2. Соціальне життя в Україні хх ст. Початку ххі ст.

VІІ етап (з 1917 р.). Період загальнодержавних форм соціальної допомоги (державний принцип).

Відразу ж після Жовтневої революції 1917 року, задекларовано й законодавчо закріплено багато соціальних прав людини, зокрема:

• у жовтні 1917 року Декретом Раднаркому встановлено восьмигодинний робочий день, скасована нічна праця підлітків до 16 років;

• у грудні 1917 року введено в дію Положення про страхування на випадок безробіття;

• 31 грудня 1917 року набув чинності Декрет «Про страхування на випадок хвороби». Цим декретом передбачався спеціальний режим роботи для матерів з немовлятами, встановлювалася допологова і післяпологова відпустка, допомога з нагоди пологів, визначалася пенсія по втраті годувальника та інші види соціального захисту.

Опікувався питаннями соціального забезпечення Наркомат Державного презирства, який у квітні 1918 р. було перетворено на Наркомат соціального забезпечення (НКСЗ).

Тоді ж, восени 1918 року був створений Всеросійський фонд соціального забезпечення, який визначався «Положенням про соціальне забезпечення працівників» від 31.10.1918 р. Згідно з цим положенням пенсійне забезпечення поширювалося також на ремісників і кустарів.

Досить часто виконання пунктів законів і положень, прийнятих новою радянською владою, потребувало відповідних непопулярних політичних рішень. Зокрема набула розвитку практика вирішення соціальних питань деяких категорій населення за рахунок погіршення прав і свобод інших членів суспільства.

Важливим напрямом державного соціального забезпечення в 20-30 роки ХХ ст. була боротьба з дитячою безпритульністю (дитячі будинки, дитячі комуни, перевиховні колонії).

У 1917 р. закладені основи системи охорони здоров’я. Її ідеологічним підґрунтям стали основні положення доповіді «Робоча страхова медицина» М.А. Семашка, яку він зробив у Російській Думі у січні 1912 р. На підставі змісту цієї доповіді радянська влада видала ряд декретів, відповідно до яких за короткий час було створено мережу лікувальних установ страхової медицини, де застраховані отримували кваліфіковану допомогу. Спочатку робоча страхова медицина контролювалася лише Народним комісаріатом праці. При створенні у липні 1918 р. Народного комісаріату охорони здоров׳я постали дві паралельні системи охорони здоров'я:

• «робоча страхова медицина», підпорядкована Наркомпраці;

• «Радянська медицина», створена на основі земської і міської медицини і підпорядкована Наркомздраву.

У 1919 році (18.02) робоча страхова медицина була ліквідована і затверджена єдина радянська медицина, головним керівним органом якої став Наркомздрав.

Починаючи з 1921 р. у зв'язку з проведенням радянською Росією нової економічної політики НЕПу з'явилися лікувальні заклади різної форми власності та страхові товариства, почалося відродження соціального страхування. Ухвалами РНК у 1921-1923 рр. для працівників різних сфер господарства країни встановлювалися внески по всіх видах страхування, окрім безробіття. Розмір страхового внеску залежав від рівня шкідливості виробництва.

Для державних установ і державних підприємств внесок на всі види страхування був менший (12-16% від фонду оплати праці), ніж для підприємців (до 25%). Проте для останніх були встановлені страхові тарифи трьох видів: нормальні, тимчасові і пільгові, що дозволяло враховувати реальний економічний стан окремих підприємств. Отримувані внески безпосередньо передавалися органам охорони здоров'я: 10% – Наркомздраву; 90% – місцевим органам для поліпшення муніципальної медичної допомоги застрахованим. Страхові внески давали 1/3 коштів, необхідних для медичного обслуговування застрахованих, але їх все одно не вистачало. Після закінчення НЕПу лише окремі види страхування залишилися чинними на території СРСР.

У 1930-і роки відбувся перехід до державної системи соцзабезпечення і страхування. У 1933 р. соціальне страхування було передане у підпорядкування профспілкам, а заводські страхові каси ліквідовані. Фінансування соціального забезпечення і соціального страхування включили до державного бюджету.

Така система проіснувала до кінця 1980-х рр., хоча управління системою соціального забезпечення і страхування було складним. Одним з головних її недоліків було те, що система соціального страхування існувала як підпорядкований елемент державної системи соціального забезпечення і залежала від стану бюджету країни.

VІІІ етап (з 1990 року). Сучасний період (муніципальний принцип).

Від початку існування України як незалежної держави (1991.р.) дефіцит державного бюджету становив 20% валового національного продукту, отже, стара система соціального забезпечення вже не могла, як раніше, виконувати свої функції. Розвиток різних форм власності на засоби виробництва, поява безробіття і формування ринку праці потребують проведення радикальних реформ системи соціального забезпечення і зумовлюють страхування.

Соціально-економічні фактори, що зумовлюють необхідність проведення соціальних реформ:

• перехід від державного соціалізму до ринкової економіки;

• системна економічна і політична криза, яка супроводжується скороченням національного багатства і високим рівнем інфляції при зниженні життєвого рівня населення;

• криза платоспроможності підприємств і бюджетна криза як її результат. Рівень фінансування соціальної сфери постійно знижувався і за останні 5 років складає 30 до 40% від потрібного;

• соціально-демографічна криза включає депопуляцію населення, зростання захворюваності, високу смертність, скорочення чисельності населення, зростання безробіття, зниження реальних доходів більшості населення, більше половини якого живе нині за межею бідності, а 10-12% населення – за межею убогості. Проблеми безробіття та бідності спричинили масову трудову міграцію, явище гастарбайтерства;

• погіршення у зв’язку зі зниженням доходів людей санітарно-епідемічної ситуації загострило проблему поширення соціальних і особливо небезпечних хвороб (холери, тифу, сифілісу, туберкульозу, СНІД(у) та ін.).

Навіть у перехідний період, який зараз переживає Україна, потрібно забезпечувати мінімальні соціальні гарантії усім її громадянам. І найбільш складним завданням на цьому етапі видається пошук оптимального поєднання економічної і соціальної політики, гарантії якої визначаються ст. 49. Конституції України. Формування нового соціального законодавства вимагає створення нової системи соціального захисту, з новими умовами пенсійного забезпечення, виплати соціальної допомоги особам, що втратили роботу або опинилися в складних життєвих ситуаціях, розвитком страхового ринку медичних послуг тощо.

Так, виникнення ринку праці й безробіття є підставою для створення системи соціального захисту від безробіття. Безробітні – це працездатні громадяни, які тимчасово не мають роботи та заробітку і готові приступити до неї у будь-який час. По цьому необхідно створювати як державні, так і недержавні інститути соціальної допомоги і працевлаштування громадян. Законом передбачено, що мешканці України можуть укладати угоду на добровільне страхування з безробіття зі страховими організаціями. Сьогодні питаннями фінансової допомоги безробітним опікується державна служба зайнятості. Рівень допомоги з безробіття розраховується як відсоток до середньої зарплати 3-х останніх місяців. Період виплати допомоги не може тривати більше, ніж півроку. Безробітні можуть вийти на пенсію достроково за умови наявності 20-річного трудового стажу, але не раніше, ніж за 2 роки до настання пенсійного віку.