5.5. Наслідування

До механізмів, способів впливу людей один на одного за умов переважно негрупової поведінки належить і наслідування, роль якого в житті особистості та групи досить важлива.

Наслідування спрямоване на відтворення індивідом певних зовнішніх рис і зразків поведінки, манер, дій, вчинків, які характеризують об'єкт пізнання, і позначене при цьому певною емоційною й раціональною спрямованістю.

Особливо великого значення цьому феномену надавав у своїх працях Г.Тард. Він виокремлював такі його різновиди: 1) логічне і нелогічне; 2) внутрішнє і зовнішнє (за послідовністю і механізмом руху); 3) наслідування-мода і наслідування-звичай (за мірою стійкості); наслідування всередині класу і наслідування одного класу іншому (за соціальною природою).

За допомогою наслідування Г.Тард намагався пояснити найважливіші явища суспільного життя: відтворення, поширення й уніфікацію винаходів і відкриттів, які забезпечують, з одного боку, прогрес, а з іншого — стабільність соціальних відносин.

Г.Зіммель вбачав у наслідуванні засіб залучення індивіда до системи групових цінностей, який дає змогу уникнути персональної відповідальності й необхідності вибору за рахунок надання переваги тій чи іншій моделі поведінки, вважав його одним із суттєвих засобів взаєморозуміння.

Наслідування відіграє значну роль у поведінці людей. Під його впливом формуються не тільки найпростіші навички діяльності, а й духовні цінності — ідеї, смаки, нахили, манери поведінки. Особливо велике позитивне значення має наслідування на ранніх етапах становлен­ня і розвитку людини. Слушно писав польський логік Т.Котарбінський, що немає навчання без наслідування. Досить собі це уявити, щоб зрозуміти велике значення наслідування для прогресу. Завдяки наслідуванню нако­пичуються і зливаються в закінчене єдине ціле завою­вання предків, прапредків та їхніх сучасних нащадків.

В історії соціальної психології відомі приклади різно­го тлумачення природи наслідування. Одним із них була спроба з'ясувати природу наслідування з позицій інстинктивної теорії (В.Вундт, В.Джеймс, Г.Тард, У.Мак-Дугалл, З.Фрейд). Наслідування, на їхню думку, власти­ве людині поряд із тваринами і є інстинктом у повному значенні цього слова. По суті, ця точка зору веде до за­перечення якісних відмінностей між людськими і тваринними формами спілкування.

Оригінальнішою є спроба тлумачення природи наслі­дування М.К.Михайловським. Він розрізняв зовнішні і внутрішні чинники, які впливають на вияви наслідуван­ня. Зовнішнім чинником, який спонукає до наслідуван­ня, є приклад людини, яка перебуває в незвичайних об­ставинах. До внутрішніх належать обмеженість внутріш­нього світу людини, схильність до навіювання, слабкість волі, недостатній розвиток здатності свідомо контро­лювати свої дії.

Заперечуючи однобічність зведення наслідування до акту автоматичного і несвідомого повторення заданого зразка, А.М.Агальцев наполягає на аналізі наслідування як більш складного сощально-психологічного явища, яке передбачає не тільки сліпе копіювання, абсолютне повторення, а й творче відтворення того чи іншого при­кладу з урахуванням обставин.

Особливе значення наслідування має в процесі роз­витку дитини. Саме в дитячій психології здійснюється більшість експериментальних досліджень із цього питан­ня. На різних етапах розвитку дитини наслідування виступає головною формою засвоєння дійсності: починаю­чи від сліпого копіювання зразків поведінки дорослих до вмотивованого наслідування. У цьому разі сама «модель» наслідування подібна до процесів, що відбуваються у до­рослої людини, у якої наслідування є побічним спосо­бом засвоєння світу.

Певний зразок відіграє свою важливу роль, але часті­ше він поширюється лише на зовнішній вияв поведінки і не заторкує внутрішні особисті характеристики люди­ни, не змінює спрямованості особистості. Наслідування і у дорослих має місце, як правило, у разі, коли відсутня можливість застосувати будь-який інший спосіб опанування незнайомими діями. За цих умов воно стає елементом оволодіння навичкою, іноді досить елементарною професійною дією.

Наслідування ніколи не існує «в чистому вигляді»: вирішальну роль у будь-якому процесі навчання відііграють способи передачі знань. Тому механізми наслідування у дорослих значно складніші, бо тут вони наштовхуються на критичність особистості. Проблема впливу взагалі не може розглядатися як односпрямований про­цес: завжди існує і зворотний рух — від особистості до впливу, який на неї здійснюється. Особливого значення все це набуває в групі. Наслідування в цьому розумінні більшою мірою, ніж зараження або навіювання, включене до групового контексту. Оскільки йдеться про засвоєння запропонованих зразків поведінки, то завжди існують два різновиди наслідування: або якійсь конкретній людині, або нормам поведінки, виробленим групою. В останньому випадку наслідування тісно пов'язане з конформністю та проблемою групових відносин загалом.