сьогодні перелік джерел можна викласти у такій класифікації:

1. Універсальні джерела:

• договір;

• звичай.

1. Спеціальне джерело – рішення міжнародних організацій.

2. Допоміжні джерела:

• загальні принципи права;

• резолюції міжнародних організацій;

• рішення міжнародних судів і арбітражів.