3. Особливості систем соціального захисту в ряді країн Європи

На основі існуючої типологізації економічних моделей соціального захисту країн ЄС, що отримала закріплення в документах Європейської Комісії (континентальна, англосаксонська, скандинавська та південно-європейська) можемо визначити особливості систем соціального захисту п'яти країн Євросоюзу: Німеччині, Франції, Великобританії, Швеції та Італії.

У системі соціального захисту Німеччини центральне місце займає соціальне страхування. Сама система соціального захисту в цій країні побудована за принципом самоврядування, згідно з яким установи соціального страхування наділені правовою, фінансовою та організаційною незалежністю від інститутів державного управління. Разом з тим, держава створює правову основу, на якій вибудовуються відносини між страхувальником і застрахованим, вона ж здійснює правовий нагляд за діяльністю органів соціального захисту, державні органи мають право перевіряти фінансову та комерційну діяльність страхової організації.

В організаційному відношенні для системи соціального захисту німецьких громадян характерна роз'єднаність установ, що здійснюють соціальне страхування: як незалежні діють організації з пенсійного забезпечення, медичні страхові організації та ін. Поряд із соціальним страхуванням у системі соціального захисту передбачені механізми соціальної допомоги, яка надається у випадку, якщо всі види страхових соціальних допомог вичерпані. Фінансування системи соціального захисту в Німеччині здійснюється з внесків застрахованих осіб найманої праці і працедавців, за рахунок державного бюджету, а також за рахунок комбінації обох видів фінансування. Гарантом виконання соціальних зобов'язань виступає держава, перерозподіляючи частину коштів на покриття витрат у вигляді державних дотацій.

Особливість французької системи соціального захисту – дуже складна організаційна структура, а також висока частка витрат на соціальні програми, яка перевищує середній рівень по ЄС. Для неї характерні такі особливості. По-перше, існування розгалуженої системи професійно-галузевих схем соціального страхування. По-друге, наявність розвинутої системи сімейної допомоги, під час тривалої еволюції вводилися і удосконалювалися різні інструменти та форми державної соціальної політики. По-третє, велика роль додаткових систем соціального захисту, особливо в галузі пенсійного та медичного страхування. В основі функціонування не лише державних схем соціального страхування, а й обов'язкових додаткових професійних систем страхування лежить розподільчий принцип фінансування.

Для британської системи соціального захисту населення характерні дві специфічні особливості. По-перше, в рамках цієї системи відсутні спеціальні, організаційно оформлені інститути, що займаються страхуванням конкретних видів соціальних ризиків – страхування по старості, по хворобі, від безробіття, від нещасних випадків на виробництві та ін. Усі програми соціального захисту об'єднані в рамках єдиної системи соціального захисту. По-друге, для системи соціального захисту Великобританії характерна велика роль державних установ у забезпеченні соціальними послугами та виплатами, а також – в силу історичного розвитку – простежується їх тісний зв'язок із приватними страховими структурами. Фінансування системи соціального захисту у Великобританії здійснюється за двома основними напрямами – національної охорони здоров'я та національного соціального страхування. Перший напрям фінансується переважно з державного бюджету, другий – з коштів страхових внесків найманих працівників і підприємців. Крім охорони здоров'я, яка майже на 90% субсидується за рахунок бюджету, бюджетне фінансування надається органам страхування від нещасних випадків на виробництві, а також органами сімейної допомоги. Таким чином, характерною особливістю британської державної системи соціального захисту є те, що вона не передбачає існування цільових страхових внесків, призначених для утримання конкретних страхових програм.

Основним принципом шведського соціального захисту є її універсальність, тобто охоплення всіх верств населення. Другим важливим принципом, характерним для багатьох європейських «соціальних економік», але найбільшою мірою реалізованим в Швеції, є принцип соціальної солідарності, який полягає в тому, що всі громадяни рівним чином і незалежно від їх соціального статусу беруть участь у фінансуванні системи соціального захисту, вносячи співрозмірний своїм доходам внесок. Необхідним елементом у такій системі виступає держава, перебираючи на себе функції перерозподілу соціальних благ від забезпечених до найбільш вразливих категорій населення.

Однією з основних проблем соціальної політики Італії є історична для цієї країни різниця в доходах населення північних та південних регіонів, про що свідчить статистика з безробіття. По відношенню до загального рівня безробіття в Італії (11,3%), рівень безробіття на півночі країни становив близько 7,5%, а на півдні – понад 20%. З огляду на це окремі види системи соціального захисту Італії домінують над іншими. Перш за все це стосується пенсійного забезпечення за інвалідністю, яке на півдні країни крім свого основного призначення виконує роль допомоги з безробіття і соціальної допомоги. Особливістю італійської системи є також незадовільний захист від ризиків людей, які в силу різних причин не мають будь-яких доходів. Ці та інші обставини італійської соціальної політики дозволяють характеризувати її як «рудиментарну».

Сьогодні окремі національні системи соціального захисту в країнах ЄС зберігають свою автономність, що певною мірою гальмує процес європейської інтеграції. Незважаючи на це, а також на те, що об'єднання ринків потенційно створює загрозу «соціального демпінгу», Євросоюз фіксує в своїх програмних документах принцип збереження вже досягнутих в тих чи інших державах-членах ЄС соціальних стандартів. У цьому випадку ЄС не прагне до регулювання всіх аспектів національних систем соціального захисту, загальні норми визначають лише мінімальні соціальні стандарти соціального захисту, яких зобов’язуються дотримуватися національні уряди країн-учасниць.