Плебсологічне світобачення правових звичаїв українського народу в контексті земельних ресурсів

Проблема плебсологічного осмислення правових звичаїв українського народу в земельному праві постала нині не випадково. Адже актуальність теми дослідження обумовлена здійсненням земельної реформи в Україні, запровадженням принципу верховенства права в регулюванні земельних відносин, що обумовлює різноджерельність земельного права. Відповідно до ст. 13 Конституції України земля є об'єктом права власності Українського народу. У цьому зв'язку постають питання щодо організаційно- правових форм та порядку нормотворення мудрого простонароду з метою здійснення ним права власності на землю, зокрема щодо можливості та доцільності застосування норм звичаєвого права до регулювання земельних відносин в Україні на сучасному етагіі з врахуванням світової фінансово-економічної кризи.

Правовий звичай відігравав важливу роль у регулюванні земельних відносин на території України протягом багатьох віків. Для Українського народу було характерним надзвичайно шанобливе ставлення до звичаєвого права. Воно вважалося "давниною", "пошліною", "дійсно народним правом" і протиставлялося "новині" - законодавству, нав'язаному значною мірою іноземними володарями. "Новини не вводити і старовину не рушити" - така вимога часто висувалася від імені населення претендентам на владу в державі. У цьому контексті доцільно зауважити, що плебсологія сьогодні - це новина про старовину.

Незважаючи на позитивне плебсологічне сприйняття земельно- правових звичаїв, у теорії сучасного земельного права України правовий звичай не відноситься до джерел земельного права. Відповідно до ст. З Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 р. (далі - ЗК України) земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Не згадується правовий звичай серед джерел земельного права також у навчально- методичних виданнях. Зазначені законодавчі підходи та теоретичні позиції були піддані критиці в юридичній літературі.

На відміну від українського законодавства, Земельний кодекс Російської Федерації від 25 жовтня 2001 р. прямо передбачає можливість звичаєво-правового регулювання земельних відносин. Так, відповідно до ст. 23 зазначеного Кодексу можуть бути встановлені публічні сервітути для сінокосіння та випасання худоби на земельній ділянці в строки, тривалість яких відповідає місцевим умовам, звичаям, крім земельних ділянок в межах лісового фонду.

Відповідно до ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, який передбачає різноджерельну природу права, тобто можливість і необхідність застосування правових звичаїв мудрого простонароду до регулювання різноманітних суспільних відносин, у тому числі й земельних.

Згідно зі ст. 5 Конституції України єдиним джерелом влади є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Конституційний Суд України у своєму рішенні від 5 жовтня 2005 р. № 1-5/2005 (Справа про здійснення влади народом) зазначає, що влада народу є первинною, єдиною і невідчужуваною та здійснюється народом шляхом вільного волевиявлення через вибори, референдум, інші форми безпосередньої демократії у порядку, визначеному Конституцією та законами України, через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, сформовані відповідно до Конституції та законів України. Здійснення народного волевиявлення у зазначених формах безпосередньої демократії є реалізацією народом своєї влади шляхом затвердження відповідних рішень (законів) і формування органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні. Український народ як єдине джерело влади в Україні може формувати нові норми права шляхом прийняття Конституції та законів на референдумах, та через інші форми безпосередньої демократії. При цьому ні в Конституції, ні в рішенні Конституційного Суду України не конкретизується, через які інші форми безпосередньої демократії, крім виборів та референдуму, народ може здійснювати своє волевиявлення відповідно до ст. 69 Конституції України. У науковій літературі зазначається, що визнання народу носієм суверенітету і єдиним джерелом державної влади, розвиток безпосередньої демократії актуалізують пошук правових форм, які виходять безпосередньо від населення. Такими іншими формами безпосередньої демократії можуть виступати норми звичаєвого права як результат народної правотворчості мудрого простонароду.

В Основному Законі земля визнана об'єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією (ст. 13). Водночас зазначена норма Конституції не позбавляє Український народ, як єдине джерело влади та власника земель України, можливості безпосередньо та самостійно здійснювати право власності на землю, зокрема визначати правові засади використання земель в державі шляхом внесення змін до Розділу І "Загальні засади" Конституції України (ст. 13, ст. 14), прийняття, зміни чи скасування земельних законів на всеукраїнському референдумі або формування норм звичаєвого права для регулювання земельних відносин в Україні.

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. (далі - ЦК України) допускає застосування звичаю при регулюванні цивільних відносин. Відповідно до ст. 7 ЦК України цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований у відповідному документі. Звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується. Закріплення зазначених положень в ЦК України дає додаткові аргументи на користь можливості та доцільності застосування правового звичаю для регулювання земельних відносин в Україні, адже згідно зі ст. 9 ЦК України положення цього кодексу застосовуються до врегулювання земельних відносин, якщо вони не врегульовані актами земельного законодавства.

На можливість застосування звичаю вказується також в рішенні Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 р. № 1-33/2004 (Справа про призначення судом більш м'якого покарання), відповідно до якого одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема звичаї, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства.

Отже, у плебсологічному сенсі конституційне закріплення принципу верховенства права та визнання Українського народу єдиним джерелом державної влади та власником земель в межах території України зумовлює до необхідності визнання звичаєво- правових норм як результату правотворчості мудрого простонароду в якості одного із джерел земельного права нашої держави.

Вікторія Валеріївна Коваль,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

(м. Київ)