Етнополітичні конфлікти в концепті плебсології

Етнополітичні конфлікти за останні десятиліття привертають увагу науковців різних напрямків: філософів, політологів, правознавців, соціальних психологів та ін. Такі конфлікти є одним з основних об'єктів плебсології як нової правової науки, що вибудована на основі плебсології як філософсько-правового вчення. До об'єкта і предмета плебсології, яково новітньої міждисциплінарної правової науки належить уся множинна негативних і позитивних масових виявів людства в соціальному бутті та пов'язаних з ними процесів. Для цих конфліктів притаманно те, що вони водночас є і етнічними, і політичними, нерідко проявляються надзвичайно загострено. Подекуди конфліктуючі сторони стають "глухими" й нездатними дотримуватися порад розуму, справедливості, виважених вчинків.

У представленій доповіді зосереджується увага на окремих напрямках можливого впливу держави на запобігання і припинення міжетнічних й міжнаціональних конфліктів. Історичний досвід свідчить, що ці конфлікти, зокрема, мали передумовами такі факти суспільного і державного життя:

1. Національне нерівноправ'я, зверхність одних національних та етнічних груп над іншими, зневага до національних мов, культур і традицій. 2. Приниження релігійних почуттів окремих етнічних груп і національностей. 3. Особливе становище окремих етнічних груп і національностей у сфері суспільного виробництва й розподілу матеріальних цінностей. Такі соціальні явища здатні під впливом екстреміських гасел і програм "збуджувати" натовп і викликати масові заворушення, а отже обертатись трагедією для тисяч і мільйонів сімей.

Вихідним моментом усунення передумов для виникнення етнічних конфліктів має бути конституційне закріплення рівноправ'я національностей і етнічних груп в межах держави. В теперішній час переважна частина новітніх конституцій в тій чи іншій формі та мірі деталізації закріплює рівність громадян незалежно від їхнього національного чи етнічного походження "Всі люди є вільні і рівні у своїй гідності і правах" зазначено в ст. 21 Конституції України. Ст. 24 Конституції підкреслює, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси та етнічного походження. Рівність прав і свобод людини не залежно від раси, національностей, мови передбачена в ст. 19 Конституції Росії. Аналогічні положення закріплені в Конституціях Болгарії (ст. 6), Молдови (ст. 16), Македонії (ст. 9), Литовської Республіки (ст. 28), ФРН (ст. 9), Італія (ст. 3) тощо. Дещо своєрідно (з підкресленням ролі держави) вирішує це питання Конституція Республіки Білорусь (ст. 14), передбачаючи, що держава регулює відносини між національними спільнотами на основі рівності перед законом, поваги до їх прав та інтересів.

У післявоєнних міжнародно-правових документах - Загальній декларації прав людини 1948 р. й Конвенції про захист прав і свобод людини 1950 р. та наступних міжнародно-правових актах висловлюється категорична заборона дискримінацій осіб залежно від раси, національності, мови, релігії.

На сьогодні забезпечення та реалізація вищезазначених конституційних норм значною мірою залежить від рішучої заборони розпалювання міжнаціональних та етнічних конфліктів. Проте така заборона в конституційному праві багатьох держав або не закріплює, або згадується лише у зв'язку з діяльністю громадських організацій і партій. Так, ст. 37 Конституції України серед підстав для заборони політичних партій і громадських організацій називає розпалювання міжетнічної та расової ворожнечі.

У Конституції Росії заборона передбачена також у зв'язку з реалізацією права на свободу думки і слова (ст. 28). Конституція Литви (ст. 25) застерігає щодо несумісності свободи висловлювання переконань з розпалюванням національної та расової ворожнечі.

Однак, у кримінальному праві більшості держав передбачено покарання за діяння, пов'язані з розпалюванням національної та етнічної ворожнечі. Зважаючи на суспільну небезпеку таких діянь та поширення їх в деяких країнах за останні десятиріччя, бажано було б в процесі конституційного розвитку і Україні чітко закріпити в окремій статті злочинний характер розпалювання національної та міжетнічної ворожнечі.

Виключне значення в запобіжній етнічним конфліктам мали і мають проблеми вирішення мовних і культурних відносин в державах з багатонаціональним складом населення. Державне регулювання цих проблем має сприяти як розвитку мови й культури основної в країні нації, так і мов та культур інших народів і етнічних груп, які проживають на її території. Така політика має запобігти етноцентризму, бо, як писав видатний російський філософ Володимир Соловйов, відчуження одного народу від інших, "замкнутість у собі є справою по суті (як заперечення альтруїзму і людської солідарності)". Кожна держава має право визначати основну (державну або офіційну) мову та сприяти її розвитку. Нема жодних підстав також піддавати сумніву обов'язок усіх громадян вивчати мову, яка визнана в їх країні державною або офіційною. Водночас порушенням природних прав людини - провокуванням антагонізму в суспільстві слід розглядати ствердження адміністративними методами однієї мови і культури за рахунок приниження та усунення інших мов і культур. Держава має надавати представникам націй і етнічних груп, які становлять меншість у країні, навчатись у школах рідною для них мовою, вивчати культуру свого народу не як "зарубіжну", а як рідну для них. Невід'ємним правом кожного народу вважав М.П. Драгоманов "недоторканість мови в приватному і публічному житті".

Вартий на увагу історичний досвід вирішення мовного питання в Україні Центральною Радою, яка у третьому Універсалі проголошувала: "Український народ, сам довгі літа боровся за свою національну волю й нині її здобувши, буде твердо охороняти волю національного розвитку всіх народностей, на Україні сущих, тому сповіщаємо: що народам великоруському, європейському, польському й іншим на Україні признаємо національно-персональну автономію для забезпечення їм права та свободу самоврядування в справах їх національного життя ... і можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами".

Конституція України (ч.І ст. 10) проголошує державною мовою в Україні українську мову. Разом з цим у ч. З ст. 10 "гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України". Таким чином, сфера використання мов національних меншин у Конституції України чітко невизначена. Саме цей факт спричинює різне, нерідко й тенденційне, тлумачення цієї статті Конституції. Представники різної суспільно-політичної та національно-культурної орієнтації наголошують, одні на зміст ч. 1 ст. 10, а інші - на зміст ч. З ст. 10. Причому в таких "диспутах" подекуди вживаються слова і вирази, які порушують гармонію міжнаціональних взаємовідносин.

14 грудня 1999 р. Конституційний Суд України прийняв рішення щодо тлумачення окремих положень ст. 10 Конституції України, в якому, зокрема, зазначалось, що українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування. Водночас зазначалось, що поряд з державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування можуть використовуватись російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що встановлюються законами України. Це рішення Конституційного Суду також не внесло певної ясності в законодавче регулювання питання.

Оптимальним вирішенням мовних питань в Україні було б узгодження національного законодавства з чинними міжнародно- правовими документами. Важливою але, на жаль, не завершеною подією в цьому аспекті було прийняття 24 грудня 1999 р. Верховною Радою України Закону "Про ратифікацію" Європейської хартії регіональних мов або меншин 1992 р. Однак, рішенням Конституційного Суду України від 12 липня 2000 р. Закон України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або меншин" визначено таким, що не відповідає Конституції України. Таким чином, важливий міжнародно-правовий документ було виведено на невизначений строк із законодавчого поля України.

Законодавче вирішення мовних питань з метою консолідації суспільства й запобігання міжетнічних конфліктів у національному праві різних країн досить різноманітне. На відміну від деяких країн Західної Європи (Швейцарія, Бельгія, Фінляндія) переважна частина нових конституцій Східної й Центральної Європи закріпили одну офіційну (державну) мову. Проте Конституція Росії (ст. 68) закріпивши, що "Державною мовою Російської Федерації на всій території є російська мова", передбачає право республік "встановлювати свої державні мови", а народам гарантується "право на збереження рідної мови створення умов для її вивчення і розвитку". Конституція Республіки Словенія (ст. 11) мовну проблему вирішує так, що офіційною мовою у Словенії є словенська мова, а у тих регіонах, де проживають італійські чи угорські етнічні групи, офіційною мовою є також італійська чи угорська. В Угорщині з метою захисту мовних, культурних, економічних інтересів різних націй і етнічних груп створено орган, який очолює Уповноважений Національної Асамблеї з прав національних та етнічних меншин, до складу якого входять по одному представнику від кожної національної та етнічної групи.

З нашого погляду, в Україні, володіння українською мовою, шанування української культури є правовим і моральним обов'язком кожного громадянина. Водночас кожен громадянин має право розмовляти і спілкуватися тією мовою або мовами, які він вважає для себе рідними, шанувати ту культуру, яку він вважає для себе рідною.

Неповага до тієї або іншої мови чи культури, висловлення "чужинська мова", "ворожа мова", "мова сусідньої країни", "мова іноземної держави", проголошення стану "війни мов", політизація мовного питання аж ніяк не сприяють консолідації суспільства, зміцненню його правових і моральних засад та можуть стати підґрунтям до міжнаціональних та міжетнічних конфліктів.

Консолідація суспільства, запобігання етнічних і міжнаціональних конфліктів значною мірою обумовлюється факторами його духовного життя. Такою духовною основою морального життя може стати релігія. Саме релігія з її заповідями для багатьох суспільств стала вирішальним фактором у формуванні моралі, права, традицій, мистецтва та ін. Правова система, заснована на релігійних цінностях, може розраховувати на розуміння й підтримку більшості населення країни.

Для країн, де християнська релігія є традиційною, зокрема України, християнські цінності (принципи): взаємодопомога, чуйність, співпереживання, повага до праці, правдивість, доброзичливість між народами, осуд жорстокості, пожадливості можуть стати основою у формуванні законодавства щодо національно-етнічних відносин. Важливо врахувати й те, що зазначені цінності в основі збігаються як з нормами загальнолюдської моралі, так і з цінностями інших великих релігій: мусульманства, іудаїзму, буддизму, індуїзму та ін. Відомий теоретик філософії права П.І. Новгородцев застерігав, що "вільна гра сил, що відкривається демократією, має бути підпорядкована релігійно-моральним основам. У протилежному випадку демократія принесе суспільству не благо, а руйнування і зло". Водночас використання релігійних належностей громадян в протистоянні різних політичних сил, державне втручання в релігійні проблеми, оголошення державних релігій, "єдиних помісних церков" можуть сприяти не консолідації суспільства, а загостренню міжрелігійних і міжетнічних конфліктів.

Міжетнічну і міжнаціональну напругу (як свідчать історія і сучасність) може породжувати оволодіння певними етнічними групами населення найприбутковішими сферами господарської діяльності (торгівля алкогольними напоями, зовнішня торгівля, фінансові операції, банківська діяльність, монопольне володіння земельними ділянками тощо). Зрозуміло, що обмеження державою доступу до таких сфер діяльності представниками тієї чи іншої національності було б порушенням елементарних прав людини. На наш погляд певним виходом з цієї ситуації стали б поступове встановлення державної монополії на ці надприбуткові сфери діяльності, законодавче обмеження розмірів приватного землеволодіння, обмеження та суворе регулювання торгівлі земельними ділянками.

Ці заходи державного впливу були б цілком логічні і вмотивовані з оглядом на те, що Україна, так як і багато інших країн, проголожують себе державами "соціальними".

Дмитро Миколайович Швидкий,

Апеляційний суд Черкаської області