§2. Принцип невтручання

Принцип невтручання – один з фундаментальних у міжнародному праві. В Статуті ООН говоритися, що він не дає Організації права на втручання в справи, які по суті входять до внутрішньої компетенцію будь-якої держави, і не вимагає від держав-членів надавати такі справи для вирішення у порядку, передбаченому Статутом (п. 7. ст. 2). Це положення відбиває загальновизнану звичаєву норму, що зобов'язує всіх суб'єктів міжнародного права утримуватися від втручання.

Базовим поняттям даного принципу є «сфера внутрішньої компетенції»: це та сфера діяльності держави, що закрита для інших суб'єктів. Коло «справ, які по суті входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави» не завжди співпадатиме з обсягом територіальної юрисдикції держави. По-перше, сама держава часто своїм національним правом та в силу міжнародних зобов’язань) певні справи переносить зі сфери виключно внутрішньої компетенції до сфери міжнародно-правового регулювання. По-друге, певні відносини, хоча вони і розвиваються в межах території держави, безвідносно до її волі можуть бути віднесені міжнародним співтовариством до таких, що перестають бути виключно внутрішньою компетенцією цієї держави. Так, Рада Безпеки ООН може розцінити внутрішні події в державі як такі, що загрожують міжнародному миру і безпеці, а отже, не можуть більше вважатися внутрішньою справою держави. По-третє, певні суспільні відносини можуть відбуватися за межами території держави, але залишатимуться її внутрішньою справою (відносини, що випливають з міжнародних угод та деякі інші). Отже, критерієм визначення внутрішньої компетенції держави є її міжнародні зобов'язання і практика.

У цій сфері держава не має зобов'язань перед своїми партнерами, оскільки тільки в цьому випадку держави не вправі заперечувати ті або інші дії інших держав.

В історії міжнародного права не раз вживали спроби створити перелік сфер, що входять до внутрішньої компетенціє. Загальновизнано, що такими є визначення економічної й політичної систем держави, однак в останні десятиліття цілі категорії, що раніше відносилися до внутрішньої компетенції, тією чи іншою мірою стають предметом міжнародно-правового регулювання.

Виключенням із принципу невтручання є дії на підставі глави VII Статуту ООН (п. 7 ст. 2). Іншими словами, принцип невтручання не перешкоджає застосуванню примусових заходів до держави за рішенням Ради Безпеки ООН у випадку загрози миру, порушень миру та актів агресії. Рада Безпеки і Генеральна Асамблея, вирішуючи питання про застосування таких заходів, не стільки з'ясовували, чи є дана справа внутрішньою, скільки визначали наявність загрози миру та безпеці та на цій підставі торкалися внутрішніх справ.

 

§3. Принцип незастосування сили і погрози силою

У міжнародному житті через відсутність наддержавної влади сила перебуває в розпорядженні самих суб'єктів. У таких умовах єдиний вихід – встановлення правових рамок застосування сили. Згідно п. 4 ст. 2 Статуту ООН «всі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним із цілями Об'єднаних Націй».

Статут ООН передбачає можливість застосування сили або погрози силою лише у двох випадках:

• за рішенням Ради Безпеки у випадку погрози миру, будь-якого порушення миру або акту агресії.

• у порядку здійснення права на самооборону у випадку збройного нападу, доти, доки Рада Безпеки не здійснить необхідні заходи для підтримки міжнародного миру і безпеки.

Поняття сили в першу чергу включає агресивну війну. Відповідно до визначення агресії, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 14 грудня 1974 р. агресія являє собою застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави. Отже, маються на увазі досить широкомасштабні воєнні дії.

Як суб'єктом, так і об'єктом агресії можуть бути тільки держави. Застосування збройної сили проти недержавних утворень не є агресією.

Агресія являє собою злочинне зазіхання на інтереси не тільки держави-жертви, але і міжнародного співтовариства в цілому, оскільки ставить під загрозу загальний мир і безпеку. Тому зобов'язання не здійснювати акти агресії відноситься до категорії зобов'язань щодо міжнародного співтовариства в цілому.

Під погрозою силою в першу чергу розуміється погроза застосування збройної сили. Стосовно інших заходів, то забороняються акції такого масштабу, які здатні завдати шкоди територіальній цілісності або політичній незалежності держави.

Право на самооборону належить державі – жертві нападу. Вона повинна оголосити про факт нападу і негайно сповістити про це Раду Безпеки ООН. Відсутність такого повідомлення може розглядатися як свідчення того, що держава не вважає свої дії самообороною. Право на самооборону базується на ст. 51 Статуту ООН. Дії, вчинені при реалізації цього права, негайно повідомляються Раді Безпеки ООН.

Статут ООН передбачає право не тільки на індивідуальну, але й на колективну самооборону. Рішення про колективну самооборону приймається державою, щодо якої відбувся напад. Без її прохання треті держави не вправі вживати заходи у порядку колективної самооборони.

Право на вживання заходів у порядку колективної самооборони після запиту держави-жертви належить всім державам.

Принцип незастосування сили передбачає санкцію у випадку набуття території в результаті погрози силою або її застосування.