Заліковий модуль 1

ПРИНЦИПИ ФОРМУВАННЯ, МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ ТА ЗМІСТ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

Змістовий модуль 1

ЕВОЛЮЦІЙНИЙ РОЗВИТОК СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

Мета лекції – формування у студентів цілісного уявлення про історичний розвиток соціального захисту в країні. Це дає можливість краще орієнтуватися майбутнім фахівцям в проблемах соціальної роботи, соціальної безпеки, соціального забезпечення, соціального страхування населення, а також отримати необхідні навики соціального менеджменту.

Навчальні завдання

1. Орієнтуватися в основних поняттях і термінах, використаних у теорії викладання соціальної роботи.

2. Оцінювати значення історії розвитку соціального захисту в Україні;

3. Аналізувати соціологічні, психологічні, педагогічні, етнічні основи організації соціальної роботи.

4. Знаходити менеджерські підходи до вирішення соціальних проблем суспільства на сучасному етапі.

План лекції

Історичні і теоретичні дослідження вирішень соціальних проблем суспільства.

Соціальне життя в Україні ХХ ст. початку ХХІ ст.

Основні поняття теми лекції

Соціальна робота, соціальний захист населення, соціальна справедливість, організація соціального захисту, соціальне страхування, соціальне забезпечення,економіка соціального захисту, страховий ринок.

1. Історичні і теоретичні дослідження вирішень соціальних проблем суспільства

І етап. Первіснообщинний період (принципи родової доброчинності).

Історія соціального захисту починається з особистої доброчинності, яка притаманна людському суспільству ще з доісторичних часів. З перших кроків цивілізації, коли сім’я, домогосподарство були основним виробничим осередком у суспільстві, цілком логічно було покладати турботу про непрацездатних на інших членів родини. Ті, хто не мав власної родини і не міг самостійно забезпечити себе самим необхідним, або ж ціла родина, яка опинилася у скрутному становищі, могли розрахувати на допомогу громади. Захист нужденних здійснювався у формі особистої та громадської родової доброчинності тоді, коли йшлося про виживання людини або родини.

В Україні суспільна допомога і благодійність започатковані у найдавніші часи. Архаїчна форма допомоги у древніх слов’ян, що населяли українські землі, формувалась як відчуття «приналежності до роду», людської спільноти, природи, космосу. Організована на цих засадах допомога і взаємодопомога у наших предків реалізувалася у культових, общинно-родових та господарських формах: люди зверталися до жерців, віщунів задля подолання конкретних життєвих проблем. У Азово-Чорноморських степах виникають братчини (мирщини, зчіпки), під час яких мешканці одного або кількох поселень віддають певну частину продуктів на суспільні потреби. Общинно-родова підтримка проявлялась у виділенні землі, призначенні «громадських родичів», які мали піклуватися про «вихованців», «годованців» тощо. Господарські форми допомоги (толоки, складчини, супряга) надавались в екстремальних ситуаціях тим, хто постраждав від пожеж, повеней, втратив худобу та зазнав інших негараздів. Київський чернець Нестор в книзі XII століття «Повесть временных лет» описуючи життя Азово-чорноморських степів, указував, що придніпровські слов'яни жили родами і племенами поки не перейшли до общинного способу життя. Рід був об'єднаний взаємними обов'язками в матеріальній допомозі і захисті.

З розпадом родових зв'язків давні слов'яни об'єднуються в общини, а розорені общинники вимушені були звертатися по допомогу до багатих землевласників. Потрапляли до них в залежність і ставали холопами, які мало чим відрізнялися від рабів. Праця і соціальний захист їх носила загальний характер.

ІІ етап (до XVII століття). Період християнських общин (принцип любові до бідних).

Ідеологія перших християнських общин сприяла формуванню суспільної моралі, формувала відповідне ставлення до жебраків та убогих на засадах милосердя і любові до ближнього. Сюжет про ці християнські чесноти згадується у трьох Євангеліях Нового Заповіту. Наведемо його. Чоловік підійшов до Ісуса і запитав його: «Що маю робити, щоб заслужити вічне життя?» Той йому відповів: «Знаєш заповіді: не перелюбствуй, не вбивай, не кради, несправедливо не свідчі, поважай батька свого і матір свою!». Чоловік сказав: «Усе це я роблю з молодих років». Почувши це, Ісус сказав: «Ще одного тобі не вистачає. Продай все, що маєш і гроші роздай бідним, тоді матимеш скарб на небі. Легше верблюду пройти крізь вушко голки, ніж багатому увійти до Царства Божого».

Поворотним пунктом у розвитку періоду християнських общин на Україні стало хрещення слов'ян в 988 році, у водах Дніпра, яке дало розвиток принципу любові до бідних. Про християнство в нашій країні відомо з часів княгині Ольги, яка їздила хреститися до Константинополя. Її онук, Володимир Святославович, княжив в Новгороді, а з 980 року в Києві. За свідченням ченців-літописців, сам він хрестився в Херсонесі, який захопив під час походу. Провідними формами соціальної допомоги на той час були княже піклування, церковно-монастирська.

З кінця Х століття допомога потерпілим стала обов'язком великих князів. Один з восьми синів Володимира – Ярослав, якого прозвали Мудрим, об'єднав в собі християнське милосердя з любов'ю до знань. При ньому була складена «Руська Правда», де закріплювались деякі види соціальної допомоги бідним як обов’язкові до виконання будівельних матеріалів, а погорілець, якщо був голодний, просив хліба. Допомога була різноманітною і відповідала справжній нужді.

ІІІ етап. Період релігійних інститутів (принцип боротьби з жебрацтвом).

Розвиток грошового обігу уможливив накопичення й обмін отриманої милостині, тоді жебрацтво стало професійною справою. Водночас на теренах Росії й України зневаження народу панівними класами породило велику кількість мандрівних жебраків, які втікали від своїх господарів, тинялися просторами Російської Імперії і жили з жебрацтва та розбою.

У повчаннях митрополита Київського і Галицького Петра Могили (1597 – 1647) написано: «Повідала нам братія святої лаври Печерської Київської, що до архімандрита Єлисея Плетенецького якось прийшов келар і сказав йому, що багато – безліч хлібів видається на всяк день. Той же подивувався такому споживанню і пішов до келарні подивитися, хто це так багато хлібів поїдає. І побачив багато жебраків там і ще більше вразився (не тому, що багато їх було, а що здорові й сильні з недужими брали хліб). І почав сам здорових голодних проганяти. Повелів їм не дармового хліба їсти, а працювати. Недужим й сліпим, кривим та їм подібним повелів роздавати».

Першим почав боротьбу з жебрацтвом цар Іван Грозний. Він повелів своїм опричникам гнати жебраків батогами з міст і сіл. Він визначив їм місце тільки на паперті церков, заборонив блукати зграями по країні.

Кінець періоду любові до бідних припав на час правління Петра І. Зміна у ставленні до нужденних полягала у тому, що державна влада змінила політику ставлення до нужденних – їх почали розділяти на дійсно нужденних і тих, які прикидалися і ухилялися від роботи або служби в армії. При цьому, невиліковних хворих було наказано уміщувати в богадільні при монастирях, а виліковних – у шпиталі, здорових – віддавати в солдати. Не були забуті й малолітні жебраки, для них передбачалося створення спеціальних закладів – дитячих притулків, де вони б навчалися грамоті та ремеслам.

У 1691 р. було віддано наказ, у якому жебраків, якщо їх затримали, наказувалось бити батогами і засилати до Сибіру. При Катерині ІІ створена система державного піклування. У Москві відкрився Виховний будинок для дітей сиріт, у Петербурзі – «Суспільство благородних дівчат» для бідних дівчат міщанського походження і виховні заклади для хлопчиків.

Релігійні інститути виступають не тільки ярими проповідниками допомоги убогим, але й самі часто надають її. Ця діяльність почала традиційно знаходитися під патронатом церкви. Релігія з її постулатами допомоги ближньому своєму, а іноді і відповідальності за нього визначила багато нинішніх форм соціальної підтримки. Але релігійні норми з часом стають способом життя, частиною культури, традицій, суспільної моралі і поведінки для окремих націй і народів.

ІV етап з 1601 р. Законотворчий період (принцип суспільної доброчинності).

У цей період відбувається ухвалення перших страхових законів і формування соціального страхування. Родоначальником страхового законодавства стала Середньовічна Англія. У 1601 році англійською королевою Єлизаветою І виданий перший указ «Про бідність» на підтримку лицарів-хрестоносців, які повернулися з Палестини каліками. Він зобов'язував англійську знать платити пенсію таким лицарям, за місцем обраного ними місця мешкання, а полегшення долі бідних покладалось на церковні парафії.

Надалі провідну роль у створенні й легалізації системи соціальної допомоги відводять Німеччині. Канцлер Отто фон Бісмарк у 1883 році видав закон «Закон про страхування робітників з приводу хвороби»; у 1884 році – «Закон про страхування від нещасних випадків»; у 1889 році – «Закон про страхування інвалідності та старості».

Надалі, страхові закони у більшості країн Європи були подібні з німецькими, тільки виплати пенсійної допомоги в деяких країнах розвивалися за іншим принципом.

Добровільне пенсійне забезпечення (поняття добровільне страхування з'явилося значно пізніше) в Росії (як і в Україні та світі) виникло в минулому столітті з утворення емеритальних (професійних пенсійних) кас. Учасники цих кас отримували одноразову допомогу після виходу на пенсію. Перша така каса була заснована у 1858 році в Санкт-Петербурзі.

Обов'язкове страхування в Росії пов'язане з 1861 роком, коли був виданий закон «Про допоміжні товариства на казенних заводах», потім з'явилися «Тимчасові правила про пенсії робітникам казенних гірничих заводів і копалень, що втратили працездатність на копальних роботах». Таким чином, обов'язкове соціальне страхування є одним з видів державних соціальних гарантій працівникам, що забезпечує через позабюджетні форми (принцип неповного державного фінансування). Паралельно з нею розвивалася фабрично-заводська медицина за рахунок добровільних лікарняних кас на підприємствах і установах.

Добровільне соціальне страхування будується на принципах колективної солідарності і взаємодопомоги. У 1903 році встановлена відповідальність працедавців при нещасних випадках на виробництві, тобто вперше уведені поняття професійного ризику і обов'язкового професійного страхування.

У енциклопедичному словнику Ф.Н. Брокгауза й І.Е. Ефрона минулого століття визначено, що доброчинність – це прояв співчуття до ближнього і моральний обов'язок держави та імущого поспішати на допомогу нужденному. Сьогодні це поняття має подвійний характер. До кінця ХІХ століття доброчинна допомога надавалася через розгалужену мережу державних та соціальних інституцій, навчальні заклади, сирітські будинки, каси громадської та взаємної допомоги, громадські утворення. До останніх слід віднести Товариство заохочення працьовитості (1863 р.), яке мало на меті допомогу жінкам, Товариство «Синій хрест» (1896 р.), створене для допомоги хворим і знедоленим дітям, Російське товариство Червоного хреста, Імператорське людинолюбне товариство та ін. Отже, виділяється 3 типи суб’єктів доброчинної допомоги:

• доброчинні заклади;

• доброчинні товариства;

• приватна індивідуальна допомога й підтримка.

У 1898 році в Російській імперії (до складу якої тоді входила Україна) нараховувалося 459 навчальних і доброчинних установ, у 1904 році в дитячих притулках утримувалося близько 19000 дітей.

Vетап. Соціальний захист часів Козаччини (принцип вольності і братерства).

Щодо цього в Україні в XVI, а особливо в XVII ст. було досягнуто певних успіхів. В описі Павла Алеппського, який з антіохійським патріархом Макарієм подорожував Україною до Москви в 1654 р., читаємо: «Починаючи з цього міста (Рашків на Дністрі) по всій землі козацькій, у кожному місті, у кожному селі для убогих, немічних і сиріт збудовано по краю чи всередині населеного місця будинки, в яких вони мають притулок». Ці примітивні братські притулки, де, зрозуміло, медичного догляду не було, у XVI ст. називали шпиталями (від лат. hospitalis – гостинний).

Коли Запорозька Січ стала місцем скупчення тисяч людей, коли після походів запорозьких козаків залишалося багато поранених, частина з яких ставала інвалідами, Січ змушена була збудувати власний шпиталь при Трахтемірівському монастирі над Дніпром. Завдяки великим коштам, які надавала Січ, цей монастир став одним з найвідоміших в Україні.

Трахтемірівський монастир з козацьким шпиталем не раз грабували й руйнували, але Січ його щороку швидко відбудовувала. Проте в 1678 р. поляки зруйнували його вщент і назавжди.

Постановою військової ради Запорозької Січі було вирішено створити шпиталь при Межигірському монастирі поблизу Києва. У 1680 р. кошовий Іван Сірко передав у підпорядкування Межигірському монастирю Самаро-Миколаївський Січовий монастир, розташований на острові між річками Самарою і Самарчиком. При цьому монастирі також розміщений був військовий шпиталь, так само як і при Лебединському, поблизу Чигирина, і Левківському, поблизу Овруча.

Під час визвольної війни Січ розподіляла своїх поранених та інвалідів у інші шпиталі при монастирях і церквах, виділяла на лікування і догляд за ними певні кошти із загальновійськового скарбу. Лікували та доглядали хворих у шпиталях ченці. Монастирі охоче брали на себе піклування про запорозьких козаків, оскільки мали від цього матеріальний прибуток у вигляді постійної відбудови церков, оновлення церковної утварі й великих внесків.

Після того, як Січ припинила існування у 1775 році, шпиталь запорожців при Межигірському монастирі передбачалося перетворити на інвалідний громадський будинок. Проте в Межигір’ї було відкрито військовий лікувальний заклад. Архів монастиря згорів у 1764 р. Цим і пояснюється, чому фактично нічого не відомо про організацію і роботу цього шпиталю.

VІ етап. Період запровадження громадських систем соціального захисту (принцип громадської доброчинності).

Розпочата у ХVII – ХVIII ст. секуляризація (звільнення від релігійного впливу громадського й особистого життя громадян) спонукала до участі громади в осмисленні різноманітних аспектів соціальної допомоги. Цей процес сприяв розвитку ролі громадських інститутів у організації соціальної допомоги.

За наказом імператриці Катерини ІІ у 1775 р. було утворено «Приказ суспільного презирства» – відповідальний орган управління суспільною опікою, у рамках якого створювалися народні школи, будинки для сиріт, лікарні, аптеки, богадільні, лепрозорії, божевільні, робітні будинки. Наприкінці ХVIII ст. сформувалася державна структура соціальної допомоги населенню. У багатьох губерніях так само було запроваджено «Прикази суспільного презирства» з відповідними закладами підтримки та захисту населення, сформовано світське законодавство у сфері суспільної опіки і приватної благодійність. Почала розвиватися громадська благодійність. На території України у 1812 р. було створено Харківське благодійне товариство благодійництва. У 1822-1824 рр. було складено атлас богоугодних закладів і запроваджено норми їх забезпечення ліжками тощо. Ініціаторами створення благодійних фондів і товариств були члени імператорської родини.

Інститути суспільної опіки існували в усіх цивілізованих країнах. Проте в XVIII-XIX ст. у країнах Західної Європи система соціального захисту формувалась на принципах індивідуалізму, свободи особистості й відповідальності за свої вчинки – панівної філософії того часу. Вона не запобігала нужді й не виводила з неї, надаючи лише мінімальну підтримку людям, які перебували у важкій життєвій ситуації. Наприкінці XIX ст. було зроблено перші спроби глибше зрозуміти причини соціального зла, замість вивчення лише його зовнішніх проявів і запобігання їм. Початок цьому поклав Ч. Бут, який керував дослідженням життя людей у Лондоні. Публікація доповіді вченого «Життя і праця людей у Лондоні» (17 томів, 1892 – 1903) мала далекосяжний ефект. За його висновками майже третина лондонського населення жила в бідності.

У другій половині XIX ст., як у Європі, так і в Російській імперії виникла суспільна система страхування ремісників і найманих робітників, основою якої становили лікарняні каси. Перші лікарняні каси утворилися в Ризі.

У 1912 р. ІІІ Державна Дума прийняла пакет страхових законів: «Про затвердження Ради у справах страхування робітників», «Про затвердження присутності у справах страхування робітників», «Про забезпечення робітників на випадок хвороби», «Про страхування робітників від нещасних випадків на виробництві».

Загальне керівництво соціальним страхуванням було надане Раді у справах страхування робітників при Міністерстві торгівлі й промисловості. Робочим органом на місцях були лікарняні каси і страхові товариства. До моменту революції в Росії існувало декілька тисяч кас і 10 товариств. Лікарняна каса була майже на кожному заводі з кількістю працюючих не менш 200 осіб. Нею керували загальні збори, які складалися з представників робітників і працедавців. Останнім належали 2/3 голосів зборів.

Кошти лікарняних кас складалися з внесків робітників і промисловців. Розмір внеску встановлювався загальними зборами, але відповідно до закону розмір внесків робочих в півтора рази перевищував внесок підприємця.

Головною функцією лікарняної каси була видача допомоги у випадках хвороби, каліцтва, пологів або смерті. Допомога з тимчасової непрацездатності видавалася з 4-го дня захворювання, але не більше 26 тижнів підряд протягом року або 13 тижнів, при повторних захворюваннях, вона складала від 1/2 до 1/3 заробітку. Розмір допомоги встановлювався загальними зборами, яке могло прийняти рішення про виплату допомоги з першого дня хвороби. При каліцтві термін допомоги був менше 13 тижнів, після його закінчення допомогу продовжували надавати страхові товариства, застраховані від нещасних випадків. Допомога при пологах видавалася робітницям, які пропрацювали не менше 3-х місяців, дорівнювала 0,5 повного заробітку і мала наступний термін – 2 тижні до пологів і 4 тижні потому.

За рішенням загальних зборів, лікарняні каси надавали допомогу членам родини, проте лікарська допомога їм не надавалася. Амбулаторне лікування і перша допомога при нещасних випадках, згідно із законом, мала забезпечуватися за рахунок роботодавця, а питання оплати стаціонарної допомоги вирішувалися на загальних зборах підприємства.

Лікарняні каси мали право організовувати лікарні. Перша касова лікарня в Росії була створена у 1914 р. при Тульських збройних заводах. Лікарі касових лікарень могли працювати і як сімейні лікарі.