Глава 6

МІЖНАРОДНЕ І НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО

Міжнародне і національне (внутрішньодержавне) право діють у різних сферах, являють собою самостійні правові системи, які не перебувають у супідрядності, але між ними існує складна взаємодія.

Поглиблення взаємодії міжнародного права з національним визначається інтернаціоналізацією громадського життя.

Відповідно до принципу добросовісного виконання зобов'язань за міжнародним правом при здійсненні своєї влади, у тому числі в процесі встановлення законів і адміністративних правил, держави узгоджують свої дії зі своїми міжнародними зобов'язаннями. В той же час принцип суверенної рівності держав дозволяє кожній державі вільно обирати свою правову систему, а отже, визначати порядок взаємодії свого права з міжнародним. Це означає, що міжнародне право покладає на державу зобов'язання, а порядок їхньої реалізації всередині країни визначається національним правом, якщо інше не передбачено в міжнародно-правовій нормі.

Національне право кожної держави впливає на зміст прийнятих нею норм міжнародного права: жодна держава не стане створювати для себе зобов'язання, що суперечать його ідеям і установкам. Одночасно національне право визначає й ступінь і умови допуску міжнародного права в національну правову систему, причому вирішальна роль належить у цьому конституції. Жодна норма міжнародного права не може ввійти в національне право, минаючи конституцію.

Існує дві основні теорії співвідношення міжнародного та національного права: моністична та дуалістична. Обидві теорії визнають, що сфери дії міжнародного і національного права можуть перетинатися, що викликає природне запитання: яка з систем має пріоритет над іншою?

Дуалістична теорія стоїть на позиціях, що національне і міжнародне право мають різні предмети регулювання, а тому ці системи не створюють норм одна для одної та не змінюють норми одна одної. Якщо в національному праві зазначається про застосування міжнародного, то це виключно розпорядження національного права. У випадку ж конфлікту між національним та міжнародним правом в національних судах перше, звичайно, має пріоритет.

В середині моністичної теорії не існує одностайності. Прихильники теорії примату міжнародного права над внутрішньодержавним сприймають міжнародне право як найкращий регулятор відносин між людьми, а також як логічну умову правового існування держав. А отже, стверджують вони, міжнародне право зумовлює і національне. Інша група дослідників наполягає на приматі національного права над міжнародним: міжнародне право юридично є правом лише тоді, коли і оскільки воно є державним правом. Тобто, вони визнають міжнародне право галуззю національного. Міжнародне право є частиною державного правопорядку, який регулює відносини окремої держави з іншими державами.

Правила входження норм міжнародного права в національне встановлюються в різних країнах по-різному. У деяких конституціях говоритися про примат міжнародного права над національним і про його безпосередню дію всередині країни. Це само по собі вже є положенням про допуск міжнародного права конституцією.

У багатьох країнах проводиться розмежування між порядком допуску звичаєвих норм міжнародного права, з одного боку, і договірних – з іншого. Наприклад, в США звичаєве міжнародне право є частиною права країни з метою застосування судами, якщо немає міжнародного договору або іншого нормативного акту виконавчої або законодавчої влади або судового рішення. По-іншому вирішується питання в правових системах європейських країн. У Німеччині норми загального міжнародного права не тільки включені до права країни, але домінують перед законами. У Нідерландах всі норми звичаєвого міжнародного права підлягають застосуванню.

Що ж стосується договорів, то відомо два способи вирішення питання:

1. Положення договору набувають силу національного права лише в результаті видання спеціального закону (Великобританія, Індія, Нігерія);

2. Положення належним чином ратифікованого та офіційно опублікованого договору безпосередньо набувають чинності норм національного права. Нерідко при цьому національне право встановлює примат таких норм у правовій системі країни (Франція, Греція, Іспанія, Україна).

У більшості європейських країн (в т.ч. Україна) укладання договору, що суперечить конституції, можливо лише після відповідної зміни конституції.

Процес входження норм міжнародного права в національне звичайно називають трансформацією, маючи на увазі перетворення норм міжнародного права в норми національного права. Норма при цьому зберігає свій зміст, але форма її іноді міняється. Тому говорять також про імплементацію, тобто впровадженні норми міжнародного права в національне.

Трансформація може бути:

• загальна – держава встановлює, що всі або тільки визначені види прийнятих нею міжнародно-правових норм є частиною права країни;

• індивідуальна – кожна норма або група норм вводиться до права країни спеціальним актом;

• пряма – правила договору породжують тотожні правила

в національному праві в силу самого акту прийняття договору. Однак, для того, щоб норма міжнародного права могла застосовуватися як частина права країни, вона винна бути самовиконуваною, тобто сформульована так, щоб бути придатною для безпосереднього застосування;

• опосередкована – на основі договору видається національний нормативний акт, що відтворює зміст договору.

Особливим видом імплементації є відсилання, коли в законі сказано, що ті або інші його положення будуть застосовуватися відповідно до певного договору або також у встановлених випадках слід застосовувати такий-то договір.

Будучи введеними в національне право, норми міжнародного права займають в ньому особливе положення. Будучи частиною правової системи країни, вони застосовуються відповідно її цілям та принципами, а також у встановленому нею процесуальному порядку. Подалі існування такої норми стає незалежним від долі договору, з якого взята норма. Вона може існувати і після припинення договору.

Україна розвиває свою нормативну базу для вирішення питання співвідношення та врегулювання взаємодії міжнародного і національного права для приведення національного законодавства у відповідність зі своїми міжнародними зобов’язаннями. Цей процес швидко еволюціонує та регулюється сьогодні такими правовими актами: Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990), Закон України «Про правонаступництво України» (10 липня 1991), Закон України «Про дію міжнародних договорів на території України (10 грудня 1991), Закон України «Про міжнародні договори України» (18 січня 2004) і, звичайно, Конституцією України (28 червня 1996).