§2. Визнання урядів

Визнання уряду – визнання державами нового уряду будь-якої країни, який здобув владу неконституційним, насильницьким шляхом (наприклад, Піночет у вересні 1973 р.) або урядів у вигнанні (екзилі) чи в еміграції (діяльність у Лондоні урядів Польщі та Норвегії). У практиці розрізняють визнання де-факто (коли держава, що здійснює визнання, рахується з фактом існування нового уряду і може вступити з ним у відносини з приводу будь-якого питання) і визнання де-юре (що є свідченням готовності держави вступити з новоутвореним урядом у повноцінні дипломатичні відносини). Визнання де-факто, разом з тим, може служити проявом наявності сумнівів у держави, яка визнає, щодо ефективності і стабільності новоутвореного уряду. Визнання уряду де-факто не означає визнання компетенції його судової та адміністративної влади за кордоном: зокрема, визнаний у такий спосіб уряд не має права висувати вимоги стосовно власності, розташованій у державі, яка здійснює визнання, щодо державних коштів у її банках, будинків місій і представництв, державних архівів тощо.

Прослідковується тенденція контролю й за формою правління. Паризька хартія для нової Європи, прийнята в 1990 р. у рамках Наради з безпеки й співробітництва в Європі (НБСЄ), визнала демократичну форму правління в державах єдиною прийнятною.

Іноді невизнання уряду використовується як санкція з боку міжнародного співтовариства за порушення імперативних норм міжнародного права. Досить згадати роль ООН у забезпеченні невизнання расистського режиму в Південній Родезії в 60-ті рр. Зростаюче число держав відмовляються від практики заяв про визнання урядів, обмежуючись встановленням або відмовою від встановлення дипломатичних відносин.

Невизнання уряду не перешкоджає його участі в багатосторонніх договорах. Питання про його участь у міжнародних організаціях вирішується за правилами відповідної організації.

Визнання уряду в еміграції. Такі уряди не здійснюють ефективного контролю на території держави, їхня здатність брати й виконувати міжнародні зобов'язання обмежена. Визнання повинне надаватися лише у випадку незаконного, насильницького вигнання уряду. У роки Другої світової війни це явище було досить поширене. В еміграції виявилися уряди Норвегії, Польщі, Бельгії, Чехословаччини, території яких були окуповані гітлерівською Німеччиною.

 

§3. Інші види визнання

У випадку іноземної окупації найчастіше створюються органи управління національним опором, а отже, виникає проблема відносини з ними з боку інших держав. Обсяг і наслідки визнання в такому випадку досить різні.

Досить великою була практика визнання органів національного визволення в роки деколонізації. Часом визнання носило колективний характер і здійснювалося міжнародними організаціями. Так, в 1972 р. Комітет ООН з деколонізації визнав партію незалежності Гвінеї й островів Зеленого мису єдиним представником народу Гвінеї й звернувся до всіх держав і міжнародних організацій із закликом взяти до уваги цей факт (з 1975 р. - незалежна Республіка Кабо-Верде).

Історії громадянських воєн минулого відомі випадки визнання «повсталої» і «воюючої» (або «воюючою стороною»). Вони мали місце тоді, коли інтереси іноземної держави були пов'язані з територією, контрольованою збройними силами, що ведуть боротьбу з урядом. Визнання «повсталих» означало, що держава, яка визнає, визнає факт повстання проти уряду й не буде розглядати повстанців як збройних злочинців. Держави, що визнають, нерідко заявляли про визнання за повстанцями певних прав, наприклад, права притулку, права на одержання гуманітарної допомоги.

Дещо ширшим є визнання «воюючою стороною». У цьому випадку на повсталих поширюється право збройних конфліктів практично в тому ж обсязі, що й на держави, включаючи нейтралітет. Умовою визнання є наявність значної території держави, стійко контрольованої повстанцями, і ефективне командування збройними силами, що забезпечує дотримання військової дисципліни й норм міжнародного гуманітарного права.