Плебсологічний як філософсько-правовий аналіз проблеми місцевого самоврядування в україні

У нинішніх умовах українського право-державотворення надзвичайно важливе значення має питання плебсологічного як філософсько-правового аналізу процесу діяльності органів місцевого самоврядування. Адже плебсологічний аналіз є новим науково-правовим способом (спеціальним методом) дослідження тих право-державотворчих процесів, що тривають в Україні як за участю мудрого простонароду, так і окремих його соціальних груп і особистостей, яково інтелектуального цвіту нації (народу). Плебсологічний як філософсько-правовий аналіз проблеми місцевого самоврядування в Україні передбачає комплексне вивчення даної практичної діяльності, що є можливою завдяки реалізації права територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (ст. 140 Конституції України). Окрім того, плебсологічний аналіз, у даному разі, стосується, по-перше, певного її часового періоду, по-друге, має мету підвищити ефективність функціонування органів місцевого самоврядування. Плебсологічний аналіз проблеми місцевого самоврядування в Україні може сприяти і виявленню умов для поліпшення такого функціонування. Щодо способів як методів відповідного наукового дослідження, то звісна річ, що такі базуються на результатах відповідних міркувань яково продукту мислення дослідника. Безпосередньо ж, предмет самого дослідження необхідно, у філософсько- правовому його світобаченні, розділити у думці.

Надалі предметніше про територіальні громади. Відомо, що нині названі в Україні, є первинним суб'єктом місцевого самоврядування. Саме вони - територіальні громади - мають право вирішувати питання місцевого значення політичного, економічного, соціально-культурного характеру. Інакше кажучи, жителі сіл, селищ, міст мають певні юридичні можливості необхідні для задоволення колективних та особистих потреб, що формують у свідомості людини інтерес, який створює мотиви. При цьому вони зумовлюють певну її поведінку, спонукають виконувати відповідні дії з метою досягнення особистих цілей. У зазначеному важливими психологічними чинниками, які впливають на ступінь участі людини у місцевому самоврядуванні, стають: (а) усвідомлення особою важливості й необхідності спільними зусиллями вирішувати питання місцевого значення, (б) самоідентифікація її як члена громади - носія місцевих інтересів, (в) готовність в разі потреби підпорядкувати свої інтереси колективним, (г) розуміння нею того, що у здійсненні саме місцевих інтересів реалізується і її індивідуальний інтерес, (д) здатність своїми активними діями якщо не реалізувати місцеві інтереси, то завзято сприяти цьому процесу, (е) розуміння значущості цих дій і (є) готовність за це відповідати. Плебсологічна оцінка стану розвитку самоврядування в Україні за названими факторами оптимізму не додає: населення з різних причин (відсутність досвіду, бажання, можливостей) переважно уникає активної участі у безпосередньому вирішенні питань місцевого значення, сподіваючись на ефективну роботу органів влади. Але дієвість місцевого самоврядування як форми народовладдя, інституту громадянського суспільства, що забезпечує територіальним громадам можливість через відповідні органи вирішувати питання місцевого значення, значною мірою залежить від наявності ефективної системи громадського нагляду й контролю.

Ресурс, яким володіє територіальна громада щодо органів місцевого самоврядування, включає: по-перше, голоси виборців на виборах, на місцевому референдумі; по-друге, здатність до колективних дій як протестного характеру, так і спрямованих на захист певних політичних сил; по-третє, визнання в судовому порядку рішень, дій чи бездіяльності органів, посадових осіб незаконними; по-четверте, громадська думка. За наявності такого ресурсу вплив на органи місцевого самоврядування працює за певних умов, як-то: а) суб'єктивна заінтересованість громадян у контролі; б) наявність у суб'єкта контролю відповідного рівня внутрішньої організації, що забезпечує його спроможність до узгоджених дій; в) можливість отримання об'єктивної інформації про результати діяльності органів місцевого самоврядування та її реальна оцінка.

Контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з боку членів територіальної громади вимагає певних витрат (часу, фінансових ресурсів). Суб'єктивна заінтересованість у контролі можлива, лише коли вигоди від його проведення будуть для громадян більшими від витрат. Результатом діяльності органів місцевого самоврядування виступають колективні блага (публічні послуги, управління комунальною власністю тощо), які мають важливе значення для всієї територіальної громади і користуватися якими вправі всі незалежно від того, понесли вони якісь витрати (сплачували податки) для його створення чи ні. Зазвичай, член територіальної громади, діючи раціонально, уникає додаткових витрат, адже доступ до колективних благ він отримує й без їх оплати. Це приводить до того, що вплив громадян на діяльність органів і посадових осіб місцевого самоврядування незначний, а контрольна діяльність громад існує лише в теорії. Таким чином, у силу вказаних причин суб'єктивної заінтересованості окремого громадянина у здійсненні контролю за органами й посадовими особами місцевого самоврядування на сучасному етапі суспільного розвитку майже немає.

Ефективність контролю залежить від повноти інформації про результати діяльності органів та її об'єктивності оцінки. Ситуація вимагає додаткових витрат, які громадяни, як правило, не погоджуються нести, тому головним джерелом інформації є безпосередньо орган чи його посадова особа. Для оцінки діяльності органів влади також часто бракує відповідного рівня кваліфікації, а тому переважно вона має надмірно заполітизований характер. Отже, індивідуальний контроль членів територіальної громади за діяльністю органів і посадовців місцевого самоврядування є малоефективним. Це під силу переважно об'єднанням громадян, іншим інститутам громадянського суспільства. При цьому в кожного з них може бути своя заінтересованість у здійсненні контролю. Політичні партії готові нести витрати, здійснюючи контрольну діяльність з метою не допустити незаконного збагачення й посилення конкурентів, а також для того, щоб на наступних виборах отримати голоси виборців.

Громадські організації, контролюючи діяльність органів місцевого самоврядування у відповідних сферах, в разі неефективного використання коштів чи незаконних дій владних суб'єктів можуть апелювати до громади, а отримавши її підтримку, впливати на формування місцевої політики. На відміну від виборця, який заінтересований в одержанні колективних благ, соціальні групи можуть мати особливий інтерес і намагатися отримати виняткові блага. Різна економічна природа колективних і виняткових благ породжує різний рівень заінтересованості в контролі й мотивації до нього, обумовленої співставленням затрат і вигод. Для впливу на органи місцевого самоврядування об'єднання громадян мають значно більший фінансовий та організаційний ресурс, ніж окрема особа, оскільки вони чітко уявляють те чого хочуть, і спроможні чітко сформулювати свої вимоги.

У плебсологічному світосприйнятті територіальна громада, як суб'єкт комунальної власності і споживач колективних благ, контролює дискретно - від виборів до виборів. Вона не має єдиних стандартів оцінки ефективності управління. Органи ж місцевого самоврядування у відповідній сфері здійснюють владу монопольно, для них не існує процедури банкротства чи іншої, яка захищала б інтереси територіальної громади і дозволяла б змінити управлінців достроково, без очікування чергових виборів. Першочерговою умовою для впровадження ефективного громадського контролю є забезпечення відкритості, прозорості діяльності органів і посадових осіб місцевого самоврядування. Необхідно визначити види публічної інформації, порядок обов'язкового її оприлюднення і створити можливості найширшого доступу до неї, встановити процедуру її надання за запитом юридичних чи фізичних осіб. Крім того, потрібно активніше застосовувати традиційні для розвинених демократичних країн інструменти громадського контролю за функціонуванням публічної адміністрації і розробити та запроваджувати дієві механізми впливу громад на органи влади з метою покращення їх роботи.

Микола Васильович Перебитюк,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

(м. Київ)

ПЛЕБСОЛОГІЧНІ ПОГЛЯДИ НА УКРАЇНСЬКУ

НАРОДНУ ПРАВОТВОРЧІСТЬ І ЗЛОЧИН

У теперішній право-державотворчий період в Україні особливої актуальності набувають проблеми плебсологічного осмислення української народної правотворчості і злочину. Одночасно зауважимо також, що належних наукових досліджень в даних питань, на жаль, ніхто не проводив.

Плебсологічне як філосовсько-правове усвідомлення будь-якої юридично значущої події чи процесу, як послідовної зміни відповідних станів має тривати логічним, тобто закономірно- визначеним порядком. Такий порядок, зокрема, скомбінований за науковими рекомендаціями, що висвітлені у формі системи філософсько-правових поглядів (положень), започаткованих у плебсології як філософсько-правовому вченні. Сьогодні з чинних плебсологічних постулатів постає зрозумілим, що дане загальне філософсько-правове осмислення української народної правотворчості і злочину ймовірне за методом концентричного або екцентричного дослідження. І це при тому, що відзначений процес пізнання у кінцевому результаті має фіксуватися у формі позитивного і негативного. Беззастережно, що з плебсологічного бачення українська народна правотворчість - це поняття виключно позитивне і за своєю сутністю характеризується ознаками масовості учасників, невпинності, конкретності та залежності від рівня їхньої правосвідомості. Українська народна правотворчість ще початково, в дохристиянський період, була спрямована на створення тих звичаєвих норм, якими негативні, тобто суспільно-небезпечні дії окремих осіб і їх груп визнавалися для суспільства злом або ганебними, неприпустимими вчинками. Саме від слова "зло" і походить сучасний кримінально-правовий термін "злочин", яким законодавець визнав, передбачене Кримінальним кодексом України, суспільно-небезпечне винне діяння (дію або бездіяльність), що вчинене його суб'єктом. Щодо суспільної небезпечності як обов'язкової ознаки злочину, ознаки, що розкриває його соціальну сутність, то належну увагу, з плебсологічного погляду, відповідному питанню ми приділимо в подальшому.

Поки що ж зазначимо, що звичаї, як загальноприйняті правила і порядки сучасного життя українського народу ще здавна існували у громадському житті і побуті його славних генетичних пращурів. Окремі з таких звичаїв, з урахуванням їх суспільної небезпечності, форматувалися, у встановленому законом порядку у злочини, інші ж як мали його колись, так і зберегли нині і називаються злочинами.

І в звичаях, а пізніше і в нормах законодавства людина бачила лише зовнішній вираз події як діяння, а також шкоду заподіяну ним, не заглиблюючись при цьому у питання сукупності належно встановлених правових ознак, які могли визначати його небезпечність. В результаті до кримінальної відповідальності притягали, наприклад, свійських тварин: собак, коней, віслюків, свиней, биків та ін. Остання смертна кара тварини мала місце в результаті судового процесу, в Словенії у 1864 р.

Держава, з моменту її виникнення, завжди визначала свою подальшу кримінально-правову політику, а тому у відповідних нормативно-правових актах приписувала, що є злочином на її теренах, або ж давала перелік тих злочинів за скоєння яких передбачалися певні покарання. Аналіз відомих нам історичних кримінально-правових нормативних актів дозволяє робити висновок про стан, на відповідний час у суспільстві наукової думки, законодавчої техніки, правової культури, правосвідомості та ін. Будь-який історичний кримінально-правовий нормативний акт відображає також позитивні тенденції судової практики. Проте, наявність такого позитиву у часі можливо прогнозувати лише на момент ухвалення даного нормативно-правового акту або з незначними часовими відхиленнями - не більше четверті століття.

Держава і злочини - це співвідношення недосконалого цілого і його майстерно витонченої мікрочастини, як доведеного юридично значущого факту. Тому є цілком логічним, що в процесі державотворчого процесу рівень злочинності зростає, є стабільним, або навпаки падає. Проте, він ніколи не зникає. Навіть з вдосконаленням держави паралельно триває також вдосконалення способів скоєння злочинів. Іншими словами, у плебсологічному розумінні злочин - це тінь держави, як особливої організації політичної влади, освітленої з протилежного боку.

Кримінально-правова сутність злочину як нормативно-правового поняття права за формою і за змістом, не виникла одночасно, до речі, як і започаткування самої державності. Це був тривалий у часі соціально-правовий процес. Щоправда, деяка часова межа від межування додержавного періоду від державного звичайно існує. Вчинювані ж людиною шкідливі, тобто суспільно небезпечні діяння (дії або бездіяльність), у першому додержавному періоді зазнавали оцінки суспільства у формі звичаїв. У другому (державному) періоді - у формі норма права. Аналізуючи та узагальнюючи викладене постає зрозумілим, як правильно зазначають правознавці В.О. Глушков і М.І. Скригонюк, що в даному разі діяння (дія або бездіяльність) залишається діянням. Ми підтримуємо також думку вказаних авторів - що оцінка будь-якого суспільно небезпечного діяння, що було скоєне як в додержавний, так і державний період, є різною.

Окремої уваги з даної тематики заслуговують роздуми правознавця С.Д. Шапченка, який, зокрема, вважає, що у звичаях додержавного періоду, у вигляді табу, у первісних племенах передбачалася заборона певних дій, жестів та ін. На його думку, не можна було, за загальними орієнтирами заборони, у додержавний період позбавляти життя людину свого племені "просто так". Людей з інших племен вбивати було дозволено.

Вважаємо, що звичаєво-нормативні орієнтири "не вбивай" - це ніщо інше як абсолютна заборона. Хоча у звичаях як протонормах регламентувалися загальні норми, які не мали характеристик в межах певних галузей.

Ще один важливий роздум з приводу започаткування нормативного поняття злочин. В.Т. Дзюба також дотримується міркувань, і ми підтримуємо його у цьому, що визначення діяння злочином фактично розпочинається з табу додержавного періоду. З розвитком суспільства визнання діяння злочином набуло більшої конкретності та обґрунтованості.

А.В. Савченко, В.В. Кузнецов і О.Ф. Штанько, висвітлюючи питання системи кримінального права у курсі лекцій за своїм авторством, наголошують, що до XVIII ст. діяли окремі кримінальні закони, які визначали конкретні злочини та передбачали за них певні санкції. При цьому автори не посилаються на будь-які історичні чи інші науково-правові джерела. Потрібно розуміти висловлену дослідниками думку, про ті кримінальні закони, не кодифіковані (не систематизовані) в їх формі, що функціонували в Російській імперії як державі і, відповідно вони ж мали чинність також й на території України. З відзначеними настановами-роздумами можливо й не погодиться.

У вимірах плебсологічного світобачення сучасному поняттю злочин в Україні як і у всі історичні періоди розвитку суспільства в межах національної державності, адекватно або не адекватно відповідають: рівень розвитку національної культури і національної правотворчості; моралі і національного інтелекту; політичних і ідеологічних настроїв; фінансово-економічного становища. Щодо відповідності чи невідповідності двох названих інгредієнтів, то тут необхідно зазначити наступне. Несполучність функціонального поняття злочин, з названою системою природно соціальних чинників, можлива у тих випадках коли, наприклад, держава окупована, або в державі введено диктаторський режим, або державну владу узурповано іншими способами.

В Україні як унітарній, тобто єдиній державі законодавець сформулював загальне визначення поняття злочину. Так, у ст. 11 Кримінального кодексу України він, зокрема, зазначив, що злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Водночас, у ч. 2 цієї ж правової норми, він же - законодавець констатує, що не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння передбаченого цим кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотно шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству чи державі. Як бачимо, загальне поняття злочину є тією теоретичною, кримінально- правовою конструкцією, що складається з таких трьох ознак: 1) суспільна небезпечність (соціальна ознака); 2) діяння, що передбачене кримінальним законом (нормативна ознака злочину); 3) винність діяння з його носієм - суб'єктом злочину (внутрішня ознака злочину). Тепер конкретніше про зазначені ознаки злочину. Щодо першої з них - суспільної небезпечності такою, як відомо, є об'єктивна властивість злочину, властивість спричинити суттєву шкоду або створювати загрозу її вчинення об'єктом кримінально-правової охорони. Рівень суспільної небезпечності зумовлюється: формою вини; мотивом; метою способом скоєння дії.

Друга, нормативна ознака загального визначення поняття злочину - діяння, що передбачене кримінальним законом як правове вираження суспільної небезпечності. Це означає, що злочином кваліфікується те небезпечне діяння, яке через свою карність та інші кримінально-правові наслідки передбачене конкретною нормою КК України. Отже, якщо особа скоїла правопорушення, то в такому випадку відповідатиме за нього як за злочин у разі, коли він передбачений КК України. Щодо карності, як ознаки наукового поняття - злочин, то під такою необхідно сприймати висвітлену в КК України можливість призначати покарання за будь-який злочин.

Третя, внутрішня ознака злочину - винність діяння з відповідним суб'єктом як його безпосереднім носієм. Винність виявляється у тому сенсі, що особа скоїла суспільно небезпечне діяння умисно (ст. 24 КК України) або з необережності (ст. 25 КК України).

За таких умов злочин є винне діяння і визначається таким у разі наявності в особи належного психічного ставлення до скоєної дії чи бездіяльності. Вказане психічне ставлення формується з двох чинників свідомості і волі.

Злочин має нерозривний зв'язок зі свідомістю особи, бо саме під її контролем особа і скоює відповідне діяння. У той же час, свідомість є властивою людині функцією головного мозку. Саме завдяки свідомості в особи, на момент скоєння злочинного діяння, відображаються об'єктивні властивості предметів і явищ навколишнього світу, процесів, що відображаються також і її злочинні діяння (дія або бездіяльність), а також передбачаються їх наслідки. Бо свідомість є продуктом діяльності мозку людини як певна сукупність високоорганізованої матерії.

Воля ж людини, як свідома саморегульована функція її мозку, дозволяє активно домагатись поставленої мети. Не буде злочину, якщо суспільно небезпечне діяння скоєне особою, яка перебувала в стані неосудності.

Суб'єктом злочину є фізична особа, якої до скоєння злочину виповнилось 16 років, а за вчинення окремих злочинів, що визначені в КК України - 14 років.

Тепер дещо про суспільну небезпечність, як особливу ознаку злочину. Кожна держава на відповідному законодавчому рівні у своїй, притаманній їй формі, дає визначення злочину. Вона ж, держава, визначає також і ті ознаки, які на її погляд є характерними для злочину. Багато що тут залежить з плебсологічного погляду від стану національної культури. Щодо суспільної небезпечності злочину як ознаки, то вона є явним залишком радянсько-комуністичної ідеології, не більше.

У завершальній частині доповіді, присвяченій проблемі плебсологічного осмислення української народної правотворчості і злочинності, необхідно зазначити наступне. У плині часу плебсологічна теорія за її змістом і обсягом набуватиме більш досконалішої як філософсько-правової, так і суто правової конструкції. Не виключено, що зазнає певних змін сама структура вчення, в сенсі переформатування його системи. Безперечно, що теоретичні плебсологічні розробки будуть базуватися на тих подальших право-державотворчих процесах, що триватимуть в Україні з активною участю поміркованих людських мас. У контексті висловленого набуватимуть поглибленого плебсологічного осмислення й історичні питання української народної правотворчості. Звичайно ж, не залишаються осторонь і питання кримінально- правового характеру. Це в першу чергу стосується такого поняття як злочин.

Георгій Микитович Семенченко,

Міжгалузевий інститут управління (м. Київ)