Глава 8

САНКЦІЇ І КОНТРЗАХОДИ

Санкції і контрзаходи являють собою види примусу, які застосовують суб’єкти міжнародного права для припинення міжнародного правопорушення, відновлення прав потерпілих суб’єктів та виконання правопорушником зобов’язань внаслідок відповідальності, що виникла у відповідь на правопорушення.

Хоча в міжнародному праві немає централізованого примусу, він все-таки відіграє свою роль у функціонуванні міжнародного права і є однієї з характерних рис механізму його дії. Можна констатувати істотні зміни в механізмі примусу до поваги міжнародного права. Зростає роль співробітництва в забезпеченні дотримання міжнародно-правових норм, знижується роль прямого примусу. Збільшується значення заходів впливу з боку міжнародних організацій. Основний універсальний механізм впливу на правопорушника полягає в позбавленні його користування правами і перевагами, що випливають із порушеної ним системи правовідносин, наприклад пов'язаних із членством в організації або участю в багатосторонньому договорі.

Необхідна ознака примусу – правомірність як за підставою і метою, так і за методами та обсягом. Правомірність визначається насамперед за відповідністю основним цілям і принципам міжнародного права.

Примусові заходи в міжнародному праві ділять на дві групи залежно від суб'єкта, що їх приймає:санкції – це примусові заходи, що здійснюються тільки міжнародними організаціями; контрзаходи – це заходи, здійснені державами.

Найбільш широкими повноваженнями із застосування санкцій наділена ООН. Вона вправі застосовувати такі санкції, як розрив економічних відносин, залізничних, морських, повітряних сполучень, а також поштових, телеграфних, радіо або інших засобів зв’язку, розрив дипломатичних відносин, а також військові заходи. Всі ці заходи можуть бути обов'язковими для застосування державами тільки за рішенням Ради Безпеки ООН і тільки у випадку загрози миру або акту агресії.

При накопиченні досвіду і зміні політичного клімату в ООН спостерігається певна тенденція до визнання за Організацією більш значних можливостей у розглянутій сфері. Мірою морально-політичного впливу на правопорушника стало прийняття осудливих резолюцій Генеральною Асамблеєю ООН, хоча подібні заходи не передбачені Статутом ООН як санкція. Такого роду резолюції можуть мати і правові наслідки, якщо вони містять невизнання результатів, отриманих шляхом погрози силою або її застосування.

Досвід ООН із застосування санкцій доводить їхню значну роль. Багато в чому завдяки санкціям ООН були ліквідовані расистські режими в Південній Родезії та Південній Африці. Хочеться думати, що майбутні роки вдихнуть нове життя до розділу VII Статуту ООН «Дії відносно погрози миру, порушень миру й актів агресії». Показовий у цьому плані досвід застосування санкцій до Іраку після його вторгнення до Кувейту в 1990 р. Це був перший досвід застосування широкомасштабних санкцій у пост конфронтаційний період. Перша резолюція Ради Безпеки була прийнята того ж дня,  як почалася агресія. Застосування до Іраку збройної сили в короткий термін покінчило з агресією.

Разом з тим проявилися і певні недоліки. Керівництво застосуванням збройних сил здійснювалося не стільки ООН, скільки групою держав, застосування навіть чисто економічних санкцій спричинило серйозні матеріальні втрати для багатьох країн. Це робить проблему більш справедливого розподілу матеріального тягаря шляхом компенсації найбільш постраждалим країнам.

Контрзаходи застосовуються окремими державами в рамках міжнародного права, з урахуванням його імперативних норм. Головна умова полягає в неприпустимості застосування збройної сили. Крім того, контрзаходи не повинні порушувати права людини, недоторканність осіб, що перебувають під особливим міжнародно-правовим захистом, наприклад, дипломатів.

Складність представляє використання економічних заходів примусу, широко застосовуваних у міжнародній практиці. Юристи схиляються до думки, що широкомасштабне використання економічних заходів примусу повинне розглядатися як заборонене застосування сили.

Контрзаходи прийнято поділяти на:

Реторсія – означає примусові дії держави, які вжиті щодо іншої держави у відповідь на недружній акт з її боку. Не можуть включати застосування сили або загрози силою. Заходи, вжиті в порядку реторсії, мають бути пропорційні актові, який їх спричинив, і припинятися з моменту відновлення попереднього стану у відносинах між державами. Реторсія вважається актом правомірного примусу, але звичайно не розглядається як вид міжнародно-правових санкцій, бо, на відміну від санкцій, не спричинена міжнародним правопорушенням. Як правило, реторсія являє собою дії, аналогічні за змістом недружньому актові, що її викликав і полягає в обмеженні тих, що не охороняються міжнародним правом, інтересів держави, яка вчинила недружній акт: обмеженні на своїй території прав громадян та юридичних осіб тієї держави, яка першою поставила у дискримінаційні умови на її території громадян та юридичних осіб держави, яка застосовує реторсію, обмеженні імпорту з держави, що вчинила недружній акт, підвищенні мита на її товари, вилученні вкладів з її державних банків, відкликання посла або вислання дипломатичних агентів держави, яка до того вислала таку саму кількість дипломатів держави, що застосовує реторсію, націоналізація власності громадян та юридичних осіб держави, що вчинила недружній акт, скасування запланованих візитів до неї тощо.

Репресалії –примусові заходи, які вживаються щодо держави, відповідальної за неправомірне з точки зору міжнародного права діяння, з метою відновлення порушених прав іншої держави і полягають у тимчасовому невиконанні потерпілою державою своїх міжнародно-правових зобов'язань щодо держави-правопорушниці. Це вид санкцій в порядку самодопомоги. Підставою для застосування репресалій може бути тільки попереднє міжнародне правопорушення іншої держави; за його відсутності дії, що складають зміст репресалій, вважалися б протиправними. Термін "репресалії" у сучасному міжнародному праві виявляє тенденцію до зникнення зі вжитку через асоціації зі збройними репресаліями, які носили характер застосування сили (бомбардування, інтервенція, так звана мирна блокада) і які з 1945 р. заборонені міжнародним правом. Натомість після арбітражного рішення по справі "Про повітряні перевезення" (Сполучені Штати проти Франції, 1979 р.) для позначення репресалій у політичній та економічній сфері широко застосовується термін "контрзаходи" (countermeasures, контрмеры). Він же використаний Комісією міжнародного права ООН у Проекті статей про відповідальність держав (2001 р., частина третя, глава ІІ, статті 49 – 54). Контрзаходи не можуть зачіпати зобов'язання утримуватися від загрози силою або її застосування, закріпленої у Статуті ООН, зобов'язань щодо захисту основних прав людини, зобов'язань гуманітарного характеру та інших зобов'язань, що випливають із імперативних норм загального міжнародного права. Держава, яка застосовує контрзаходи, не звільняється від виконання своїх зобов'язань також за будь-якою процедурою врегулювання спорів, яка може застосовуватися у відносинах між нею та відповідальною за правопорушення державою, та зобов'язання поважати недоторканність дипломатичних агентів і консульських посадових осіб, дипломатичних і консульських приміщень, архівів і документів. Контрзаходи мають бути пропорційні (співрозмірні) до заподіяної державою-правопорушницею шкоди, з урахуванням тяжкості її міжнародно-протиправного діяння і зачеплених цим діянням прав. Перш, ніж застосовувати контрзаходи, постраждала від правопорушення держава має висунути до відповідальної держави вимогу про виконання зобов'язань цієї останньої щодо її відповідальності згідно з міжнародним правом, а також повідомити відповідальну державу про будь-яке рішення вжити контрзаходів і запропонувати проведення переговорів. Однак, якщо для відновлення прав потерпілої держави необхідні невідкладні контрзаходи, потерпіла держава може застосувати їх. Контрзаходи підлягають припиненню з того моменту, коли держава, проти якої їх застосовано, понесе відповідальність.

Самооборона – заходи, здійснювані державою у відповідь на злочинний збройний напад на неї, які включають застосування збройних сил. Цей різновид контрзаходів близький до репресалій, але оскільки мова йде про реакцію на найбільш серйозне правопорушення, що служити підставою для застосування збройних сил, то самооборона виділена в окремий вид.

Право держав на індивідуальну або колективну самооборону закріплене Статутом ООН (ст. 51). Виникає воно лише у випадку факту збройного нападу, який вже відбувся. Превентивні заходи у випадку погрози миру можуть застосовуватися лише за рішенням Ради Безпеки (ст. 39 і 50 Статуту ООН).