1.3. Соціально-психологічна структура особистості

Аналіз проблем структури особистості чітко виявляє відмінності соціологічного та соціально-психологічного кодів до дослідження особистості та групи.

Якщо соціолог виходить із структури, яка хоч і створюється індивідами, але є надіндивідуальною, навіть коли це мала група, що складається із двох осіб, то для соціального психолога найважливішим є власне суб'єктивне відношення особистості, тобто те відношення, яке виникає в індивіда як компонент його власного психічного життя у ході включення до об'єктивних соціальних ситуацій, виконання різноманітних ролей, норм та обо­в'язків. Отже, йдеться про особливе психосоціальне відношення. Саме так М.Г.Ярошевський характеризує аспект зв'язку індивіда з іншими людьми, засвоєння і виконан­ням ним соціальних ролей, поведінки як члена соціальної групи, тобто те, що ми називаємо спілкуванням.

Такий підхід дає змогу повніше розкрити соціально-психологічну структуру особистості. А необхідність виокремлення і вивчення такої структури очевидна, оскільки сама особистість — це найскладніший рівень організації не тільки соціального, а й психічного життя людини. Соціально-психологічна структура, будучи проміжною між соціальною і психологічною, дає можливість синтезувати в собі ці рівні детермінації людської діяльності й саму особистість розглядати як суб'єкт діяльності. Крім того, з'ясування соціально-психологічної структури особистості допоможе встановити чіткішу субординацію між філософськими, соціологічними і пси­хологічними категоріями. (Нагадаємо, що, за висловом Б.Д.Паригіна, концепція особистоеті інколи подібна до того лантуха, куди скидають усілякі елементи і поняття, які повинні стати еквівалентом структури особистості).

Певні успіхи у розробці психологічної структури особистості значною мірою можна пояснити застосуванням провідного принципу психології — особистісного підходу. За цього підходу особистість постає як сукупність внутрішніх умов, через які заломлюються всі зовнішні впливи. Все, що формується в психології особистості, так чи інакше зумовлено зовнішнім, але ніщо в її розвитку не виводиться безпосередньо із зовнішніх впливів. Останні дають той чи інший психічний ефект, лише заломлюю­чись через психічний стан суб'єкта, через склад думок і почуттів, що склався у нього (СЛ.Рубінштейн). Таке ро­зуміння особистості дає змогу розглянути особистість як цілісну, складну, динамічну і функціональну систему, тобто об'єднати у структурі особистості соціальні та психофізіологічні властивості.

Виходячи з цих уявлень розглядає психологічну структуру особистості зокрема К.К.Платонов. Виокре­мивши чотири підструктури (біологічно зумовлені особ­ливості; особливості окремих психічних процесів; рівень підготовленості або досвід особистості і еоціально-зумовлені якості особистості) і з'ясувавши їхню функціо­нальну роль, він дійшов висновку, що в кінцевому під­сумку особистість формується під складним якісним впливом тільки двох чинників: соціального і біологіч­ного — за домінування першого.

Ця загальнопсихологічна структура особистості вияв­ляється недостатньою для соціально-психологічних до­сліджень, оскільки не враховує єдності між інтерпсихологічними і інтрапсихологічними процесами людської психіки. І, безперечно, має рацію Б.ГАнаньєв, котрий зазначає, що перехід взаємовідносин, перетворення інтеріндивідуальних зв'язків, які функціюють за певних обставин життя, на інтраіндивідуальні зв'язки є обов'яз­ковою умовою утворення структури особистості та її ха­рактеру. Саме за такого підходу можна розглядати осо­бистість як об'єкт і суб'єкт суспільних відносин, як ці­лісну біо-психо-соціальну систему, в якій природні влас­тивості людини включаються до будь-яких форм со­ціальних зв'язків, а зовнішні соціальні зв'язки перехо­дять у внутрішні відносини самої особистості.

Ідея виокремлення соціально-психологічної структу­ри особистості останнім часом знаходить серед психо­логів дедалі більше прихильників (Б.Д.Паригін, Л.В.Сохань, Є.С.Кузьмін та ін.). Особливо необхідною вона стає у прикладних, конкретних соціологічних і соціально-психологічних дослідженнях, де обов'язково доводиться спускатися до рівня, коли абстрактна особистість виявляє себе як суб'єкт діяльності і де можна одержати емірично вимірювану характеристику вияву цієї сутності. Нею є її поведінка в різних життєвих ситуаціях, а сама особистість — це суб'єкт поведінки. Отже, поведінка є не тільки складним комплексом різновидів її соціальної діяльності, за допомогою яких опредметнюється навколишня природа, а й спілкуванням, практичною взаємодією з людьми в різних соціальних структурах.

У зарубіжній емпіричній соціології велике значення надається «теорії соціальних дій». Саме соціальна пове­дінка, на думку американських соціологів, складає влас­не предмет соціології, причому під соціальною поведінкою розуміється акт взамодії між двома або більше люд­ськими істотами. Вважається, що взаємодія характеризує не властивості окремих індивідів, які беруть у ній участь, а особливість відносин між ними.

Соціальна взаємодія розглядається як процес психологічного, емоційного ставлення людей один до одного, підґрунтям вивчення якого є принцип взаємних розра­хунків і оцінок, взаємодоповнення очікувань.

Безперечно, соціальні відносини, врешті-решт, висту­пають як поведінка людей у суспільстві, проте сама по­ведінка не може бути зрозуміла лише як психічний акт поза тими соціальними відносинами, всередині яких во­на виявляється. Так само і особистість, її соціальна сут­ність розкриваются через поведінку, проте сама по собі поведінка не пояснює сутності особистості. Це не ви­ключає того, що поведінка, вчинки людини виступають першим реальним фактом, з якого починається соціаль­но-психологічне вивчення особистості як суб'єкта су­спільної поведінки.

Соціальність особистості багатопланова. Вона складає ансамбль усіх суспільних відносин. У своїй діяльності особистість реалізує як суттєві, суспільно необхідні зв'язки, так і одиничні, випадкові, що стосуються її ін­дивідуальності. Оскільки поведінка людини залежить не тільки від конкретних соціальних структур, а й від результатів її індивідуального розвитку (дозрівання орга­нізму, нервово-фізіологічного, морфологічного розвит­ку), то в структуру особистості входить і певний комп­лекс властивостей індивіда, які корелюють між собою.

Дослідження Б.Г.Ананьєва показують наявність складних кореляційних плеяд,.що включають соціальні, соціально-психологічні й психофізіологічні характерис­тики (статус, роль, характерологічні риси, інтелект, мо­торні функції тощо), хоч і не всі психофізіологічні функ­ції, психічні процеси і стани охоплюються структурою особистості, а з багатьох соціальних характеристик лише деякі входять до структури конкретної особистості.

Таким чином, згідно з Б.ГАнаньєвим, структура осо­бистості вибудовується одночасно за двома принципами:

— субординаційним, або ієрархічним, згідно з яким складніші й загальніші соціальні властивості особистості включають у себе елементарніші й часткові соціальні та психофізіологічні властивості;

— координаційним, коли взаємодія здійснюється на паритетних засадах, що допускає шерег щаблів свободи для властивостей, які корелюють між собою, тобто від­носну автономію кожної з них.

Розуміння конкретної особистості як об'єкта і суб'єк­та суспільного життя вимагає аналізу її в єдності со­ціально-типових і індивідуальних якостей та рис. Це оз­начає, що особистість завжди постає не тільки як індиві­дуальність, а й як певний соціально-психологічний тип.

Проблема типізації особистості вже не раз порушува­лася в нашій літературі. У більшості праць аналізується, зокрема, соціальний тип особистості, який формується залежно від об'єктивного місця особистості в суспільст­ві, тобто від її місця в матеріальних, виробничих відно­синах, що виражає її приналежність до певної соціаль­ної групи, особливостей її ідеологічних, політичних, правових та інших відносин. Групова ж приналежність є головною детермінантою під час дослідження соціально­го типу особистості, й соціолог, який вивчає систему су­спільних відносин, як зазначає І.С.Кон, може відволікатися від індивідуальних особливостей людей, бо останні є лише носіями більш широких інтересів, включаються до будь-яких форм соціальних зв'язків.

Проте соціально-психологічне вивчення особистості не може ігнорувати індивідуальну, особистісну власти­вість людей, позаяк вона синтезує в собі обидва підходи

— соціологічний і психологічний. Оскільки кожному соціальному типу властиві свої соціально-психологічні особливості, то, як правильно зазначає Л.В.Сохань, у межах одного й того самого соціального типу існують різні психологічні типи особистості (соціально-психоло­гічні типи). Цю точку зору поділяють й інші дослідники (Б.Д.Паригін, В.Н.Колбановський, В.Фрідріх).

Власна соціальна активність, зміна ціннісних орієнта­цій, позицій, певна лінія поведінки за конкретних соціально-психолоіічних умов, у групі, колективі — ось що характеризує соціально-психологічний тип. Як більш рух­лива й динамічна, структура соціально-психологічного типу включає і властивості соціальної структури, і осо­бистісну структуру людини, утворюючи певну цілісність — соціальний тип особистості та її соціальну поведінку. Отже, у структурі соціально-психологічного типу весь ансамбль суспільних відносин завжди пов'язаний з пове­дінкою особистості й виступає як її поведінка в кон­кретних життєвих ситуаціях.

У цьому зв'язку слід згадати французького філософа і психолога Л.Сева, який визначає особистість як живу систему суспільних відносин між поведінками. Включена у виміри суспільних відносин, поведінка є соціальною за змістом і психологічною за формою. Вона виступає як спілкування, практична взаємодія двох суб'єктів на під­ставі певної «платформи»: загальних інтересу, цінностей, установок.

Це означає, що поведінка є суттєвим компонентом соціально-психологічної структури особистості. І не ви­падково динамічна структура особистості, запропонова­на Б.Д.Паригіним, складається з двох головних моделей

— психічного стану і поведінки. Еквівалентом моделі динамічної структури особистості є психічний настрій і стереотип соціальної поведінки.

Якщо в загальній психології головною одиницею по­ведінки є дія, то в соціальній психології такою одини­цею, на нашу думку, є вчинок, тобто дія, опосередкова­на процесом спілкування, взаємодії між людьми. Ця взаємодія підкріплюється оцінкою оточення, досвідом спілкування і характеризується вибором, самооцінкою, що детерміновано не тільки мотивом і метою, а й тією роллю, яку особистість виконує в певній групі, її стату­сом, рівнем домагань, позицією, ціннісними орієнта­ціями і регулюється певними соціальними нормами, що склалися в конкретній групі, суспільстві.

Поведінка, таким чином, — це деяка відносно узгод­жена і послідовна сукупність вчинків особистості. У кожній конкретній ситуації спілкування ця сукупність вчинків становить певну лінію поведінки або стереотип поведінки. Особистість як єдиний соціально-психологічний тип може мати кілька стереотипів поведінки. До того ж поведінка особистості в різних соціальних групах різна (різні її соціально-психологічні стереотипи). Це за­лежить від тих людей, з якими особистість вступає у спілкування, і від її власних індивідуально-психологіч­них особливостей. Проте у кожній групі є свої стерео­типні вимоги до поведінки особистості, невиконання яких загрожує розпадом групи, робить неможливим її нормальне функціювання. Тому для правильного розу­міння поведінки особистості в структурі внутрішньогрупового спілкування слід враховувати такі її характерис­тики, які визначають цю поведінку, виявляються у вчинках і одночасно показують залежність особистості вад конкретних соціальних структур і її власну активну, самодіяльну сутність. Такими характеристиками особис­тості є «соціальний статус», «позиція» і «роль».

Розділ 2 ОСОБИСТІСТЬ У СТРУКТУРІ ГРУПОВИХ ВІДНОСИН