9. Втілення світогляду ф. Достоєвського в романі «Злочин і кара».

Цей твір – один із уславлених пам’ятників світової літератури. Автор створив  «роман-трагедію»,  в  якому порушені та об’єднані   воєдино соціальні,філософські,психологічні питання,що цікавили і хвилювали людство за всіх часів. Ідейна проблематика та художня майстерність письменника  зумовили  незгасаючу цінність роману. Це твір  про добро та зло,про бунт та смиренність,про знедолених та пригнічених.  Задум  роману  мав  свою передісторію. Йому  передувала  повість «П’яненькі» про «зневажених та скривджених».

Злочин і кара (рос. Преступление и наказание) — роман російського письменика Федора Михайловича Достоєвського.Роман уперше опублікований у 1866 в російському журналі «Русский вестник» як серія з 12 щомісячних випусків^[1], а потім окремою книгою. Це другий роман автора після повернення з п'ятирічного заслання на каторгу в Сибір. «Злочин і кара» перший великий роман зрілого періоду творчості автора^[2]. Достоєвський приступив до створення роману в той історичний період життя Росії, коли піднесення наприкінці 1850- на початку 1860 р. уже поступилося місцем спаду громадських настроїв, краху надій та ілюзій, коли країна увійшла у смугу «тяжкого часу», ситуацію бездоріжжя і розчарувань. «Злочин і кара» — перший з великих прозових творів, в якому новий світогляд письменника та нова поетика проявилися з найбільшою повнотою. «Злочин і кара» — розповідь про душевні муки й етичні дилеми Родіона Романовича Раскольнікова, бідного колишнього санкт-петербурзького студента, який виносив і здійснив задум убити стару жінку лихварницю з метою забрати її гроші. Йому здавалося, що з грошима він зможе здійснити добрі справи, чим спокутує свій злочин, водночас світ позбудеться нікчемного паразита. Раскольніков бажає також переконатися в тому, що деякі вибрані люди можуть і навіть мають моральне право навбивство. Він порівнює себе із Наполеоном Бонапартом і вірить, що злочин, здійснений із шляхетними мотивами, простимий, але йому довелося довідатися, що він … «не Наполеон»."Злочин і кара" — не лише вражаючи трагічне відтворення життя. Це й звернення до людського сумління та розуму. Достоєвський захищає ідею моральної людини, яка не хоче залишитися «вошею», усією своєю сутністю повстає проти суспільної несправедливості.З одного боку - протест проти соціальної несправедливості, яку автор бачив всюди, проти гноблення людини людиною, проти влади грошей, з іншого - проповідь смирення, віра в примирення всіх протиріч за допомогою християнської релігії. Цю подвійність можна виявити в усіх творах Федора Михайловича

10. «Квінтесенція ібсенізму» б.Шоу.

Свой эстетические принципы  сформулировал в программной работе "Квинтэссенция ибсенизма" (1891), в  которой современной английской драматургии, неглубокой, рассчитанной на  развлечение публики, противопоставил творчество норвежского драматурга,  поборника искусства проблемного, идейного и основанного на правде жизни. 

Спочатку ця праця була прочитана у вигляді лекцій у 1890 році на засіданнях Фабіанського товариства, наступного року опублікована в періодиці, хоч окремим виданням вийшла лише в 1913 р. Б. Шоу багато в чому суголосний з Е. Золя, зокрема в захисті сучасності як головного предмета творчості, природності й простоти сюжету й

характерів. За всіма технічними новинками, вважає він, лежить «неминуче повернення до природи». Але він помічає нові ознаки сучасної йому драми, що їх можна підсумувати в таких положеннях: 1) новітній драматичний твір — це п'єса-дискусія, дія в ній невідривна від предмета дискусії. Така суперечка є відображенням моральних, філософських чи політичних проблем сучасності, становить головне джерело драматизму; 2) це якісно змінює типологію героїв, вони вже не є представниками «вульгарних нахилів людини — жадоби й марнотратства, образливості й честолюбства, непорозуміння й дивакуватості тощо», між ними немає відверто правих і винних, «негідник такою ж мірю совісний, як і герой, якщо не більше»3, а відтак втрачає смисл старий поділ на негативних і позитивних персонажів; 3) художній конфлікт ґрунтується не на зіткненні нахилів людини, а на зіткненні протилежних ідей, їхніми репрезентантами й постають драматичні персонажі