§10. Принцип непорушності кордонів

Принцип непорушності кордонів був сформульований як самостійний принцип Заключним актом НБСЄ 1975 р. Принцип містить зобов'язання визнання непорушності всіх державних кордонів у Європі. Справа у тому, що переможені в Другій світовій війні держави не повністю визнавали кордони, установлені після війни, що ускладнювало міжнародні відносини. На початку 70-х рр., на тлі розрядки напруженості міжнародних відносин, що починалася, було проведено юридичне оформлення підсумків Другої світової війни: укладене кілька двосторонніх угод, що закріпили визнання існуючих кордонів.

Держави-учасниці зобов'язалися втримуватися від будь-яких, а не тільки підкріплених силою, вимог або дій, спрямованих на захоплення та узурпацію частини або всієї території інших держав. Разом з тім передбачена можливість зміни кордонів відповідно до міжнародного права мирним шляхом і за угодою.

Глава 5

СУБ'ЄКТИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

Суб'єкт міжнародного права – це самостійне утворення, яке завдяки своїм можливостям і юридичним властивостям здатне мати права і обов'язками за міжнародним правом, брати участь в створенні та реалізації його норм; суб’єктами міжнародного права є учасники міжнародних відносин, які володіють міжнародними правами і обов’язками, здійснюють їх на основі міжнародного права і несуть в необхідних випадках міжнародно-правову відповідальність. Суб'єкт повинен бути безпосередньо підпорядкований міжнародному праву і повинен мати незалежний міжнародний статус. Особливість статусу суб'єктів міжнародного права в тому, що вони виступають не тільки носіями прав і обов'язків, але і головними діючими особами в створенні та реалізації міжнародно-правових норм.

Міжнародна правосуб'єктність — це можливість бути суб'єктом міжнародного права, керуватися безпосередньо нормами міжнародного права. Полягає, зазвичай, у наявності прав і обов'язків, передбачених нормами міжнародного права, договірними і звичаєвими. Міжнародну правосуб’єктність можуть мати лише учасники міждержавних відносин як суб'єкти міжнародного права. Учасники міждержавних відносин створюють норми міжнародного права, які регламентують їхні взаємовідносини, наділяють їх певними правами і обов'язками. Міжнародна правосуб’єктність не залежить від кількості таких прав і обов'язків. Ця кількість впливає лише на підпорядкованість прямій дії норм міжнародного права. Здатність суб'єктів міжнародного права створювати норми міжнародного права різна, залежить від категорії, до якої відноситься той або інший суб'єкт.

Загальні ознаки суб’єктів міжнародного права: а) здатність реалізовувати права і обов’язки на основі норм міжнародного права; б) здатність бути стороною у відносинах, врегульованих нормами міжнародного права, які створені головним чином завдяки міжнародним угодам; в) здатність створювати норми міжнародного права (ця остання ознака не завжди є визначальною).

1. Основним суб'єктом міжнародного права є держава, що визначається її соціальною сутністю. Держава – основний учасник міжнародних відносин; первинний, основний, типовий, головний і загальновизнаний суб’єкт міжнародного права. Держава є способом територіально-політичної організації суспільства, соціальним інститутом, що утворюється в результаті виникнення і діяльності публічної влади, керує основними сферами громадського життя. Держави опосередковують і контролюють діяльність інших учасників міжнародних зв'язків – адміністративних одиниць держави, громадських організацій, фірм, індивідів. Можна навіть сказати, що суверенні держави є джерелом владної енергії міжнародного права, без чого воно як таке було б не в змозі функціонувати.

До загальних ознак держави відносять: політичну організацію суспільства, що забезпечує вирішення його “загальних справ”; наявність публічної влади; обмеження дії влади визначеною територією; перетворення індивідів у громадян (підданих); збирання податків. Відповідно до договору Монтевідео 1933 р. держава визначається як суб'єкт міжнародного права, що має населення, територію, уряд і можливість вступати у відносини з іншими державами. У силу свого суверенітету держави створюють норми міжнародного права, наділяють їх обов'язковою силою, пускають в хід механізм їхнього функціонування.

Держави є первинними суб'єктами міжнародного права: їх правосуб'єктність породжується самим фактом утворення. Держави можуть створювати інших суб'єктів міжнародного права (зокрема, міжнародні організації) через укладення міжнародних договорів. Держави є універсальнимисуб'єктами: вони вправі приймати участь в будь-яких міжнародно-правових відносинах.

Міжнародна правосуб’єктність держави визначається її незалежністю, самостійністю та наявністю суверенітету, що визначається як верховенство в межах власної території і незалежність в міжнародних відносинах. З другої половини ХХ ст. верховенство держави на власній території все частіше обмежується в інтересах прав людини, зміцнення безпеки тощо. В сучасному міжнародному праві переважає думка, що сьогодні не можна говорити про наявність абсолютного суверенітету держави. Взаємозалежність, взаємозв'язок держав поглиблюються в залежності від інтенсивності міжнародного співробітництва.

В сучасному міжнародному праві використовуються класифікації держав на: високорозвинуті держави і країни, що розвиваються (від місця серед цих держав залежить рівень отримуваної допомоги, розміри членських внесків в міжнародних організаціях тощо), ядерні і без'ядерні держави, нейтральні і держави, що не приєдналися до блоків і т.п. Певне значення також має поділ держав на унітарні (прості) та федеративні (складні). Необхідно відзначити, що окремі суб’єкти федеративних держав не наділені міжнародною правосуб’єктністю в повному обсязі, хоча зі згоди федеративного уряду держави, до якої вони належать, можуть вступати в міжнародні відносини в певних сферах і укладати угоди з окремого кола питань. Найчастіше це питання співробітництва у культурній, науковій сферах, торгівлі. Угоди, укладені ними із порушенням наданої їм компетенції можуть бути визнані недійсними.

Для держави як суб’єкта міжнародного права притаманне володіння основними правами та кореспондуючими ним обов’язками. В доктрині міжнародного права до основних прав держави відносять право держави на здійснення юрисдикції на своїй території і над всіма особами і речами, які знаходяться в її межах, з дотриманням визнаних міжнародним правом імунітетів; право держави на незалежне і вільне здійснення всіх своїх законних прав; право на індивідуальну і колективну самооборону проти збройного нападу; право на рівні з іншими державами права; право на участь у вирішенні спільних проблем; на участь в міжнародних договорах; право вимагати вирішення спорів мирними засобами тощо. До основних обов’язків держави відносять обов’язок мирного вирішення міжнародних спорів, утримання від втручання у внутрішні і зовнішні справи інших держав; утримання від надання допомоги іншій державі, яка не виконує головного обов'язку утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави або іншим чином, несумісним з міжнародним правом чи проти якої ООН застосовує заходи попередження чи примусу; повага до прав людини; утримання від визнання територіальних захоплень; добросовісне виконання своїх міжнародних зобов'язань; утримання від роздмухування міжусобиць на території іншої держави тощо.

1. Міжнародна організація є другим за значенням суб'єктом міжнародного права. Ці суб'єкти більш численні, ніж держави, але уступають їм в обсязі правоздатності. Правосуб'єктність організації виникає з повноважень, якими її наділили держави. Компетенція організації обмежена тими завданнями, в ім'я яких вона створена. Тому правосуб'єктність організації є похідною від правосуб'єктності держав і спеціальною, тобто обмеженою цілями й повноваженнями, що визначені статутом даної організації.

Незважаючи на можливі протиріччя між її членами, організація є носієм певних спільних інтересів і покликана їх захищати. У результаті вона має автономію волі в межах, визначених її установчим актом, статутом.

Міжнародна правосуб'єктність міждержавних організацій закріплена сьогодні багатьма міжнародними актами. Її характерні риси відзначалися Міжнародним Судом ООН. Він, зокрема, визначив, що, будучи суб'єктом міжнародного права, організація зв’язана зобов’язаннями, що випливають для неї з міжнародного права. Це означає, що для організації обов’язкові і такі норми загального міжнародного права, які створені державами без її участі. Суд визначив, що ніщо в характері міжнародних організацій не дає підстав розглядати їх як якусь форму «наддержави».Організація – орган співробітництва держав, а не наддержавна влада. Генеральна Асамблея ООН постійно підкреслює, що сила ООН залежить від співробітництва держав, що до неї входять.

Критерії, за якими визначається правосуб’єктність міжнародних організацій, зводяться до такого: а) постійна асоціація держав, яка має законні цілі та сформовані органи для їх досягнення; б) повноваження та завдання організації в цілому відрізняються від таких держав-членів організації; в) наявність юридичних повноважень, які реалізуються на міжнародній арені, а не виключно в межах національних систем однієї чи кількох держав.

Зазначені критерії не завжди легко застосовувати, однак, існує велика кількість важливих установ, які безсумнівно наділені правосуб’єктністю, наприклад: ООН та її спеціалізовані установи; Організація американських держав, Африканський союз, Асоціація держав Південно-східної Азії, Світова організація торгівлі, Міжнародна морська організація тощо.

1. Обмеженою міжнародно-правовою суб’єктністю наділені народ, нації, що борються за створення незалежної держави. В документах ООН у таких випадках звичайно говоритися не про народи і нації, а про національно-визвольні рухи. Дана формула вірніша, оскільки питання про особливий статус націй, що борються, виникає, лише коли боротьба досягає рівня національно-визвольного руху. Формальною ознакою національно-визвольного руху є наявність владних органів, створених національно-визвольним рухом, які контролюють частину державної території. По суті, у таких випадках мова йде про правосуб'єктність держави, що перебуває в процесі формування.

Правосуб'єктність у цьому випадку відмінна від правосуб'єктності держави: вона носить тимчасовий, перехідний характер. Її завдання – визначити правовий статус руху чи нації, що бореться, поставити їх під заступництво міжнародного права. Проте і право нації на самовизначення, і суверенітет нації над природними ресурсами втрачає зміст з моменту утворення держави, яка володіє суверенітетом над відповідною територією і її населенням.

У загальних міжнародних організаціях і конференціях, які скликаються ними, національно-визвольні рухи мають статус спостерігачів, іноді залучаються до участі в конференціях і навіть до підписання прийнятих ними документів. Наприклад, Фронт національного визволення Південного В'єтнаму брав участь в Конференції ООН з морського права.

Національно-визвольні рухи мають певні права та обов’язки, найбільш важливими з яких є: а) на практиці вони мають здатність укладати обов’язкові до виконання міжнародні угоди із іншими суб’єктами міжнародного права; б) вони мають основні права та несуть основні обов’язки за міжнародним гуманітарним правом; в) правосуб’єктність національно-визвольних рухів відображається і в праві приймати участь у засіданнях ГА ООН та її спеціалізованих установ в якості спостерігачів.

1. До нетипових суб'єктів міжнародного права відносяться державоподібні утворення,такі, як вільне місто, Мальтійський лицарський орден та Ватикан. Інколи їх називаютьутворення із особливим статусом (sui generis)

Вільне місто – самоврядне політичне утворення, якому на підставі договору наданий міжнародно-правовий статус, що дозволяє йому брати участь в економічних, культурних і деякою мірою в політичних міжнародно-правових відносинах. Утворення вільного міста визначається факторами міжнародного порядку. Тому вищим юридичним актом для нього є міжнародно-правовий договір, яким визначається й особлива міжнародно-правова суб’єктність вільного міста.

В історії відомо понад сто вільних міст, яким були властиві права суб’єкта міжнародного права. Це Великий Новгород, Амстердам, Бремен, Гамбург, Дерпт, Кенігсберг, Кіль, Любек, Регенсбург, Рига, Франкфурт-на-Майні тощо

Зараз вільних міст немає; створювані після Першої і Другої світових воєн вільні міста існували недовго.

У 1889 р. суб’єктом міжнародного права було визнано орден Іоаннітів (Мальтійський лицарський орден). Він не здійснює владних функцій, не має власної території та населення, але володіє активним і пасивним правом посольства. Посли Мальтійського ордену були акредитовані в Іспанії, Франції, Італії, Сан-Марино, Гаїті і належали до дипломатичного корпусу цих країн. В свою чергу посли вказаних країн були акредитовані при Мальтійському ордені. Орден мав своїх представників в Червоному Хресті, Міжнародній організації в справах біженців. Міжнародна правосуб’єктність Ордену підтверджувалася також судами у 1935 та 1945 рр. Місцеперебування Ордена – Рим, офіційна мета – благодійність

Ватикан – місто-держава, що слугує резиденцією міжнародного центра католицької церкви – Святого престолу, в силу усталеного звичаю володіє специфічною міжнародно-правовою суб’єктністю. Папі належить вся повнота законодавчої, виконавчої і судової влади (основний закон від 7 червня 1929 р.), представництво Ватикану в зовнішніх зносинах (ст. 3 договору). Певні зовнішні функції має губернатор Ватикану, який призначається папою, керує адміністративними службами і представляє Ватикан в адміністративних відносинах з Італією. Зовнішньою політикою Ватикану керує державний секретар. Дипломатичні представники Ватикану поділяються на нунціїв, інтернунціїв, надзвичайних посланників і повірених у справах. Вони виконують дві функції: дипломатичну (підтримання стосунків з урядом країни перебування) і релігійну (спостереження за діяльністю католицької церкви в країні перебування). Святий престол підтримує дипломатичні відносини більш ніж з 80 державами. В ООН Ватикан має статус спостерігача, є членом таких організацій, як ЮНЕСКО, Продовольча й сільськогосподарська організація Об'єднаних Націй (ФАО), Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) та деяких інших.

1. Об’єднання держав теж можуть виступати суб’єктами міжнародного права. Яскравим прикладом є конфедерація – об’єднання кількох держав для досягнення певної спільної мети, яке утворюється на підставі міжнародної угоди, причому створюються певні центральні органи із обмеженим колом повноважень. Після досягнення поставленої мети конфедерація розпадається або перетворюється на федерацію. Швейцарія, хоча і має офіційну назву Швейцарська Конфедерація, сьогодні представляє собою класичну федерацію, хоча багато століть  (з кінця XIII до середини ХІХ) дійсно була конфедерацією. Конфедеративним сьогодні можна вважати Союз Росії та Білорусі. Серед інших прикладів конфедерацій можна назвати Сенегамбію (Сенегал та Гамбія 1982 - 1989), Союз Африканських держав (Малі, Гана, Гвінея з 1960 по 1962), Арабська Федерація (Іраку та Йорданії, 1958).

Співдружність Націй (колишня Британська Співдружність) представляє собою об’єднання держав, засноване на спільних економічних та історичних зв’язках. Співдружність являє собою скоріше форум для обговорення певних питань, ніж утворення, наділене міжнародною правосуб’єктністю.

Крім того, існують «об’єднані держави», які в силу своїх невеликих розмірів пов’язані із іншими державами. Прикладом тут можуть бути острови Кука та Нова Зеландія: тут незалежність у внутрішніх справах пов’язана із залежністю при вирішенні зовнішньополітичних питань; або Держави Західної Індії, які згідно із Актом 1967 року передали Великобританії повноваження щодо вирішення міжнародних питань та питань безпеки. Обидва утворення згодом набули незалежність.

Деякі автори називають і Співдружність Незалежних Держав в якості об’єднання держав, а не міжнародної організації. В ст. 1 Статуту СНД 1993 року зазначалося, що СНД не є державою чи наддержавним утворенням; тим не менш, Економічний суд СНД в одному зі своїх рішень визначив СНД як суб’єкт міжнародного права. В межах СНД були укладені Договір про єдиний економічний простір та Конвенцію з прав та свобод людини.

Європейський Союз є об’єднанням, що на даний момент включає 25 держав із тенденцією до подальшого розширення. Не існує єдиної точки зору щодо правової природи Європейського Союзу, але в учбових цілях його прийнято називати наднаціональним утворенням.

1. Правосуб’єктність індивіда викликає палкі суперечки. Прихильники концепції посилаються насамперед на те, що міжнародне право безпосередньо створює для індивіда права і обов'язки. Відомий ряд злочинів за міжнародним правом: піратство, геноцид, апартеїд, - які можуть безпосередньо інкримінуватися як склад міжнародного злочину при здійсненні міжнародного карного правосуддя над індивідом за допомогою Міжнародного кримінального суду або спеціально створеного Міжнародного кримінального трибуналу. Міжнародне право містить також положення про деякі дії, у силу здійснення яких на індивіда поширюється юрисдикція не тільки держави його громадянства, але й інших зацікавлених держав. Таке положення може скластися у випадку здійснення особою так званого акту незаконного втручання в діяльність цивільної авіації.

Згадаємо також особливий статус космонавтів, які визнаються посланцями людства в космос. Поки вони перебувають на космічному кораблі, вони підкоряються виключно юрисдикції держави реєстрації корабля. Поза кораблем, а також і на кораблі, якщо буде потреба, космонавти мають право вимагати сприяння й заступництва з боку всіх держав.

І ще одне, досить важливе регулювання щодо індивіда надають документи про права людини. По-перше, відповідно до Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р. індивідові надане право звертатися в Європейський суд з прав людини нарівні з державами та громадськими організаціями. По-друге, за Факультативним протоколом до Міжнародного пакту про цивільні й політичні права індивід має право петиції до Комітету з прав людини (ст. I).

Однак, у всіх цих випадках права, отримані індивідом, опосередковані державами і без їхньої згоди не діють. Індивід може лише робити певні дії, запропоновані окремим договором, або не робити їх.

6. Деякі юристи вважають, що суб'єктами міжнародного права деякою мірою єтранснаціональні корпорації (ТНК). Дійсно, їх відрізняє надзвичайна рухливість промислового та фінансового капіталу, що дозволяє їм дуже швидко виходити з тієї держави, де умови діяльності стають менш вигідними. Для того, щоб споконвічне прагнення ТНК до монополізму не наносило збитку світовому ринку, необхідне міжнародно-правове регулювання, що створює міжнародно-узгоджені рамки діяльності ТНК. Дотепер спроби створення міжнародного договору в цій області не увінчалися успіхом, а розроблений у рамках Конференції ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) Кодекс поведінки ТНК залишається лише рекомендаційним актом. Самі ж ТНК не створюють норми міжнародного права: їхні договори з державами не відрізняються від договорів між державами та іншими іноземними юридичними особами.