Плебсологічні виміри форми державного правління сучасної україни

Актуальність теми дослідження обумовлена політико-правовою невизначеністю майбутнього української державності. Той політичний безлад, який існує зараз у державній владі України породжений тим, що політичні партії вже не займаються реалізацією своїх передвиборчих обіцянок, а тільки спробами захистити своє панівне положення у владі. У другій пол. XIX ст. серед народників розгорнулася політико-філософська дискусія щодо майбутнього державного устрою Російської імперії. Головною метою цієї дискусії постала проблема: яким чином покінчити з тиранією державної влади та наблизити владу до самого народу. Висувались різні ідеї від анархістських - про конфедерацію селянських общин, кадетських республіканських - про правову державу, українських - національно- автономістичних до більшовицьких - диктатурно-пролетарських інтернаціоналістичних.

Історія XX ст. продемонструвала, що за будь-якої влади народні маси, йдучи за своїми політичними лідерами, опинялись ошуканими. Політичні керівники, скориставшись революційною енергією народу, підкоривши його своїй волі, отримали завдяки цьому державну владу. Вони не займалися покращенням матеріального становища народу, а подальшу свою діяльність спрямовували на зміцнення та увіковічення власної влади. Державні правителі втілювали в життя пропаганду власної особи ("культ особи"), здійснювали над народом політичні експерименти (Китай, Кампучія, Північна Корея, Куба, Радянський Союз, Румунія), використовували всілякі засоби для економічного зміцнення власної влади, а також для власного особистого збагачення шляхом існування цілком за державний кошт або шляхом привласнення державних коштів (Аргентина).

Україна, на жаль, у цьому процесі не виключення. Навіть доба незалежності не дала радикальних змін в дійсно тісному зв'язку народу і влади. Правління президента Л. Кравчука увійшло в історію як доба первинного накопичення капіталу, "прихватизації"; доба правління президента JI. Кучми - як доба боротьби "мільярдерів з мільйонерами"; доба правління президента В. Ющенка увійде в історію як доба банківського пограбування народу мільйонерами та мільярдерами разом. Але скрізь стверджувалось, що в зазначених країнах найкраща в світі демократія і єдиним володарем влади в державі є народ. Це положення зазначене майже в усіх конституціях, у тому числі й в Конституції України. Якщо придивитись до реалій життя, то виходить, що це не відповідає дійсності. У Конституції України можливо проголосити що завгодно, але найчастіше виходить так, що "буква закону" перекреслює "дух закону".

Запропонований 31 березня 2009 р. Президентом України В.А. Ющенком проект Конституції України з пропозицією встановити в Україні двопалатний парламент (Національні Збори України), що, на його думку, відповідає європейським принципам парламентаризму, коли у верхній палаті (Сенат) представлені всі територіальні громади та регіони країни, а у нижній (Палата депутатів) - всі політичні партії та течії громадянського суспільства. Передбачається, що верхня палата займається призначенням всіх неурядових посад, схваленням усіх рішень президента стосовно оборони та безпеки країни, а нижня палата - призначенням уряду та контролем за його діяльністю. Якщо ж нижня палата не справлятиметься зі своєю діяльністю - тоді вона розпускається. Уряд здійснює всі виконавчі повноваження щодо внутрішньої та зовнішньої політики.

Така пропозиція Президента України в умовах економічної та фінансово-банківської кризи в Україні, м'яко кажучи, дивує. Створення двопалатного парламенту - це додаткові витрати з бюджету на утримання законодавчої влади. Чи доцільні вони? Чи доцільний за умов існування двопалатного парламенту в Україні ще й інститут президентства? Яку державну функцію за таких умов буде виконувати Президент України?

Проголосити можна все, що завгодно, але фактично за таких умов функції Президента України зводяться до виконання певних представницьких процедур та ритуалів, як у Королеви Великобританії.

Сучасна доба державотворення в країнах СНД говорить про те, що влада намагається увіковічити себе і не допустити до себе в майбутньому правителів з "іншої команди". Для цього є вже немало прикладів: здійснюються зміни до конституцій, за якими продовжується термін перебування на посаді президента (Росія), збільшується кількість можливого балотування та обрання на посаду президента (Білорусь), а також проголошується необмежена кількість можливого балотування та обрання на посаду президента (Азербайджан). Таким чином, верховні правителі поступово змінюють конституції своїх держав, а фактично змінюють і форми державного правління.

Проект Конституції України, запропонований Президентом України, засвідчує, що в Україні, таким чином, форма державного правління змінюється до олігархічної президентсько- парламентської республіки. Хоча автор проекту стверджує, що від цього виграють всі: буде самодостатній уряд, самодостатні місцеві органи влади, самодостатній інститут президента. Парламент же, на його думку, отримає територіально- представницьку місію і політично-представницьку місію, а також стабільну державницьку владу.

А що з цього отримає нація (народ) у плебсологічному розумінні? Справжня державна влада має бути необтяжливою для державного бюджету, а також як найбільше залежати від нації (народу).

Максим Ігорович Суржинський,

Інститут держави і права

ім. В.М. Корецького

(м. Київ)