1.1. Поняття особистості в психології

Людина вступає в нескінченно різноманітні зв'язки і відносини зі світом. Ці різного рівня взаємовідносини з дійсністю конкретизуються через поняття «індивід», «су­б'єкт», «особистість», «індивідуальність».

Поняття «індивід» (від лат. — неподільне) означає окремого представника людського роду в єднос­ті його набутих та природжених особливостей, носія ін­дивідуально своєрідних психофізичних рис. Найзагальнішими характеристиками індивіда є цілісність і сталість його психічних процесів та властивостей, що вияв­ляються в активному характері взаємодії з навколишнім світом.

У понятті «суб'єкт» (від лат. — підмет) фік­сується така характеристика індивіда чи групи, як здат­ність бути носієм предметно-практичної діяльності, дже­релом активності, спрямованої на об'єкт.

Неповторність поєднання природних та соціальних якостей індивіда, що втілюється у проявах його темпера­менту, характеру, здібностей, специфіці потреб та інте­ресів, стилю діяльності, визначається поняттям «індиві­дуальність».

Для філософії, соціології, психології, у тому числі для соціальної психології, та інших наук головним об'єктом дослідження є особистість людини.

Проблема особистості стала тим фокусом, де схре­щуються всі грані життя суспільства: економічного, по­літичного, духовного тощо. У зв'язку з неможливістю розв'язати її зусиллями будь-якої однієї науки виникла потреба комплексного інтегрованого підходу до її вивчення, розробки цілісної системи теоретичного і практичного людинознавства (Б.Г.Ананьєв). «Незважаючи на численні спроби знайти загальні підходи, в працях дослідників існує багато визначень особистості, що пов'язано з багатозначністю цього поняття. ; з одного боку, воно позначає конкретного індивіда (особу) як суб'єкта діяльності в єдності його індивідуальних властивостей {одиничне) і соціальних ролей (загальне) (І.С.Кон). З іншого боку, особистість розуміється як соціально визначений індивід, який інтегрує соціально значущі риси, утворені в процесі прямої і непрямої взаємодїї з іншими людьми, що й робить його суб'єктом праці, пізнання і спілкування. Точку зору, згідно з якою особистість — це людина, яка є носієм певних якостей, поділяє багато дослідників, особливо психологів, але щодо якостей, або властивостей, які є визначальними, суттєвими, існують різні думки. Так, для В.М.Мясищева — це відношення, для К.К.Платонова — свідомість; для І.Т.Бжалави, Д.М.Узнадзе, А.С.Прангішвілі — установка, для Л.І.Божович —позиції та мотиви тощо.

Узагальнюючи відомі підходи, можна визначити, що особистість — це стійка система соціальне значущих рис людини, зумовлених її включеністю до системи суспільних відносин і сформованих у процесі спільної діяльності і спілкування з іншими людьми.

Людина не народжується особистістю, а стає нею, тому однією із центральних проблем, безпосередньо пов'язаних з питаннями про сутність особистості, її становлення та розвитку, є процес соціалізації індивіда.

1.2. Проблема соціалізації індивіда

Під соціалізацією здебільшого розуміють процес, у ході якого людська істота з певними біологічними задатками набуває якостей, необхідних для її життєдіяльності в суспільстві. В такому розумінні соціалізація — це процес розвитку людини як соціальної істоти, станов­лення її як особистості.

Вивчення процесів соціалізації включає низку аспек­тів, які можна звести до двох головних: дослідження со­ціалізації у філогенезі (походження і формування родо­вої природи людини, починаючи з етапу виокремлення людини зі світу тварин і становлення людства) і в он­тогенезі (процес формування певного типу особистості).

У плані філогенезу процес соціалізації поширюється на всю історію розвитку людства. Це розгортання родо­вої сутності людини, не обмежене в часі, входження до соціального середовища, пристосування до нього, яке змушений повторювати кожний окремий індивід упро­довж усієї історії свого розвитку.

В онтогенезі соціалізація визначається як процес ово­лодіння індивідом соціальним досвідом шляхом засвоєн­ня певної системи соціальних норм, ролей і культури, перетворення дитини на активного учасника суспільного і культурного життя. Деякі дослідники вважають, що со­ціалізація як активний процес триває не все життя, а охоплює якийсь період, необхідний для становлення ін­дивіда як особистості. Н.ВАдреєнкова, наприклад, виокремлює три головні етапи соціалізації індивіда від ди­тини до зрілої особистості: первинну, або соціалізацію дитини; маргінальну (проміжну або псевдостійку), або соціалізацію підлітка; стійку, яка. означає перехід від юності до зрілості, тобто від 17—18 до 23—25 років.

На наш погляд, обмеження процесу соціалізації тіль­ки певним віковим періодом звужує це поняття, зближує його з поняттям «ріст», «розвиток» і аж ніяк не сприяє конкретному вивченню особистості, як і вивченню со­ціалізації у соціально-психологічному плані. Слід також мати на увазі, що дуже важко (якщо взагалі можливо) емпірично встановити початок вікового етапу так званої соціалізованої, зрілої особистості, зважаючи на те, що періоди її соціального дозрівання суттєво відрізняються навіть у межах однієї історичної доби.

Оскільки соціалізація охоплює весь процес і результа­ти взаємодії індивіда з усією сукупністю соціальних явищ, які виявляються в ході пізнання світу і його перетворення, загальна теорія соціалізації не повинна виключати і філогенетичний аспект, зокрема, соціогенез та антропогенез. Хоч за своїм змістом соціалізація в антропогезі (становлення людини як родової істоти) відмінміна від соціалізації в соціогенезі (становлення суспільної людини), між ними існує діалектичний зв'язок. І, як слушно зазначає Ю.І.Семенов, у рамках цього єдиного процесу, можливо, діють специфічні закономірності, як від суто соціальних, так і від суто біологічних. Цікаву спробу подати соціалізацію як єдиний процес здійснив Є.В.Соколов, виокремивши у ньому:

— гомінізацію, тобто прилучення індивіда до роду;

• соціальну адаптацію, яка. означає стандартизацію мови, жестів, сприймання, морально-психологічних стереотипів, формування соціального характеру, засвоєння загальних цінностей, значень, символів;

• енкультуроцію — засвоєння класичної культурної спадщини, збагачення духовного світу особистості;

• інтеграцію особистості, що включає розвиток специфічної ієрархїї мотивів, цінностей, інтересів, формування почуття особистісної ідентичності, відповідності різними психічними процесами і станами.

По суті, соціалізація — це процес входження індивіда різних спільностей, колективів і груп людей на підставі засвоєння норм, ідеалів, цінностей шляхом виховання та научіння. Соціальна діяльність (праця, спілкування, пізнання, гра, навчання) є головним чинником соціалізації.

У загальному процесі прилучення індивіда до соціуму і розвитку його соціально-психологічних характеристик доцільно, як нам здається, виокремити етап первинної соціалізації, що охоплює дві стадії: від народження до навчання в школі; від початку навчання в школі до початку соціальної зрілості (вступ до трудового життя і вибір професії).

Вторинна соціалізація починається з часу вступу до трудового життя і має кілька стадій, які відповідають пе­реходу від одного соціально-вікового статусу до іншого.

На першій стадії (тобто від народження і до початку навчання у школі) функції соціалізації майже повністю виконують сім'я і дошкільні колективи. У сім'ї діти з раннього віку вчаться відігравати ті соціальні ролі, які в майбутньому їм доведеться відігравати в суспільстві. Набір цих ролей спочатку зовсім невеликий (дитина знайомиться і вчиться відігравати перш за все роль чле­на сім'ї). Провідну роль на цій стадії (Т.Парсонс називає її «протосоціалізацією», або «усною ідентифікацією») ві­діграє спілкування, яке впродовж росту дитини до­повнюється грою і навчанням.

Значно розширюється діапазон ролей під час перехо­ду від сімейного виховання до виховання в дошкільних установах. У цей час виняткового значення набуває гра як різновид колективної діяльності. Саме у грі, яка спо­чатку спрямовується вихователем, у процесі спілкування з ровесниками закладаються підвалини суспільних якос­тей, засади колективізму. Найефективнішою щодо цього є сюжетно-рольова гра, в якій діти вчаться спілкуватися один із одним, співробітничати, узгоджувати свої дії для досягнення спільної мети.

Оцінюючи значення сюжетно-рольової гри, Л.С.Виготський писав, що гра дає дитині нову форму бажань, тобто вчить її бажати, відносячи бажання до фіктивного «Я», тобто до ролі в грі та її правил, тому в грі можливі вищі досягнення дитини, які завтра стануть її середнім реальним рівнем, її мораллю.

Із вступом дитини до школи значно розширюється коло її спілкування, урізноманітнюється рольовий діапа­зон, зростає значення навчання і праці, поступово посилюється роль власної активності особистості в її соціа­лізації. Ще інтенсивнішим стає процес соціалізації в під­літковому та юнацькому віці (з моменту настання стате­вого дозрівання). У підлітка виникають нові потреби та інтереси, задоволення яких він дістає в різних групах поза сім'єю і школою. Групи підлітків визначають свої власні норми поведінки, які, звичайно, відрізняються (інколи значно) від норм поведінки у школі і сім'ї.

На етапі вторинної соціалізації головну роль у ста­новленні особистості відіграє праця, хоч значення пі­знання і спілкування не зменшується.

Соціалізація відбувається в усіх провідних різновидах діяльності, де взаємно перехрещуються особистісні й соціальні структури. І в цьому процесі величезною є роль спілкування, за допомогою якого здійснюється взаємодія людини з іншими людьми, з групами і колективами. По-за міжособистісним спілкуванням неможливе формування людини як особистості, суб'єкта діяльності, індивідуальності.

Досягнення історії розвитку людських здібностей лише задані в об'єктивних явищах матеріальної та духовної культури. Щоб оволодіти ними, щоб зробити їх своїми здібностями і органами своєї індивідуальності, людина повинна вступити у певні відношення з явищами навколишнього світу через інших людей, тобто в процес спілкування з ними. Так поступово в процесі дедалі повніше і глибше розкриваються різні грані людської особистості.

У соціальній психології та соціології поняття «соціалізація» є досить поширеним. Ще Г.Тард використовував його для позначення процесу входження індивіда до нації, народу, суспільства шляхом універсального засобу — наслідування.

Незважаючи на деякі, іноді значні, відмінності різних , концепцій, навіть за умов визнання провідної ролі су­спільного середовища у становленні особистості, сам процес соціалізації в більшості випадків розуміється як можливість пристосування, адаптації до зовнішнього тиску середовища шляхом різних механізмів — насліду­вання, ідентифікації, засвоєння «стандартів» поведінки, прийняття групових норм тощо.

Так, Т.Шибутані розглядає соціалізацію як безперерв­ну адаптацію живого організму до його оточення, як формування здатності передбачати реакції інших людей і пристосовуватися до них. Особистість соціалізована тоді, коли вона здатна брати участь в узгоджених діях на основі конвенційних норм.

Подібним чином розглядають соціалізацію Д.Креч, Р.С.Крачфілд, Е.Л.Баллачей, котрі, зокрема, зазначають, що вона є прийняттям особистістю переконань, цінностей і норм вищого чи нижчого статусу, характерних для групи членства, де особистість перебуває.

Т.Парсонс підкреслює, що соціалізація є динамічним процесом, пов'язаним із структурною організацією су­спільства. Головний її механізм — пристосування — покликаний згладити, сублімувати конфлікти особистості й суспільства, тобто не допустити відхилень у поведінці.

Безперечно, соціальне пристосування є важливим елементом соціалізації, адже входження людини до будь-якої спільності обов'язково пов'язане з певною со­ціально-психічною адаптацією. Проте сама адаптація не­віддільна від своєї протилежності — активності, вибірко­вого творчого ставлення особистості до середовища.

Визначаючи процес соціалізації людини як входжен­ня її до соціального середовища, Л.П.Буєва вказує на дві тенденції, які діють при цьому. З одного боку, при­йняття, засвоєння індивідом соціальних норм, традицій і функцій як своєрідний процес пристосування особистості до існуючих соціальних умов і форм, а з іншого — тенденція їхнього розвитку, творчого перетворення, в чому яскраво виявляються активність особистості, її індивідуальність.

Соціалізація, будучи складним, діалектичним ціліс­ним процесом розвитку і саморозвитку, постає як єд­ність двох суперечливих боків. Не засвоївши умов сере­довища, не утвердивши себе в ньому, не можна активно впливати на нього. Разом із тим засвоєння соціального досвіду неможливе без індивідуальної активності самої людини в різних сферах діяльності.

Людина як особистість сама створює суспільні відно­сини, але перш ніж вона стане особистістю, їй дого­диться пройти шлях соціалізації в різних групах. Залеж­но від ролі та місця, яке вона посідає В них, формуються певний тип особистості та її структура.